Підполковник Олег Нечаєв: «Ми ще будемо "дякувати" Росії, що в українців прокинувся патріотизм»

 Коли найуживанішими у суспільстві гаслами є «то ли враг у ворот, то ли брат у ворот», говорити доводиться лише про насущне – про армію, про війну, про зброю. Зрештою, про Росію і про Крим. Про нову владу, про стару владу. Про те, що зроблено і що ще належить зробити.
Підходячи до контрольно-пропускного пункту частини, ще раз переконалася, що насправді все серйозно. По обидва боки воріт – акуратно складені мішки з піском (навряд чи вони були тут ще місяць тому). Перед входом до частини – двоє охоронців у камуфляжі, з касками та автоматами. Все спокійно, але, в той же час, все серйозно.
Тому й про особисте розмова вийшла дуже короткою, в рамках скупого досьє.

ДОСЬЄ:
Олег Нечаєв, командир 8 окремого полку спеціального призначення. Народився 23 вересня 1976 року в селищі Олександрів Гай Саратовської області, що в Росії. Дитинство минуло в Красногорівці Донецької області. Там виріс, закінчив школу.
В 1994 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Це був перший за часів незалежної України набір аеромобільного факультету Збройних сил України. Після закінчення навчання почав офіцерську службу командиром взводу в 40-й аеромобільній бригаді, яка дислокувалася в Миколаєві. В цій бригаді пройшов всі посади – від командира взводу до заступника командира бригади. Від серпня 2003 року по лютий 2004-го перебував у складі миротворчого контингенту в республіці Ірак. Після цього в 2011 році був призначений командиром 8-го окремого полку спеціального призначення у Хмельницький. У 2008 році закінчив Національну академію оборони України.
Дружина Тетяна, медсестра у міській поліклініці №1.
Двоє дітей – дочка Настя, 10 років, син Даніїл, 6 років.
«В армію я пішов за покликом серця, – каже Олег Олександрович. – Мій покійний дід, Григорій Архипович Нечаєв, був фронтовиком. І можна сказати, що кар’єрою військового я завдячую саме діду, який пройшов війну і змалку виховував мене у цьому дусі. Як кожен хлопчак такого віку, я дивився кінофільми на військову тематику, і ніким іншим себе не уявляв, крім військового. І ось так уже 20 років служу українському народові у Збройних силах».

В армії є багато людей, гідних поваги

- За 23 роки Незалежності ми, нарешті, згадали про те, що у нас є армія. Ви служите 20 років, практично з самого початку існування українських Збройних сил. Як сталося, що саме поняття армії за цей час було настільки знівельоване? Це була свідома політика керівництва чи певна розслабленість від усвідомлення, що реальної загрози не існує?
– Знаєте, є така заяложена фраза: «Не хочеш годувати свою армію, годуватимеш чужу». З цим, зрештою, ми сьогодні і зіштовхнулися. У мене на цю тему є власна приказка. Я завжди казав, що наша армія весь час була у стані поганої свині у поганого господаря – і не ріже, і не годує. Кожен нормальний хазяїн розуміє, що якщо він хоче мати на Новий рік гарну ковбасу і широкий шмат сала, то свиню треба годувати, як мінімум.
Армія – надто дорога «іграшка» у руках держави. На жаль, ми програли не лише економічно, а й політично, оскільки навіть елементарного військово-патріотичного виховання за ці роки я, наприклад, практично не спостерігав. Шкода, що ми не були готові до тих задач, які нам довелося виконувати останнім часом. Але я переконаний, що є ще в армії люди, гідні поваги. Це, зокрема, показали наші офіцери в Криму.
– Зараз багато хто звинувачує у зраді тих солдатів та офіцерів, які перейшли на бік Росії. Що ви про це думаєте?
– Я не можу звинувачувати або засуджувати тих, хто прийняв таке рішення. Багато з них мають там сім’ї, налагоджений побут. Вони стали елементарними заручниками ситуації. Чисто по-людськи мені шкода цих людей.
Образливо, що ситуація склалася саме так. Я вважаю: якщо нове військово-політичне керівництво не зробить певних кардинальних висновків, то гріш ціна всьому тому, що відбувалося протягом останніх трьох місяців у нашій країні, гріш ціна крові, пролитій на Майдані, гріш ціна всім тим проявам героїзму та патріотизму наших військових у Криму. Все це піде прахом.
За 23 роки ми виростили, на жаль, покоління не військових, а управлінців, котрі, як показали недавні події, просто провалили все, що могло би виправити ситуацію. За великим рахунком, можна було не допустити здачу Криму Російській Федерації, якби вчасно були прийняті правильні, миттєві рішення. Повірте, солдати в нас патріотично, морально, фізично і професійно підготовлені не гірше, ніж вояки російської армії. Тому для мене це дуже болюче питання. Я вважаю, що потрібно робити дуже серйозні висновки, починаючи з керівних кадрів у армії і закінчуючи її оснащенням. Бо воювати ми вміємо не гірше, ніж інші.

З дружиною Тетяною, донькою Настею та Сином Даніїлом.

– Тобто, все ж таки, проблема – там, нагорі?
– Хочу нагадати ще одну стару добру істину про те, що риба гниє з голови. Хоч і чистять її, на жаль, з хвоста. Хотілося б більш жорстко все це прокоментувати, але я утримаюся від гострих висловів. Мене переповнюють емоції, оскільки вважаю, що саме військово-політичне керівництво загнало нас в ті неприйнятні рамки, в яких ми зараз знаходимося. Я маю на увазі тих людей, які керували країною з 1991 року по сьогоднішній день, оскільки ні за один день, ні за чотири роки армію до такого стану не доведеш.
– Зараз тема армії актуальна, як ніколи за багато років. Про неї говорять на вулицях, про неї пишуть, для неї збирають кошти – як на рівні простих людей, так і на рівні влади. Ви відчуваєте якісь зміни?
– Ми відчули допомогу від простих людей. Якби я зараз почав перераховувати усіх, кому хотів би подякувати, то список вийшов би надзвичайно довгим. Дуже багато організацій, підприємств, бізнесменів, простих людей допомагали і допомагають, зокрема, нашому полку. Мешканці Хмельницького, області, кам’янець-подільські громадські організації. Допомагають живими грошима. Можливо, це прозвучить як жарт, але ми ще президенту Російської Федерації будемо «дякувати» за той дух патріотизму та згуртування нашого народу, яке ми спостерігаємо останнім часом. Я не пам’ятаю більше прикладу такого теплого ставлення та співпереживання нашим збройним силам.
– А нова влада робить якісь конкретні речі, щоб витягнути армію з тієї прірви, в яку вона скотилася?
– Говорити про це, я вважаю, рано, оскільки минуло надто мало часу, і ті проблеми, які накопичувалися протягом 23 років, за день-два, навіть за рік не вирішиш. Головне – почати, щоб пішов якийсь рух. Це перше. І друге – я би хотів, аби наше керівництво прислухалося до думки командирів і начальників нижчої ланки, оскільки ми краще знаємо нагальні потреби, починаючи від штатів і закінчуючи оснащенням. Високомобільні десантні війська, війська спеціального призначення, морська піхота, які першими вступають у конфлікт, мають бути штатно укомплектовані відповідно до вимог військового часу, щоб скоротити час на підготовку до ведення дій. Також потрібно укомплектувати війська засобами захисту, розвідки, нападу. Ми й раніше стикалися з цією проблемою, а зараз, коли обстановка досить серйозна, бачимо, що нам, як повітря, необхідні засоби нічного спостереження, тепловізори, нічні біноклі тощо. Якщо порівнювати українську армію з російською, то за рівнем оснащення ми перебуваємо в XVIII столітті.

"Воювати ми вміємо не гірше, ніж інші".

– А якби армія у нас була у повній бойовій готовності, чи ризикнув би Путін лізти у Крим? А якби поліз, чим би це закінчилося?
– Я думаю, що він би не ризикнув, оскільки, нехай з маленьким, але сильним військом побоявся би конфліктувати будь-хто. А ми зараз схожі на підраненого, недогодованого, хоч і не маленького, суперника. Спрацював закон природи – слабкого образить будь-хто, хто хоч трохи сильніший за нього.
– Які нагальні потреби є конкретно у вашій частині? Крім забезпечення, звісно.
– В першу чергу, потрібно вирішити проблему житла для військових. Певні кошти для переобладнання житла військовим-контрактникам виділялися минулого року, виділяються вони і зараз. Власне, це ті проблеми, про які всі знають, нічого нового тут немає. Як казав адмірал Тенюх, потрібні гроші, гроші і гроші. Але, звісно, тратити їх треба з розумом.
– Так, щоб вони пішли на реальні речі, а не комусь у кишеню?
– Не те що «комусь у кишеню», а просто з розумом. Я за свою 20-річну практику не раз стикався з відвертим марнотратством, коли кошти йшли просто в нікуди, на закупівлю невідомо чого, абсолютно непотрібного. Безгосподарність, недалекоглядність, небажання зробити щось реальне, а просто заради того, аби пустити пил у очі.

Приміщення СБУ намагалися захопити заради арсеналу

– Багато хто ще добре пам’ятає події, які відбувалися 18-20 лютого біля приміщення управління Служби безпеки України – стрілянина, коктейлі Молотова, пожежа, спроба захоплення арсеналу, який там зберігався. Згодом розповідали, що в управлінні було стільки зброї та вибухівки, що, якби, не дай Боже, рвонуло, то від ЦУМу не залишилося б нічого. Взагалі, це нормально – тримати у центрі міста таку кількість зброї? Я намагаюся для себе зрозуміти функцію СБУ та потребу у такому арсеналі в його приміщенні.
– Хочу пояснити пересічним людям, що СБУ – це також військова частина. І у випадку збройного конфлікту на території країни на службу безпеки України покладаються певні бойові задачі, зокрема, організація партизанського руху.
– Тобто, не політична установа, а все ж таки, військова?
– В жодному випадку не політична. Якщо звернутися до історії Великої Вітчизняної війни, то, наприклад, той самий Сидор Ковпак був партійним функціонером, відомий полковник Мєдвєдєв – офіцер НКВС. І взагалі багато офіцерів, які очолювали партизанські загони, були кадровими чекістами, а не простими офіцерами, які потрапили в оточення. І з того часу й до сьогодні таке завдання зі служби безпеки України ніхто не знімав.
Звісно, ніхто не уявляв, що буде спроба проникнення у приміщення СБУ. Далі, на жаль, було зроблено багато помилок – і з одного, і з іншого боку. Звинувачувати або виправдовувати когось я не маю права – ні морального, ні професійного. Я не виправдовую дії полковника Крайтора (колишній начальник управління СБУ – авт.), оскільки загинули люди, але це єдине управління з тих, які були атаковані, і яке не дало можливості захопити зброю. Тому засуджувати дії керівництва, яке на той момент приймало рішення, потрібно дуже обережно. Правильні то були рішення чи ні – Бог їм суддя. І суд земний встановить міру їхньої вини. Але в будь-якому випадку, головне, що ця зброя не потрапила до рук на той момент дуже серйозно налаштованого громадянського населення. Бо, як свідчать останні події, захоплену зброю дуже неохоче повертають. А ми тоді вивезли дев’ять автомобілів лише зброї та боєприпасів.
– Кажуть, що після того, як відбили штурм, загасили пожежу, постало питання про вивезення арсеналу в більш безпечне місце. І певний час ніхто не брався за виконання цього непростого завдання. А потім на сесію обласної ради прийшли Ви, і сказали, що візьмете на себе цю місію. Це було ваше власне рішення чи вказівка згори? Як взагалі плануються подібні операції?
– Я отримав прохання про допомогу від керівного складу УСБУ ближче до ночі, коли вже будівлю управління підпалили і перебувати у ньому було небезпечно. Далі були певні неприємні нюанси, бо ніхто з тих, хто атакував будівлю СБУ, не хотів мені цю зброю віддавати. І одна з версій, яка має під собою досить вагомі аргументи, – це те, що будівлю СБУ намагалися захопити якраз заради арсеналу. Просто ті люди не уявляли собі, скільки зброї там насправді є.
Протягом трьох діб я напряму спілкувався і отримував вказівки від тодішнього міністра оборони Лєбєдєва. Після того, як все було вже сплановано, за сприяння ректора прикордонної академії генерал-лейтенанта Валерія Райка та народного депутата Лева Бірюка (яким, на мою думку, хмельничани також мають подякувати за те, що зброя не була захоплена), я запропонував план евакуації майна з приміщення СБУ. Рішення узгодив з міністром оборони, отримав від нього письмовий наказ. І 20 лютого ми вивезли весь арсенал на склад військової частини.

З перших днів кризи 8ий полк спецпризначення виконував серйозні завдання, пов'язані з ризиком для життя.

– Зараз є багато претензій до силових структур щодо повільних темпів розслідування резонансних подій, бо всі хочуть результатів «сьогодні і вже». До прикладу, вчора вбили Сашка Білого – сьогодні всі вже хочуть знати, як це сталося.
– Щодо Сашка Білого, то це постать досить одіозна. Як би там не було, революція минула. І влаштовувати в країні махновщину, на мою думку, неправильно. Бо виходить так, що в кого в руках автомат, той і правий. Ну, давайте я візьму кулемет, зайду в Хмельницьку обласну адміністрацію і скажу, що я буду керувати. Природно, що трагічні події, які сталися, нівелювали саме поняття влади і правоохоронних органів. І відновити все це за один день не вийде. Тому я розумію, як важко зараз тим людям, які очолили ті або інші силові структури. А що стосується довіри до міліції, до СБУ та до всіх інших – я вважаю, що починати потрібно з себе. Йдучи вулицею, подумати, куди ти кинув недопалок або папірець. Знайти можливість поїхати до Німеччини і спробувати там образити людину у формі поліцейського або хоча б торкнутися його рукою. Якщо ми хочемо бути європейцями, то починати потрібно з себе – не хамити на дорогах, в громадському транспорті, жінкам поступатися місцем в автобусі не лише 8 Березня, а щодня. Тоді, я думаю, все у нас буде правильно. І зрозуміти, що досить уже ходити містом у масках, бронежилетах та з битами. Краще взяти в руки лопату і допомогти бабусі саджати картоплю.
І ще хочу додати певну неприємну нотку у загальний спалах патріотизму. Коли у країні була оголошена часткова мобілізація, не знаю, які були черги біля військкоматів, але великих черг бажаючих зі зброєю в руках офіційно захищати країну в лавах Збройних сил ми не побачили. Навпаки, відчули певну проблему та дискомфорт. Про це неприємно говорити, але сказати, я вважаю, потрібно. Бо одна справа – горлати на Майдані, а інша справа – відгукнутися на заклик влади і взяти зброю до рук офіційно. Хочеш мати в руках зброю – йди до вузу, вчися, влаштовуйся на роботу до міліції. Або вступай до лав Збройних сил, вчися військовій справі і зі зброєю в руках захищай країну. Лише так.

"Кар'єрою військового я завдячую своєму діду, Григорію Архиповичу Нечаєву".

Фото з архіву Олега НЕЧАЄВА.