Кохання на усе життя

Тремтячими руками збирала йому речі в дорогу.

Лиш краєчком ока позирала на свого чоловіка, з котрим лиш кілька місяців тому стали на рушничок щастя. Непрохані сльози градом котились з очей, підступно тремтіли тендітні плечі.
- Ну от і маєш! - засміявся Михайло. - Ганнусю, ягідко моя, хіба ж я назавжди йду? Не встигнеш і оком змигнути, як повернусь додому!
Молода жінка похапцем обтерла хустинкою обличчя й засміялась крізь сльози, занурюючись у його міцні обійми...Ледве пам'ятає, як повернулась із тих проводжань. Безсонними ночами тихенько молилась, щоб повернувся додому живий-здоровий. Листи від Михайла надходили часто. Це була її відрада й надія у житті, єдина радість – той клаптик паперу, списаний гарним рівним почерком чоловіка, де від кожної літери линуло тепло любові. Хоча, ні, не єдина втіха! Була ще одна... Відчувала, що зародилось у ній нове життя, плід великої любові...Навіть коли перестали надходити вісточки від Михайла, все ж щиро вірила в радісну зустріч. Не падала духом і тоді, коли її, вагітну, поліцаї вигнали з власного дому й поселили в ньому німецьких офіцерів. Прихистили Ганну старенькі сусіди.
- Не переживай, дочко! - пригортала її сусідка Параска. - Не довго тут житимуть проклятущі! Проженуть їх наші солдатики.
Ганна лиш мовчки кивала головою, вдивлялась у зимові вечірні сутінки за вікном і згадувала... Спогади переносили її у те недалеке минуле, коли ледь не все село весело гуляло на їхньому з Михайлом весіллі, а вона - щаслива, закохана і неймовірно прекрасна - пригорталась до грудей чоловіка й малювала в уяві картини їхнього радісного сімейного життя... Однієї ночі їй наснився Михайло. Він прийшов, тримаючи за руки двох хлопчиків, мовчки віддав їх Ганні й швидко пішов, не озираючись. А вона бігла за ледь помітною в тумані постаттю коханого, благала зупинитись. Михайло обернувся, помахав на прощання рукою і враз розтанув у густому тумані, залишивши по собі лише сяйво сумних очей...
Прокинулась під ранок, налякана тим сновидінням, вийшла на вулицю й довго стояла під засніженою грушею, не відчуваючи холоду зимового ранку. В грудях розливався щемний біль, переплетений із незрозумілим тривожним передчуттям...
Зима врешті минула. Березнева відлига порадувала першим скупеньким теплом і подарувала Ганні двійню - хлопчиків-близнюків, як дві краплі води схожих на Михайла. Щастю молодої матері не було меж! Удвох зі старою Параскою, що замінила Ганні покійну матір, купали немовлят у відварах запашних трав та у всеосяжній материнській любові...Коли звільнили село від фашистів, Ганна перебралась у свою хату. Довго наводила там лад, щоб навіть запах ворожий знищити! Жила клопотами про дітей та спогадами... Солодкими спогадами про Михайла. З Великою Перемогою поволі повертались у село воїни-захисники! Але багато жінок пов'язали голови чорними хустками. Не отримавши більше жодного листа від чоловіка, Ганна все ж тішила себе надією, що зовсім скоро він повернеться. Адже й поганих звісток вона також не отримувала. Роздуми раптом перебив гавкіт Бровка. Миттю припала до вікна і помітила тінь від чоловічої постаті, котра завмерла біля порога. Стрепенулось серце, застукотіло з неймовірною силою, вириваючись із грудей.
- Господи, - прошепотіла ледь чутно й прожогом метнулась до дверей. - Михайле! Крик завмер на вустах. Перед нею стояв високий плечистий чоловік у військовому мундирі й знічено потирав руками костур.
- Доброго дня! - тихо мовив, звів погляд на жінку і запитав: «Ви - Ганна Задорожна?»
- Так. Заходьте до хати, не на порозі ж розмовляти.
Побачивши дітей, гість аж здригнувся, але швидко взяв себе в руки, дістав із кишені солодкі медяники й пригостив хлопчиків. Ганна мовчки спостерігала за прибулим.
- Олександр Федорович, - представився нарешті він.
Важко опустившись на стілець, після хвилинної мовчанки, що тривала, здавалося, цілу вічність, він розпочав свою розповідь:
- Я був командиром роти, де служив ваш чоловік. Прекрасний солдат, воїн і патріот, яких мало! Бив ворога нещадно, виконував небезпечні завдання, а у вільні хвилини писав додому листи. Пам’ятаю його радість, коли дізнався, що стане батьком. Товариші його підкидали до верхівок дерев... А він щасливо сміявся... Таким я Михайла й запам’ятав - веселим і життєрадісним... Ми потрапили у засідку ворога. Де їх стільки й набралось! Мабуть, по кілька десятків на одного нашого брата. Поруч зі мною був Михайло. Він відстрілювався, аж доки не скінчились набої. А далі... Я не знаю, що було далі... Лиш гострий біль і чийсь крик: «Командира вбили!» Був на межі життя і смерті. Навіть не знаю, як опинився у госпіталі. Не міг ні говорити, ні чути, ні бачити. Довго ставили мене на ноги. Як прийшов до тями, лише тоді й дізнався, що всі мої бійці загинули... Ніхто не здався, не потрапив у полон. Ганна відчула, як темніє в очах, а серце обгортає пекучим болем. Мовчки сіла на лаву й повним сліз поглядом занурилась у знімок на стіні, де вони з Михайлом щасливо усміхались, радісні й закохані, у весільному вбранні...
- Згодом я організував солдатів на розкопки захоронень на тому полі бою. Багатьох знайшли й упізнали, але Михайла серед них не було...
- Чому ж тоді... Чому не повідомили?.. - схлипнула жінка.
- На війні різне трапляється. Звістка могла й не дійти до адресата...
Незабаром гість попрощався і пішов до дверей. Але раптом повернувся і опустився перед Ганною на коліна.
- Пробачте мені! За Михайла, за всіх тих молодих юнаків... Це я не вберіг їх. Не зумів уберегти...
Командир цілував їй руки й надривно ридав.
- Що ви?! Господь з вами! Так розсудила доля...
Вона провела його до дороги, а сама потім довго стояла, спершись на жердину огорожі, і не стримувала гірких сліз, що невпинно струменіли обличчям. Ніяк не могла повірити, що її коханий чоловік ніколи не переступить рідного порогу...
... Покрила голову чорною, як і її біль, хусткою, працювала не покладаючи рук. Виховала двох гідних синів - Сергія та Олексія, дала їм гарну освіту, одружила і вже дочекалась онуків, та все ніяк не могла намилуватися своїми соколами, такими схожими на покійного чоловіка...
Не було такого дня, щоб не згадала свого Михайла. Звікувавши роки у вдовиних буднях, так і не влаштувала особистого життя. Та й думки навіть такої не виникало, адже це було б зрадою тому єдиному, яким жила і дихала...
Одного погожого літнього ранку раптово й неочікувано приїхали сини. Ганна радо зустріла їх на подвір’ї, а Сергій одразу ж сказав, аби збиралась в дорогу.
Нарешті прибули в незнайоме селище. Біля обеліска на братській могилі було людно. Урочисто вишикувались школярі й загін солдатів, а на видному місці стояло кілька трун. Мітинг розпочався промовою відомого історика-пошуківця, котрий повернув багатьом родинам безвісти зниклих рідних людей. Він довго говорив, зачитував статистичні дані про жертви війни, а Ганна спрагло ловила кожне слово. Аж раптом почула прізвище та ім’я свого чоловіка і все зрозуміла...
- Михайле!!! - розпачливо зойкнула, осідаючи непритомна на руки синам, і сотні пар очей співчутливо дивились на цю сиву згорьовану жінку, яка нарешті дочекалась зустрічі з чоловіком, але так і не змогла з ним обійнятись.
…Ось уже стільки літ минуло з того часу, коли вона змогла поховати Михайла
по-християнськи. Разом із синами засадили його останній прихисток яскравими квітами. Хороших синів вона виховала! Чоловік би ними пишався! Адже це саме вони організували пошуки батька, залучивши спеціалістів. Сини стали її єдиною втіхою у ті буремні воєнні роки, єдиною відрадою...
Щовечора стара Ганна тихо розмовляла зі знімком чоловіка. Сльози важкими краплями збігали по щоках, рясно вкритих зморшками, в руках тримала малесенький папірець із короткими відомостями про Михайла. Завдяки цьому клаптику, захованому в гільзу, пошуківцям і вдалось розпізнати його серед інших загиблих у тій загубленій в полі могилі. Теплі спогади далекої юності дарували їй надію, стали її могутньою силою та незламністю, її життям...