Маніяк

 Дорога до села, тіниста і весело-шумлива влітку, зараз здавалася безконечною і ніби всі сутінки з поля скупчилися кругом скрипучих осокорів пообіч неї. Коли попереду розтанули у присмерку постаті молодих людей, що поспішили до села, позаду почулися кроки. Оглянулась. Теж чиясь постать. Пришвидшила ходу. Постать наближалась. Чомусь стало лячно. І холодно. Силует наблизився. Незнайомим голосом привітався, потім промовив кілька звичайних фраз про погоду і дорогу. Чоловік таки був незнайомим, бо ж у маленькому селі знала всіх, тож, як завжди у таких випадках, у голову полізли найжахливіші версії.
Незнайомець і далі пробував зав’язати розмову, але в пам’яті крутились сюжети детективів і кримінальних фільмів, згадувались десь читані поради, як рятуватись від маніяків… Навіть не звернула уваги, що чоловік вже щось розказує про особисте життя, лиш деколи підтакувала, не вникаючи в зміст почутого.
− А знаєш, якою я тебе завжди пам’ятав? – раптом почула запитання.
− Що? Кого?
− Перший раз побачив, коли ти проїхала на мотоциклі за плечима свого хлопця… Зелене платтячко легеньке і довге-довге руде волосся. Мама моя з другого краю села живе, та й рідко буваю у неї. А тебе такою завжди пам’ятав…
− Це ж було років двадцять тому!
− А ти мені і донині така… От і стежка через садки до маминої хати. Здорова будь! Можна поцілувати?
Поцілунок був приємним чомусь… А який же він був, той подорожній? Не хотілось питати людей, щоб не почути щось приземлено-буденне, щоб не розвіяти в уяві створений образ романтика, який цілує свій двадцятилітній спогад. Маніяк!

Євгенія БУЧКІВСЬКА