Сирітка

 Не знаєш, чого від нього чекати завтра: радості чи горя. Все стається миттєво, і вже не можеш зрозуміти, де реальність, а де марево. Здійснивши вчинок, людина не думає про його наслідки і про те, що ним може завдати болю або зробити чиєсь життя, а від того і своє, пеклом.
Здається, перед тим як щось робити, люди завжди добре думають, бо ж недарма кажуть: « Сім разів відміряй, а один відріж». Та інколи навіть найобдуманіший вчинок - цілковите безглуздя. Такий, як цей.
Є на світі таке місце, як будинок маляти. Знаєте, що це? Це місце, куди потрапляють новонароджені дітки, яких кидають їхні матері, думаючи, що зробили правильний вибір, і їхнім дітям там буде затишно. Згодом цю дитину хтось всиновить або з роками вона перейде в дитячий будинок - інтернат, де про неї будуть піклуватися, і все в її житті складеться, та це лише рожева мрія. А дійсність… Дійсність виглядає так.
Заходиш у будинок маляим, проходиш коридором, в якому вже лунають дитячі голоси, проходиш далі й бачиш кімнату, всю заповнену маленькими колисочками, в яких то стоять, то сидятьдо лежать немовлята. Ступаєш до них, а вони простягають до тебе свої крихітні рученятка, і просять, просять оченятами, малесенькими і щирими, щоб взяли їх на руки. Називають тебе, зовсім чужу їм людину, мамою.
Дивишся на цих сиріток – і аж серце розривається. Як їм не вистачає батьківської любові, ніжності, турботи! Для них щастя, коли хтось прийде і візьме їх на руки, попестить. Їм так потрібна любов, так потрібні батьки. Це неможливо передати словами. Ці діти - це малесенький плід чиєїсь любові, сьогодні нікому не потрібні: ні батькам, ні владі, ні простим людям. їм випала доля сиріток - нікому не потрібних дітей. Вони позбавлені щастя, ростуть у байдужості, а мають рости у любові. Зазираємо у ті глибокі оченята і бачимо, що навіть в однорічному віці, коли все для тебе, тобою мають піклуватися, вчити ходити, розмовляти, їсти, жити, ти не маєш нічого, сам ще не можеш щось зробити, не розумієш нічого, шукаєш очима свою неньку, щоб вона зігріла, обійняла, притулила до себе і сказала ніжне «ЛЮБЛЮ».
Ось наша безвідповідальність, що руйнує життя мільйонів людей. Думаєте, все так просто!? Ні! Колись, ваша дитина, яку ви, саме ви покинули, знайде вас і запитає: «ЧОМУ ?». Чому саме вона була позбавлена вашої любові, чому саме вона натерпілася ще з дитинства таких мук? Тоді, тільки тоді ви зрозумієте, побачивши в її очах те, що колись розривало дитяче серце!
І не смійте скаржитися на життя, бо ви самі зробили його таким. Не смійте казати:
«А ти знаєш, що я пережила? Як я потім жила?» Тому що ви й не здогадуєтесь, як жила ця дитина!

Їй не потрібне було багатство, бо найбільше для неї багатство – це ВИ!

Юлія КИНДЮК.