Ці квіти для тебе, мамо!

 А може, і з’явився б, тільки не був би саме Степаном і саме таким, як є. Був би, напевно, синьооким, кучерявим – дзеркальним відображенням маминої першої любові. Вона часто повторює, що діти народжуються із зовнішністю тих, кого по-справжньому кохають їхні матері.
Мама ніколи не розповідала про своє кохання, але ця весна… За все своє невеличке життя юнак ще не бачив, щоб так враз, мовби заключним святковим феєрверком, вибухнуло усе навколо: майже в один день зацвіли рання вишня і пізніша яблуня, майже водночас засвітив білі свічі каштан і м’яко розплющив очі бузок…
– Ма, поглянь на цю красу! – не втримався кілька днів тому Степан, коли йшли, потомлені, з городу додому. Втома фізична аж тиснула на плечі, чіплялася за ноги, повисала на руках, а душа співала від краси травневого надвечір’я. От і вихлюпнулося з вуст, звернене до матері:
– Такої весни ще не було у наших краях!
– Була, сину, була, – після роздумів озвалася мати. – А я була тоді такою ж юною, як ти…
Жінка приставила сапку до напіввисохлої груші, присіла на лавку в саду, неквапливо розв’язала хустину і випустила на волю важку косу. Кілька пелюсток антонівки легко торкнулися русявих пасм, та й принишкли там, і собі прислухаючись до замріяно-сумовитої мелодії спогадів.
– Тобі це може видатися вже дуже давнім, хоча тих двадцять літ для мене промайнули, мов один день. Адже живу все однією весною – такою ж, як нині.
Тоді теж усе село заквітувало садками в одну ніч. Я прокинулася і спершу подумала, що випав сніг – так біло було за вікном. А вибігла надвір – і наче в казку квітучу потрапила! Того дня я почувала себе – ні, не принцесою – почувала себе птахою у раю, де все милує зір, тішить серце, наповнює дивовижними ароматами єство… А на шкільному вечорі мене уперше в житті запросили на прогулянку. Хто б міг подумати: найкращий юнак із старшого класу, вловивши слушну мить, тихенько запропонував:
– Наталко, може, прогуляємося трішки? Така краса навколо, що аж співати хочеться…
Ми неквапом блукали вулицями села довго-довго, навіть не розмовляли майже. За нас і про нас говорив цілий світ: і жаби на ставочку, і хрущі, і зорі, і легкий вітерець, і сад – усі вони оспівували весну, ніжність, нас двох – таких ще юних, бентежних, несміливих… Мені, здається, аж було чути, як голосно стукає серце Віктора, хоча ми йшли на відстані простягнутої руки. О юність! О перші побачення! Перед нами простягалася освітлена травневими зорями сільська вуличка, а мені бачилося, що до ніг нам лягла заквітчана весняним цвітом дорога щастя на все життя…
– Візьми, Наталко, це для тебе! – щаслива і замріяна, я й не помітила кількахвилинної відсутності Віктора, а тепер він стояв переді мною з величезним букетом білих нарцисів. Квіти трубочками-осередками зазирнули мені тої ночі на самісіньке денце серця, видобули звідти відповідь на непитане вголос Вікторове «Кохаєш?». Кохала до безтями, хоча ніколи навіть не поцілувалися. Кохала, як ніколи більше і нікого полюбити вже не змогла. Не осуджуй мене, сину, а просто зрозумій: два однакових кохання не буває, перша ж любов – єдина і найсильніша. Прийде час, сам її чар нап’єшся.
– Чому ж ти не з ним, мамо? Чому ж ми лише удвох?
– З ним, дитино, тепер інша, далеко звідси він тепер живе з сім’єю. Наша любов була такою жагучою і сильною, а ми були ще такими юними! Таке б почуття тим, кому вже за сорок, - і це була б любов з тих, що одна на століття. Я зрозуміла це, вже народивши тебе. Зрозуміла, що повтору не буде і що твій батько ніколи не стане Віктором. Тому й відпустила його – хотіла бути чесною перед ним і перед собою. Пробач, якщо можеш…
Сутінки спеленали молодий сад, заколисаний маминою розповіддю. Антонівка нечутно скидала пелюстки на тендітну жіночу фігурку, вкривала ними коси, плечі, завмирала на складочках ситцевої хустини і м’яко погойдувала гіллям: розумію тебе, розумію.
Після вечірнього одкровення Наталка довго не могла заснути: спогади, викликані розмовою з сином, багатосерійним фільмом добрих півночі проходили перед очима. Не спав і Степан. Юнак уперше почув про мамине кохання, і про юність її, і зрозумів: та весна стала точкою відліку любові усього її життя – високої планки, подолати яку свого часу не вистачило зрілості, а тепер – не дозволяють обставини. Мама ніколи не розіб’є чужої сім’ї, якщо навіть чоловіка свого – батька Степанового – відпустила, відчувши, що не покохає його так, як уперше…
У п’ятницю юнак був у місті: як випускник проходив тестування. До автобуса залишався час, і хлопець попрямував до базарчика неподалік автовокзалу: мама просила купити кілька пакетиків редиски. Минаючи бабусю з пляшками молока, боковим зором помітив щось окате біля лотка з насіннями. Повернув голову в той бік і завмер: на нього «дивилися» трубчастими великими осередками білі, з ліловим відтінком, нарциси! Юнак повишукував по кишенях усі гривні й дрібні монети – і за мить п’ять кущиків разом з цвітом і цибулинами-коренями вже обережно заховалися у його сумці.
Удома Степан потай від мами заховав квіти у прохолодному темному льосі, а недільного досвітка посадив їх біля криниці – якраз під вікном маминої спальні. Упоравшись з роботою, легенько постукав у шибку. Коли у вікні з’явилося мамине обличчя, відступив трохи убік і жестом показав на квіти. Хлопець бачив, як здивування, задавнений біль і радість змінювали одне одного у широко розплющених маминих очах, як щось шепочуть її вуста, як збирається у куточках її карих очей зрадлива волога… Зайшов до кімнати, обійняв найріднішу людину за плечі, притулився до запашної (як завжди, чебрецем пахла!) коси:
– З днем Матері тебе, рідненька!
Ранкове сонце квапилося вгору. Садок стріпував росу і відмерле пелюстя. Білі нарциси окато дивувалися: жінка, на щоках якої завмерли дві сльозинки, все повторювала:
– Яка я щаслива!

Леся ГУДЗЬ.