Самотня хата на краю села

 Стихали голоси на вулицях, сита худоба тихо зітхала у хлівах, брехали собаки, а на краю села біля лісу стояла самотня хатина, похилена на один бік та оточена дерев'яним тином. У цьому незатишному будинку живе стара Ганна: маленька, згорблена, із обличчям, як печене яблуко, бабуся. Уже їй сил не стає фізично працювати, ноги ледве ходять, руки покручені поліартритом. Та вже ж старенька постійно перебуває у русі, щось завжди робить на городі або на подвір'ї. Сусіди рідко заходять до неї в гості, у кожного свої клопоти. Тільки соціальний робітник майже щодня провідує стареньку, приносить свіжі продукти, допомагає по господарству.
Довгими осінніми ночами, коли вітер завиває на горищі, стара Ганна лежить без сну, думки рояться в голові, випереджаючи одна одну. Згадується їй дитинство. Їх у батьків було семеро: шестеро братів і вона. Голодомор 1933-го року забрав її батька та троє братів. Щоб вижити, їли лободу, глуху кропиву, коріння, хоча не завжди їхні організми сприймали таку їжу. Після смерті батьків її з братиком забрала сусідка, у якої не було власних дітей. Ця вже не молода жінка зуміла виховати їх добрими та порядними людьми, дала освіту, одружила. Давно вже її немає на цьому світі, та світлий спомин про “другу маму” зігріває Ганні душу й понині.
Сердитий вітер ще дужче завиває у шпарини, а ковдра не гріє старече тіло. Згадує тоді Ганна свого коханого Василя — її перше та єдине кохання. Познайомилися із ним на вечорницях у сільському клубі. Високий, стрункий, з чорним волосся та карими очима — привертав увагу всіх дівчат. Він одразу припав Ганні до душі. Багато дівчат мріяли про нього, а він вибрав її, Ганну. О, ті їхні зустрічі біля перелазу! Тільки верби, тополі і повний місяць були свідками їхніх побачень. Приходила додому під ранок, зацілована та щаслива. Спала декілька годин, а прокинувшись, порала господарство та йшла на колгоспне поле сапати буряки. А вночі знову побачення з Василем, його палкі обійми та слова кохання. Згодом зіграли весілля. За сільським звичаєм, гуляли цілий тиждень. Через рік народився в них синочок Іванко, а ще через рік дівчинка — Марійка. Діти росли веселими та кмітливими, добре вчилися у школі, здобули освіту, знайшли гарну роботу, створили сім'ї та роз'їхалися: Іван у Києві, а Марія у Дніпропетровську. Нечасто приїжджають до матері, адже у місті життя шалене. А Василя, коханого чоловіка Ганни, немає на світі вже вісім років. Та що правду ховати, любив він заглядати в чарку, помер від цирозу печінки. Але був добрим та роботящим, за все життя жодним словом її не образив. Щонеділі ходить Ганна на цвинтар, розмовляє з ним.
Роки, роки... Куди ви біжите, куди поспішаєте? Не хочеться Ганні покидати цей світ, але відчуває, що не забариться кістлява, скоро прийде по неї.
Не спиться Ганні, ниють старечі кості, мабуть, завтра буде дощ. Не сплять на горищі і миші, бавляться горіхами, а за вікном скрипить старезна верба та пронизливий вітер все гуде-завиває: “у-у-у-у-у-у”, “у-у-у-у-у-у...”

Галина ЗАСТАВНА.
Хмельницька область.