ye-logo.v1.2
3 Грудня, 2020

Урок людяності

Суспільство 1424
Фото: shturmnovosti.info

Ні, не такий лист, як в інших авторів. В нім не буде про синю річку і затишні солов’їні гаї…

 Моя мама виросла в місті, все що я чула про село, це – презирливі слова, бо там – болото, а люди некультурні. А мене тягло в село магнітом! Коли сестра вийшла заміж за сільського парубка і брала мене туди на гостини, я не могла натішитись первозданною тишею, голосним «кукуріку!» під вікном удосвіта, росяними зеленими житами.
Потім закінчила інститут і поїхала за направленням таки в село, де вийшла заміж. О, як тепер я ненавиділа те село, ті три здоровенних калюжі вздовж вулиці, темні від дощу дерев’яні хати, нещасні тини з кількох жердин вздовж городів! Коли після гостини вдома поверталась до села, серце огортав безмовний смуток.
Ще вранці, бувало, спимо, вже клямка на дверях „брязь!” – хтось іде.
- Добрий день! О, чого це ви ще спите? Дай закурити, – це до чоловіка. То знов сусідка – Позичте соди, бо млинці заколотила, а соди нема.
- Позичте хліба!
- Дайте таблетку від голови, від живота…
- „Ну що за люди?” – думала я – і продовжувала давати таблетки, соду, оцет, олію і тому подібне.
Минули роки. Радіація розігнала всіх по великій Україні. Вже живу де є газ, немає трьох великих калюж, ошатні хати, міцні огорожі: бетонні, металеві. Тиша. Спокій. Ніхто не стукає клямкою. Ніхто не просить соди. Нікому немає до тебе діла: чи ти живий, чи вмер. Ніхто тебе нікуди не покличе в гості.
А в тому селі, де я вчителювала, Жервцях Лугинського району на Житомирщині, всі були рівні. Як весілля – немає своїх і чужих, проводи в армію – все село. Як горе – ніхто не йде з порожніми руками, несуть, що хто має. Як ріжуть кабана – піввулиці кличуть, а потім розносимо по шматку м’яса і сала теж на піввулиці. Зате як радісно, коли потім дадуть нам свіжини!
Якось приїхала: на випуск покликали. Серед батьків, вчителів та учнів, побачила вірмен. „А вони чиї?” – спитала – „Це переселенці з Нагорного Карабаху, їх привезла з собою наша мешканка, бо там була війна. Вони зовсім чужі, тому ми їх кличемо на всі весілля і свята, бо хто ж їх покличе...” відповіли мені. Оце урок людяності! Ці люди знали горе. Під час війни фашисти тричі палили село. Живцем спалили сарай з людьми за зв'язок з партизанами. Тепер на тому місті стоїть чудова школа, а про трагедію нагадує пам’ятник, зроблений самим художником Марчуком (тим самим, якого знає весь світ). На пам’ятнику зображена група людей: старі, жінки, діти, в вихорі полум’я . Жителі цього села довго не вірили в Бога, бо він допустив до такої наруги над ними. Але зараз в селі дві церкви: російська та українська. Люди простили Бога і просять, щоб він простив їхні гріхи. Вони співають псалми крізь сльози, бо що не поборов фашист, доконала радіація: десятки молодих людей в наслідок радіації пішли з життя… Ось чому вже багато років я і мої діти з онуками їздимо сюди за багато кілометрів вклонитися цим людям, цій землі. Немає в мене там родичів, але в кожній хаті питають, де я буду ночувати, запрошують до столу, пригощають чим мають.
Тому окраса села – це люди. Доземний уклін вам, дорогі!

Валентина САВКО.
Житомирська обл.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую