“Доню, тато більше ніколи не питиме!”

 Проте та, кому вони призначені — рідна улюблена донечка Іринка — більше цьому не вірить і бачити свого горе-тата не хоче. Той медичний факт, що алкоголізм невиліковний, Євген засвоїв задовго до того, як протверезів. З повною віддачею сил, зціпивши зуби, він кидав пити разів вісім, а клявся і божився в цьому практично щодня. Чоловік провів у наркологічних лікарнях у цілому декілька місяців, йому вшивали дві “еспералі”, тричі кодували різними способами тричі. “На страху” він тримався вперше місяців вісім, потім чотири, потім два тижні і, насамкінець, - два дні. І все починалося спочатку - він у черговий раз втрачав людську подобу. Перебуваючи щодня в алкогольному угарі, Євген позбувся всього — роботи, сім'ї, дому та самоповаги. Не витримавши синового постійного пияцтва, померла мати. А він одного дня опинився на самому дні...

“Пиятика була для мене дверцятами до багатьох гріхів”
Народився Євген Романишин у невеличкому селі на Чемеровеччині. Мама й тато все життя працювали в колгоспі, дім - “повна чаша”. Свідомо вперше спробував алкоголь у 13-14 років. Ну як це зазвичай буває - щоб взяли в компанію, щоб стати “своїм”. Адже в селі пили всі. “Тоді я особливого задоволення не відчув, - розповідає чоловік. - Після школи вступив до училища в Хмельницькому, але незабаром покинув навчання - мною заволоділа кримінальна романтика. Пиятика, хуліганство, дрібні крадіжки... Тоді на слуху були історії, як люди досягають благополуччя, не маючи вищої освіти. Так от і я вірив, що доб'юся фінансової незалежності. Потім була армія. Коли повернувся, “пішов” у свій найперший запій - на рік. Пив щодня до безпам'ятства. Пив усе, що горить - від парфуму до сурогату. Не працював, перебивався випадковими заробітками, а всі гроші йшли на горілку. В кримінальній романтиці є таке правило - не красти в близьких. А я, хоч і захоплювався нею, крав у матері. Заспокоював себе: “Вона стара, не помітить!”. І був упевнений, що все до копійки покладу назад. Такого, звісно, не сталося. Пиятика була для мене дверцятами до багатьох гріхів - тмордобій, паразитизм, лайка - і першою я пропив совість.
Спинився я лише тоді, коли зустрів її — мою дружину Світлану. Вона була така вродлива, ніжна й тендітна... Мені хотілося почати життя спочатку й присвятити себе цій дівчині. Влаштувався на роботу будівельником, одружився, народилася донечка. Але якось непомітно алкоголь знову увійшов у моє життя. У мене навіть окрема графа була в сімейному бюджеті: це на проїзд, це на їжу, а це на алкоголь. Знаєте, я до цього багато чим клявся, що кину пиячити: здоров'ям, благополуччям тощо. А одного разу зарікнувся здоров'ям доньки — моєї найдорожчої людини. Їй тоді два рочки було. Цього ж дня під'їхав до мого дому товариш по чарці, посигналив під вікнами... Коли біг сходами, одягаючи на ходу куртку, із жахом думав: “Та що ж я за скотина така, що пляшка мені дорожча, ніж здоров'я моєї дитини!” Думав, а ноги самі несли далі...”.

Пропив доньчин ланцюжок з хрестиком
Євген переживав, картався, намагався кидати, але варто було побачити товаришів по чарці, як спрацьовував рефлекс: треба випити. Каже, що під час “алкогольної ломки” ні пити, ні їсти, ні спати фізично не міг. З дружиною лаялися щодня, але вона довго терпіла і скандали, і безгрошів'я, і рукоприкладство. Останньою краплею для нею стало те, що Євген поміняв на пляшку Іринчин золотий ланцюжок із хрестиком, який дитині одягли на шийку при хрещені. Подружжя розлучилося, і чоловік був змушений переїхати жити в село до батьків. Згадувати ті часи Євген не любить, каже тільки, що саме тоді його пиятика і вкоротила віку матері. Цього йому не змогла пробачити сестра і прогнала з рідної домівки. “Я став бомжем у буквальному розумінні цього слова, - згадує чоловік. - Тинявся, збирав пляшки. Якийсь час працював у громадській вбиральні. Там і ночував. Огида до себе та всього світу постійно жила в моєму серці. Хотів навіть накласти на себе руки. Порятунок прийшов несподівано. Якось я прокинувся в парку зі страшним похміллям, і в мене пішла кров з носа. Та не просто пішла, а побігла річкою. Я ніздрі закриваю, а кров з рота починає йти. Мене відвезли до лікарні і вже там діагностували туберкульоз. Саме тоді рятувати мене взялася сестра. Пробачила, почала запевняти, що любить, вірить у мене. Я плакав, немов дитина... Якось не вірилося, що після всього неподобства та повної деградації комусь ще потрібен... Повернувся вже іншою людиною. Перший рік ой як важко було. Але я щосили намагався заслужити повагу та любов сестри, адже знав, що це моя остання соломинка до порятунку. Закрився вдома на декілька місяців і взагалі нікуди не виходив. Нині розумію: я тоді все правильно робив”.

“Доглядаю паралізованого товариша, адже ще пам'ятаю, як це бути нікому непотрібним”
Жити в сестри Євген не став, хоча вона й пропонувала. Не хотів бути тягарем. Знову переїхав у село, завів господарство. А коли дізнався, що одного його товариша, також алкоголіка, паралізувало, забрав його до себе і доглядає. Адже добре пам'ятає, як це бути безпорадним та нікому не потрібним, опинитися сам на сам із важкою хворобою. “Не п'ю вже вісім років, але я не колишній алкоголік, - із сумом каже Євген. - Колишніх алкоголіків не буває. Це смертельна хвороба, яка буде зі мною до кінця життя. Бажання “вживати” нікуди не поділося. Особливо важко в хвилини емоційної нестабільності, коли занадто погано або занадто добре... Головне, що думка про спиртне пролітає повз, і я за неї не чіпляюся. З колишніми друзями іноді зустрічаюся. Виявляється, нам навіть немає про що поговорити, нас нічого не пов'язувало, крім пляшки. До речі, з усіх моїх товаришів і знайомих у живих залишилося лише відсотків двадцять. Я нині, як і всі, на свята ходжу, кажу тости, але чарку потім відсуваю, так і не випивши. Ніхто й не помічає. Чокається людина, веселиться, сміється - значить, п'є. А я давно зрозумів, що веселитися можна і без спиртного. Вже багато років запах алкоголю, навіть квасу, асоціюється у мене з безнадійністю та рабською залежністю від чарки. Чи можу я назвати себе щасливою людиною? Однозначно, ні! Прощення в батьків вже не вимолити. Але, якби моя дитина мені пробачила, то я б зміг знайти душевний спокій. Боляче та соромно, що не зумів забезпечити своїй кровинці щасливого дитинства, не був поруч усі ці роки...”