ye-logo.v1.2
28 Листопада, 2020

Спалах серця

Суспільство 1607

З лісу, що стемнів на високому пагорбі, почали скрадатися сутінки. Надходив вечір – весняний, теплий, зоряний.

 То тут, то там світлячками заморгали вікна в оселях. Десь дзенькнуло відро. Господиня пішла доїти корову, яка нещодавно прийшла з пасовиська. Заграли-заспівали молочні цівочки. Скрикнула птаха, вмощуючись на верховині яблуні. Гавкнув для годиться собака, село відходило до сну. А в кімнаті, де квартирувала Інга Петрівна, робота досягала апогею. Молода і вродлива сиділа за столом, на котрому височів стос учнівських зошитів. Сьогодні одинадцятий клас писав твір на вільну тему. Назву придумала незвичайну: „Чи вірю я в любов з першого погляду?” Бачила, як деякі учні відразу замислилися. Полинули думками далеко-далеко. Ніби там мали знайти відповідь.
Завтрашні випускники писали свої оповіді. І вона подумки мережила чистий аркуш каліграфічними буквами. Вчорашній студентці педагогічного вузу хотілося викласти на папері свою дівочу печаль, поділитися тим, що так несподівано охопило все єство.
Ось він сидить за столом – зосереджений, симпатичний. Куйовдить русявого чуба. Міркує, як би викласти всі помисли, що бурхають несамовито в голові. Чимало думок, а як дати їм життя? Бракує слів.
Юрій відвів голову. Подивився на Інгу Петрівну. Їхні очі зустрілися. Вона зашарілася. Нахилилася до столу. Він ще хвильку вивчав її зачіску, а потім взявся за перо. От-от пролунає дзвоник, а треба ще так багато сказати. Напише все по правді, будь що буде. В школі і так усі знають, що вони закохані.
Це ж треба такому статися! В останній рік навчання «втріскатися» у свою вчительку, класного керівника. Зовсім дах поїхав.
– Мені здається, що наша Інга «нерівно дихає» до тебе, – сказав товариш. Вони саме верталися додому зі школи. Йшли вдвох.
– Якщо надумаєш женитися, то не забудь взяти за дружбу. Ха-ха!
– Не мели зайвого, – мовив Юрко. Вигадуєш, бозна-що. Хто вона, а хто я. Не бачиш різниці?
– Протри очі, друже! – продовжував далі співрозмовник. – В класі вже давно перешіптуються і показують на вас пальцями. Правду кажучи, хлопець таки запримітив, що викладачка рідної мови та літератури занадто часто дивилася в його бік. Інтуїтивно відчуваючи погляд волошкових очей, старшокласник відривав голову від книжки. Забував про все на білім світі. Зачарований її вродою, втрачав лік часу, відлітав з класу в країну мрій. Робота молодій вчительці подобалася. Жити було де. Село над тихою річкою чарувало своїми краєвидами. Хотілося писати вірші, і вона почала робити перші кроки в римуванні. Так, для себе. Нікому не показувала і не читала суто дівочої інтимної поезії. Там були рядки про нього, Юрія. Тайна за сімома печатками. Про це, навіть він, ніколи-ніколи не дізнається.
Інга Петрівна перечитувала весь вечір учнівські твори. Рогатий Місяць-молодик заглядав у вікно. Дивувався: чого такої пізньої пори, дівчина не квапиться до відпочинку. Аж ось і зошит Юрія. Він писав гарним почерком. Слова читалися легко. Ледь нахилені букви були рівні, як вправно викошена пшениця. Абзаци, пунктуація відповідали нормам стилістики. Гарні синоніми і влучні епітети веселковими квітами прикрашали твір. Про кохання хлопець говорив, мов дорослий: по-серйозному. На високих тонах. Хоча інколи і пафосно. Але це не збіднювало написаного. Не додавало відчуття фальші. Навпаки, виглядало як від усього серця. Так висловлюватися міг лише той, в кого потрапила стріла Амура. Інга Петрівна вдруге перечитала Юркове освідчення. В тій мелодрамі було дві дійові особи – він і вона.
Вчені доводять нам, що небесне світило інколи вибухає потужною енергією. Протуберанці на сонці. Але і на землі досить часто людські серця, спалахують так, що все світиться навколо. Прийшла пора така до Інги та Юрія – вчительки і учня. Старшої на кілька років. Нерівність у вікові не заважала кохати палко і віддано. Шкода, що любов на відстані мала платонічне забарвлення.
Тільки подумки, очима і довгими поглядами вони відкривалися одне одному. Шукали в собі неймовірну силу волі, аби не занапастити свою честь і гідність. Не дати злим язикам ані найменшого приводу для пліток. Педагогічна етика і селянська мудрість. Інга Петрівна того вечора так і не оцінила твору свого учня. Вона сховала зошит в потайне місце. Буде, як світла пам’ять, тому, що ніколи не могло стати реальністю.
На випускному балі до танцю Юрій запросив вчительку. В тому не було нічого аморального. Його товариші на знак вдячності і поваги вальсували з жінками-педагогами. Наважився і він.
Ледь торкаючись руками плеча і талії, вів дівчину по великій залі. Два чи три рази зашпортнувся. Піт зросив чоло.
– Не хвилюйся! – сказала партнерша. – Я підтримаю. Слухайся. Почувайся вільно. Шкода, що ми не ровесники. Затихла музика. А вони ще зробили коло-друге. Любов їх ще тримала в обіймах. Міцно-міцно. Не хотіла відпускати. Вона знала достеменно, що то був перший і останній танець в їхньому житті. Віднині дороги розійдуться і ніколи не перетнуться. Жаль, що не однолітки! Ой, доле!
У вересні Інга Петрівна влаштувалася на роботу в сусідньому районі, а Юрій опинився в столиці. Став курсантом військового училища. Ото і вся сага про шкільну любов двох молодих людей. Була вона чистою, мов криштальна сльоза, високою, як небо, наповнене по вінця блакиттю. Тремтливою, наче пелюстки на розквітлій і вмитій вранішньою росою травинці.
Певно, в своєму юному нетривалому коханні вони були щасливі. Нам лишається тільки здогадуватися і по-доброму заздрити.

Михайло СОЛОВЧУК.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую