Брати

 З розмаху прорізала землю, перевертала, розбивала груддя, аж з надмірною силою орудуючи лопатою. Ніби не куски землі шматувала і разом з ними непомічені картоплини, а муку свою хотіла отак перелопатити, вбити в землю, розрівняти, і щоб вже скоріше зійшло щось інше, зазеленіло.
Яка ж користь від цього болючого заціпеніння, яке ще від весни скувало її? Відтоді, як далеко десь отака ж земелька, що життя дає всім, прикрила навіки її Василечка. І багато їх, синочків, по землях поховано, так багато, що ні в яку хату не піде вона сльози свої виплакати, бо в кожній хаті і своїх сліз до самої стелі, здається, накапано.
А Катеринина хата, як і вона сама, безкрила, постаріла і… безбока. Власне, й не хата, а півхати. Якийсь час і вона була такою, як мала бути – гніздечком для Катерини з чоловіком і маленького Василя. І було там тепло, поки не повіяли непрошені вітри. Спочатку ті вихори скаламутили їхнє із Семеном кохання і понесли чоловіка у світи шукати теплішої хати. Потім ще сильніші буревії шарпали і їхнім із сином життям. Катерина глушила недолю роботою коло землі і худоби, а до дитини привела «няньку» – бездомного колишнього панського економа-поляка. Він і навчив дитину грамоти за маленьким молитовником польською мовою, де на першій сторінці писалось: «Кrakow 1905». А ще старий навчав шляхетних манер. Село не могло надивуватись, як хлопчик поважно кланявся старшим, знімав шапку, цілував руку. Знав більше усього за сільських школярів і був не по літах розсудливим.
А потім дім їхній пошарпала ще одна негода: вимагалося або сплатити за половину хати, або віддати її до колгоспу. Зажурилася Катерина, задумалась. Василь же вискочив мамі на коліна, притулив долоньки до лиця і сказав польською: «Nie potszebujem tej chaty. Ja zbudue lepsze!» («Не потрібно тієї хати. Я збудую кращу!»).
Так і лишилась від хати половина на усе її життя, і долоньки синові запам’ятались на лиці з обіцянкою збудувати кращу хату. Катерина чомусь тоді ніяк не могла надивитися на сина. Отак хотілося, щоби весь час був на очах – і милувалася, приглядалася, втішалася. «Мамо, Ви чого так дивитеся?» – аж сердився Василь…
Катерина випросталася, знову глянула на своє одиноке напівгніздо. І остовпіла. Городом до неї йшов її син. Точнісінько він! Але заговорив чомусь не українською, не польською, а російською. Жінка ледве второпала почуте: приїхав здалеку, батько його жив колись в оцій хаті, отже, половина належить йому…
Йди, дитино, з Богом, бо твоя половина хати давно отам, – показала в бік колгоспу. А про себе подумала: «А в мого сина хата вічна – під визволеним Краковом».
…На Катерининому подвір’ї давно все по-іншому: побудувались, насадили. А в новій просторій хаті на столику книжечка завбільшки з долоню, шкіряна обкладинка, жовті листочки, а на першому: «Krakow 1905»…

Євгенія БУЧКІВСЬКА.