Головне - надіятись

Густі потоки немилосердно розмивали грунтові дороги, і ноги по кісточки вгрузали в багно. Для такого бездоріжжя треба не модельні черевички, а гумові чоботи до колін. Валентина, завуч сільської школи, поспішала додому, повертаючись із райцентру з освітянської наради.
Невеселі й тривожні думки обсіли голову молодої жінки. Важка нудьга зчавлювала серце, і вона з надією звела погляд у недосяжну височінь насупленого хмарами неба. Якби ж хоч на мить визирнуло сонце! Так надокучив цей дощ і вогкість, яка пройшла до самісіньких кісток! Так обридла ця сіра буденність, постійні сварки із чоловіком-пияком! Якби не діти - трійко яскравих промінчиків у житті, - то й не знала б, як жити далі...
Сумні роздуми враз розвіяв легкий вітерець. Дощ раптово вщух і, на великий подив та радість, крізь хмари проглянуло сонце. Стало так легко на душі. Знову заструменіла у серці надія на краще життя...
Заміж вона вийшла не з великої любові. Просто настирним виявився прихильник: проходу не давав, нікого не підпускав до вродливої дівчини. Думала, що, як кажуть, «зтерпиться - злюбиться». Як же вона помилялась! Чим далі - тим нестерпнішим ставало їхнє сімейне життя. Безпідставні ревнощі, п'яні прискіпування, розмахування кулаками... Іноді просто опускалися руки. На щастя, поруч була свекруха, котра стала для Валентини і мамою, і подругою, і мудрою порадницею. Що б не сталось - завжди виступала на захист невістки. Іноді, бувало, прийде Валя додому з роботи засмучена, стривожена. «Що сталось, доню?» - питає. «Та так... Нічого. На педраді директор трохи висварив, не розібравшись зі справою». Похитає бабця головою, а тоді дістає зі скрині велику тернову хустку, святкове вбрання, одягається, бере в руки палицю і гайда до школи.
- Та куди ж ви йдете? - біжить слідом Валентина.
- Я собі знаю.
Увійде в шкільний коридор і гукає. Виходять директор і ще кілька вчителів.
- Ви чого ж це взяли таку моду до людей присікуватись? А ще вчителі! Та моя Валечка від вас усіх найрозумніша, а ви чіпляєтесь, як реп'яхами.
Ще й палицею розмахує. Жінці соромно перед колегами. Але водночас і радісно, що таку захисницю має, яка часто навіть від кулаків свого сина захищала, за що й сама отримувала «на горіхи».
Коли жінка має порядного чоловіка, то має повагу та авторитет. У Валентини Володимирівни такого щастя не було, бо ж друга половина - вірний товариш «зеленого змія». А з такими ніхто ніколи не рахується. Врешті-решт перемогли жіноча гордість та просте бажання щастя. Зібрала речі, дітей, вклонилась свекрусі, дякуючи за добро й материнську турботу, і подалась світ за очі - у віддалену область України, де жила рідна сестра. Взяла із собою два костюми, дві блузки, білизну і трохи дитячих речей. Часу на довгі збирання не мала, бо кожної хвилини міг прийти додому «благовірний». Навіть грошей взяла «як кіт наплакав» - лише 48 радянських карбованців (усе, що було). Так і поїхали, не відаючи, що чекає попереду...
Чужа сторона зустріла привітно. Пішла в райком партії й стала благати, щоб допомогли. Порадились, подумали й направили в одне із сіл на посаду завідуючої Будинком культури. Поселили їх там у будинку, і все стало на свої місця. Хоч і важко було, і бідували, зате спали спокійно, а в хаті не лунали п'яні крики. Старшенькі ходили до місцевої школи, а молодша дитинка - у дитячий садок.
Минуло три місяці. Раптом Валентина отримала листа від чоловіка: «Приїду двадцятого числа. Зустрічайте». Все всередині обірвалось. Як же це? Вона ж думала, що страждання - позаду...
Кілька днів жінка переймалася роздумами. Врешті зважилась на відчайдушний вчинок. Пішла до будівельників із Закарпаття, котрі мешкали неподалік, і попросила про допомогу.
- Налупцювати ірода? - спитав один із них.
- Ні, не треба. Нехай хтось із вас зіграє роль мого співмешканця.
Перезирнулись, і той, з котрим говорила, згодився на цей обман.
Коли приїхав законний чоловік, Валентина представила йому свого «друга».
- Що-що, а брехати ти так і не навчилась, - розсміявся чоловік просто в обличчя жінці. - Нізащо не повірю, що маєш іншого. Занадто правильна ти для такого!..
Скінчилось усе нічим. І будівельник поїхав, і чоловік. Знову настав спокій.
Але незабаром той закарпатець написав листа: «Валю, я закінчив роботу по договору, отримав у розрахунок тонну зерна, півтонни цукру і ще трохи грошей. Куди це все везти - до тебе, чи, може, приїдеш з дітьми до мене?».
Виявилось, що Валентина була йому небайдужою. Можна було б і поїхати, звісно, якби не чергова атака чоловіка: приїхав із усіма своїми речами і твердо сказав, що житиме тут. Зарікся навіть пити. Але, як кажуть, зарікалася свиня мулу не їсти...
З чоловіком все-таки Валя розлучилась. А згодом доля наділила її справжнім щастям - коханням усього життя. Вдруге вийшла заміж, і зажили в злагоді та цілковитій гармонії.
Головне в житті - надіятись і вірити. І все, про що мрієте, обов'язково збудеться! Рано чи пізно...

Ірина ЯСІНСЬКА.