У 33-му сестер розлучила доля

 Після того, як у 33-му батьки з різницею у кілька місяців повмирали від голоду, Анна та Анастасія залишилися круглими сиротами. Старшій, Анні, було десять, Насті - сім. Спочатку жили в будці на полі, з людьми, які працювали на дорозі, потім пішли служити по людях: Аня в одному селі, Настя - в іншому.
Коли почалася війна, 15-річна Настя повернулася в рідну Бережанку Хмельницького району, але в їхній хаті уже хтось жив. Додому ті люди дівчинку не впустили, тож попросилася до двоюрідної сестри. У 1943 році замість хазяйчиного чоловіка, якого німці мали забрати до Німеччини, туди поїхала 17-річна Настя. Працювала у трудовому таборі для полонених, а коли з двома іншими дівчатами втекла звідти, через три дні потрапила у концтабір.
… Дівчина уже прощалася з життям, стоячи перед ямою, виритою біля крематорію, як радянські війська почали бомбардування…
Її сестра Анна на початку війни поїхала до тітки в Одесу, і до 1945-го пропрацювала там у військовому госпіталі. У 1947 році повернулася додому, влаштувалася на круп’яний завод у Хмельницькому. Якось не втрималася і всипала в кишеню жменьку гречки. Охоронець, з яким була добре знайома, мало того, її земляк з Мартинівки Хмельницького району, здав дівчину. Щоб уникнути суду, разом з кількома такими ж «злочинцями» втекла на Сахалін. І довгих 15 років не подавала знаків - боялася писати, аби її не знайшли, бо тоді майже усі листи читали кадебісти.
Про те, де була інша, і чи жива взагалі, жодна із сестер не знала.
«Не було дня, щоб мама не згадували про сестру і не плакала, - розповідає донька Анни Данилівни Наталя. - У 1962 році вона дізналася, що тітка Настя жива, і Галя, старша сестра, написала під її диктовку листа в село. Доки лист йшов, ми зібралися і поїхали на Хмельниччину, перед тим пославши телеграму: «Володимиру Серветнику. Зустрічайте - Луганськ».
«А в селі - чотири Володимира Серветника, - розповідає Анна Володимирівна, яку мама назвала на честь сестри, котру вважала давно померлою. - Поштарка всіх обійшла - ні в кого немає родичів у Луганську. І коли тітка з трьома доньками - Галиною, Надією та Наталією, приїхала, ніхто їх не зустрів…».
У 1977-му Анна Данилівна з дітьми приїжджала знову, а потім на довгих 33 роки сестри втратили одна одну.
«Коли в листопаді 2010 року ми святкували 60-ліття мого чоловіка Віталія Володимировича, - розповідає невістка Анастасії Данилівни Євгена Степанівна, - донька в Інтернеті виставила фото. Так вони і вийшли на нас. На жаль, ні мами, ні тітки з нами уже не було. Мама померла десять років тому, тітка - за кілька місяців до того, як ми знову знайшли одне одного.

І от 6 жовтня Галина, Надія й Наталя з дітьми та онуками приїхали на батьківщину своєї мами. Спеціально для цього, «аби зустріти дівчат на вокзалі із квітами», з Санкт-Петербурга прибув і син Анастасії Данилівни, Микола, який ще у 1949-му після армії подався у Росію і дев’ять років жив у тітки.
… Зустрічали гостей з короваєм, хлібом-сіллю та сльозами. Потім гості відвідали кладовище, де поховані татка Настя, дідусь та бабуся, а вже через півгодини вдома, за щедрим українським столом, усі разом співали улюблені пісні своїх матерів - «Несе Галя воду» та «Зеленеє жито».