ye-logo.v1.2
26 Листопада, 2020

Рожеві лебеді на ставку

Суспільство 4962

Ледь зоріє.

 Залишки ночі темними тінями клубляться в кущах жасмину та бузку, та в густій кроні старезної липи, що квітує біля воріт моєї оселі, над духмяними суцвіттями ще не бринять бджілки-трудівниці. Не чути веселого цвірінькання. Сплять горобчики. Все спить. Та день вже народжується. На це вказує блідо-золотава смуга неба на сході. Літній день має бути спекотним та задушливим. Наразі повітря свіже, прохолоде, наповнене пахощами липового цвіту. Вдихаю його і ніби мед п'ю. На листячкові всіма барвами веселки, виграє вранішня роса. Стою під липою, котра вже кілька десятиліть, мов воїн-охоронець, оберігає і обійстя, і мою родину від всього лихого. Деревина могутня та височезна. Над самою її маківкою ще в темно-сірім небі повиснув танучий блідий місяць, ніби хоче сховатись в гілках, щоб вечором вигулькнути з духмяної крони, величаво виплисти на всіяне перлинами зірок небо і світитись всю ніч сріблястим примарним світлом. Люблю цей невизначений добою час. Вже не ніч, але ще й не ранок. Чомусь згадала як одна з моїх знайомих дорікала мені, що, залишивши велике місто і повернувшись в село, я понівечила собі життя, ніби-то не «вписуюсь» я в сільський колорит. Дуже вона помиляється. Тут в рідному селі я живу повним життям. Не розумію, чому деякі вважають, що селянка, неодмінно має бути в хустині з чорними від засмаги руками та лицем, і з порепаними п'ятами. А якщо в капелюшку, з манікюром, в макіяжі, та ще інтелект бодай вище середнього, то вже «не вписується». Звідки в наш час беруться такі стереотипи? В місті живе вся моя рідня: троє дітей, брат та сестра. Віддавна вони намагаються перетягти туди й мене, але даремно. Я селянка і тілом, і душею. Вони змогли прижитись в місті, та я не зможу ніколи. Вросла в цю землю корінням, мов оця липа, яку ще моя бабуня посадила. Вирви мене з корінням, то вже не приживусь ніде. Загину. Відчуваю себе невід'ємною часткою моєї маленької батьківщини. Все в селі мені таке любе, таке миле, що серце заходиться від щему. Зрештою не важливо, де людина живе, важливо як вона живе.
Маю дивне, як для жінки, захоплення. Люблю рибалити. Втішаюсь не стільки рибою, як самим процесом. Оце й зараз, лиш на світ благословляється вже прямую, з вудкою в руці, до ставка. Йти мені зовсім недалечко. Навкоси через дорогу та греблю перейти і вже на місці. Іду неквапом, розтягуючи задоволення. Ноги лоскоче росянистий спориш. Мружусь від приємного відчуття. Гребля широчезна. Один її край займає заасфальтована дорога а інший, той що від ставка, засаджено чотирма рядами кудлатих каштанів. Понад самим ставочком кучерявляться верби класичний український краєвид. Ось під цією товстенною моє постійне місце. – Саме тут я щовечора «прикормлюю» карасиків та коропів вареним пшоном. Зовсім низько над землею верба має чимале дупло. Живе там зовсім не Мавка, а сова. Я нарекла її Химкою. Коли рибалю пізнього вечора, то бачу, як вилітає вона з дупла, сіра, лупата та зовсім не страшна, а дуже мила. Зараз вона вже, мабуть, повернулась з полювання і вклалась спати. Заглядаю в дупло – «Привіт, Химочко!» З темряви на мене блимають жовті кружальця очей. «Угу!» – коротко відповідає Химка. Я усміхаюсь. Молодець, ввічлива дівчинка. Примощуюсь під вербою, закидаю в воду вудочки. Озираюсь довкола. Яка краса! В дзеркальнім плесі відбиваються сплячі верби, місточок, що перекинувся з берега на берег. А тиша яка! Ніби перед створенням світу. Ту тишу порушують лиш невгамовні солов'ї. Ніяк не можуть скінчити своїх нічних серенад. Та ще голос ранньої зозулі, що нараховувала комусь незліченні літа. Чи не мені? Легенько плюскались грайливі карасики, від того по воді розходились рівненькі кола. Передсвітанкова імла лежала над цим благословенним куточком мого любого краю. Сиділа тихо-тихо. І видавалось мені, що я єдиним на планеті. І ніби випало мені щастя бути присутньою не при народженні нового дня, а при народженні життя на Землі . Було щось невловимо прекрасне, таємниче, прадавнє і первозданне в цій звичайній картині сільського світанку. Вважалось мені, що ніби-то наша планета, то величезна жива істота. Вона пригріла на своїм прекраснім тілі дрібненьких істот – людей, дала нам все необхідне для життя. Ми невдячні, нам мало дарованих нею щедрот. З того часу, як людина взяла до рук палицю, вона, як їй видавалось, почала вдосконалювати матінку-Землю, а насправді знищує її. Досконалими залишились лише ті рідкісні куточки планети, яких не досягли результати прогресивної діяльності людей. Ми копирсаємось в її нутрощах, покриваємо глибокими вирвами її тіло, знищуємо її легені . Наші великі, неприродні, досягнення вбивають все живе на планеті й її саму. Ми всі це розуміємо, та зупинитись не можемо. Земля відчуває, що гине, і починає оборонятись, насилаючи на нас урагани, заливаючи небесними водами, лякаючи виверженням вулканів. Землетрусами намагається струсити нас зі свого зболілого тіла, мов собака бліх. Чим скінчиться ця боротьба? Страшно подумати. Я глибоко вдихнула свіже, медово-солодке повітря, оглянула божественний краєвид. Невже це все має колись зникнути? Страшно зробилось. Відігнала від себе неприємні думки. Почала витягувати вудки. Поплавки вже давно танцювали шалений танок, а волосінь аж гула від натуги. Є! Чималий короп на одній з вудочок та два карасики – на іншій. І почалась робота! «Клювало» так, що ледве встигала витягувати рибу з води. Раптом почула над головою лопотіння могутніх крил. Що воно таке? Звела голову догори і не повірила своїм очам. Над ставком кружляла пара лебедів. Це була дивина. Залітали сюди лелеки, журавлі, дикі качки та степові чайки. То було вже звичним. Лебеді видавались нереальними, невже вони існують на волі? Я завмерла, боялась поворухнутись, дихнути боялась, щоб не злякати, не стривожити те неймовірне диво, подумки запевняючи себе, що це не сон . А вони кружляли і кружляли над ставком, опускаючись все нижче і нижче. Нарешті, спінюючи воду, сіли на непорушне плесо . Проміння ранкової зорі зафарбувало біле пір'я в ніжно-рожевий колір. Я вже не бачила нічого навкруги, завмираючи подихом і серцем спостерігала за цим дивом. За спиною почулись тихі кроки. Озирнулась. Сусід теж вирішив порибалити. Він не встиг відкрити рота, щоб привітатись. «Тихо», – прошепотіла я й вказала рукою на став. Поглянув. Лице витяглось від здивування. «О-о-о-о» – простяг приголомшено. Потім пошепки звернувся до мене», «Дивись, не сполохай, я за рушницею збігаю». Від таких слів мені зробилось так зле, що мало не втратила свідомість. Сусід стояв на підвищенні позаду мене . Відкинувшись назад, міцно ухопила його за ногу. «Яка рушниця!? – зашипіла, запинаючись від обурення. – Тільки посмійте!» «Ти чого? - зашепотів сусід. – Сказилась, чи що? У них, кажуть, м'ясо дуже смачне. Скуштуємо». «Вам м'яса нестає? Маєте курей, гусей, качок та індиків, то все мало? Я всю вашу птицю перетравлю, передушу, виноград вам підпиляю, лиш посмійте взяти в руки рушницю». Сусід здивовано вибалушив на мене круглі очі. Мабуть було щось в моїй поведінці таке, що примусило його повірити в мої лихі наміри. Тихо сів поряд набурмосений та злий. «Дивіться», – прошепотіла примирливо. Тим часом заграва не сході стала яснішою від того лебедине пір'я зробилось золотисто- рожевим. Здавалось, що посеред ставка плавають дві казкові жар – птиці. Сусід завмер, як і я. Напруження на його обличчі змінилось здивуванням, а потім розквітло теплою, ледь помітною усмішкою. Лебеді деякий час не рухались. Завмерли посеред ставу, мов намальовані. Лебідочка, тендітна, ніжна тулилась до лебедя, ніби шукаючи захисту. А він, могутній і прекрасний, витягши довгу шию, пильно оглядав все довкруж, чи не чатує десь небезпека для його коханої. Потім заспокійливо доторкнувся до її дзьобика своїм дзьобом. Переплітаючи граційні шиї, плавали вони по ставку, вишукуючи щось поживне у воді. Потім почали купатись. Занурювались у воду, спінювали її рожевими крилами. Бризкали водою одне на одного, ловили червоними дзьобами сріблясті краплини. «Граються», – ледь чутно прошепотів сусід. Я мовчки кивнула . Порушивши тишу, зовсім близько загорлав півень. Його різкий голос видався зайвим і недоречним в ці хвилини. Лебеді перестали гратись. Лебідь насторожився, простяг над лебідкою могутнє крило, захищаючи її від небезпеки. Вона притислась до його боку. Завмерли, прислуховуючись. Село вже прокидалось від короткого літнього сну. Гучно загуркотів трактор. Аж луна пішла над водою. Залопотівши крилами, лебедина пара здійнялась в небо. Деякий час вони кружляли над ставком. А потім полетіли, зникли за виднокраєм, залишивши нас здивованими, приголомшеними і мовчазними. «Зовсім як я з дружинонькою, – врешті промовив мій сусід. – Вже більше тридцяти років вона під моїм крилом. Сам її не ображаю й іншим не дозволяю». Він розчулено зітхав, все ще дивлячись в небо. «Ото ж бо», – дорікнула я. «А ви відразу за рушницею, по коханню, по вірності, по диву-дивному стріляти».
«Вибач, – махнув рукою. – То я не подумавши. Дякую тобі за те що змусила відчути себе в казці». Після цієї пригоди, перед моїми очима ще довго стояла та дійсно казкова картина – золотаво-рожеві лебеді посередині блакитного ставка. До цього часу я вважаю той ранок одним із найвдалиших в моєму житті. Ніби я доторкнулась до чогось святого і сокровенного. Співчуваю людям, що живуть в містах. Вони мають більше побутових зручностей, ніж я, близькіші до прогресу, до високої культури. Вони мають змогу частіше, ніж я милуватись витворами мистецтва, слухати чудову музику, відвідувати театри. Можливо, вони живуть повнішим цікавішим життям. Життям, в якому канарки та папужки живуть в клітках, екзотичні рибки – в клітках, замучені рожеві фламінго – в зоопарках. Мабуть, міські люди почуваються дуже добре та комфортно в звичних для них умовах. Дай їм Боже здоров'я та всіляких гараздів. Але ніхто з них не бачив рожевих лебедів на ставку.

 

 

Любов ШИШАЦЬКА.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую