Андрійкова дипломатія

 Бо лише у день народження малого і у Новоріччя з'являвся він на якихось півдня. Похапцем, мовби соромлячись, тицяв йому в руки пакунок цукерок, або на день народження небагато грошей і, посидівши кілька годин, хутенько їхав додому. До свого, що в сусідньому селі. Так уже склалося, що тато і мама хлопчика, народивши його на світ, обрали для майбутнього різні домівки. І розривають відтоді маленьке дитяче сердечко на великі і ніким не розв'язані «чому?»
У білявих кучериках усе ніяк не вміщається, чому мама не зупиняє татка, коли той збирається їхати до баби Каті у сусіднє село. Сині Андрійкові оченята пильно вдивляються у сірі таткові, а у них – теж-таки невисловлене: чому він говорить, що у мами важкий характер, коли вона така мила і ласкава з ним, Андрійком...
Бувають дні, коли хлопчик щасливий-прещасливий – це коли татко зателефонує. І вже тоді малий, захлинаючись, довго розповідає у слухавку і про новини шкільного життя, і про злющу сусідку-ровесницю Наталку, з котрою нещодавно побилися, і про нову драбинку (сам змайстрував із штахетних обрізків), і про улюбленого песика Дружка, і про все-все на світі... Хлопчик вірить, що татусеві хочеться знати про кожну дрібничку його недовгого життя – адже вони так мало бувають разом!
Сьогодні вранці Андрійко почув крізь нещільно причинені двері мамину розмову з сусідкою тіткою Світланою.
- Шкода малого, – зітхала сусідка. – Не раз бачу, як ходить хвостиком за моїм Миколою, ловить його кожне слово. А як той гайку попросить принести, то хлопченя аж світиться од радості, що дядькові допомагає!
- Ой, Світлано, у мене теж серце кров'ю обливається, коли Андрійко щонеділі вистоює коло хвіртки, а оченятами так і пасе: чи не йде, часом, – відповідала Андрійкова мама. - А Іван навіть подзвонити не надумався. Ось вам і батько називається. Хіба ж це батько? – чулася гіркота у голосі жінки.
- І де та совість у нього, що не бачить, як син жде! Тож таке славне хлоп'я, хіба душа не болить? Своя ж кров! – бідкалася Світлана.
- І кров своя, та душа чужа. Ось уже другий місяць носа не показує!
Снідав Андрійко, мляво колупаючись виделкою у тарілці. А потім, попідмітавши у хаті, наважився підійти до неньки:
- Мамочко, можна, я трохи покатаюсь на велосипеді? Я зовсім недовго! – запевнив, обхопивши рученятами мамину шию.
- Ну, добре, – відповіла та, цілуючи сина, – не їдь лише на центральну вулицю, бо там машин багато. І до обіду мені щоб був удома! – гукнула вже у спину хлопчаку, який, осідлавши недавно подарованого двоколісного друга, вже ловив вітер біля двору.
Андрійків обід давно вихолов, а мама все більше хмурила чоло, поглядаючи щоразу на годинник, а потім — на сонце, яке не поспішало затримуватись на небі. І лиш коли воно зачепилося за край сусідського в'яза, дзвоник дитячого велосипеда сповістив на увесь двір, що його малолітній господар уже вдома.
- Мамо, мамочко! – радісно-збуджене хлоп'я навіть не помітило суворо нахмурених маминих брів і не дало зірватися словам докору з її вуст.
- Ти знаєш, де я був? Я ж до татка їздив! А не приходить він тому, що на заробітках уже два місяці. Баба Катя казала, що в Росії десь...
Андрійко ще говорив і говорив, пригощав карамельками (дід купив!), а жінка вже й не сварилася, і не докоряла, хоча тривога за пізнє повернення й пекла душу невиплаканими сльозами. Бо зрозуміла: дитина хотіла виправдати татка і готова робити це й надалі.
Яким би той татко не був...

Леся ЛІСОВА.