Андрій Захарко: У молодих українців взагалі дуже мало інформації про міський простір

Андрій кілька разів відмовлявся від владних посад (читачам Газети "Є" Андрій Захарко більше відомий під своїм псевдонімом Андрій Зоїн - ред.). У 90-х був учасником ансамблів "Мотор'ролла" та "Г.Д.Р.", стилістом фестивалю "Червона рута", менеджером з продажу у бутіку на Хрещатику.

Потім емігрував в Іспанію, де працював діджеєм та артдиректором клубів.

Через 10 років він повернувся в Україну. У цій розмові Андрій поділився з нами думками про те, наскільки легко організовувати фестиваль, як втручатись у міський простір і як вести боротьбу за своє місто.

КОРИСТУЮЧИСЬ МОВЧАННЯМ ГРОМАДИ, ТІ, В КОГО ВЛАДА І ГРОШІ, – ВЖЕ МАЙЖЕ ВСЕ ЗАБУДУВАЛИ

– Що заважає молодим українцям створювати свою Хрістіанію, сквотерську республіку? І чи є хоча б перші кроки в цьому напрямку?

– Ну хтось усе ж таки щось робить. Але про це небагато інформації, бо для ЗМІ це не зовсім цікаво, не той інформаційний привід.

Є багато активістів по регіонах, які роблять цікаві речі. Наприклад, 17 та 18 травня в Києві відбувся Конгрес діячів культури України. Така низова ініціатива створена саме для того, щоб зібрати в столиці якомога більше активістів від культури, які зможуть розказати про свої проекти, перезнайомитись, можливо, спробувати створити щось спільно.

У молодих українців взагалі дуже мало інформації про міський простір, про те кому він належить, як за нього боротися. Цьому не вчать у школах і вишах.

Як би там не було, ми все одне знаходимось в певній ізоляції, ми мало подорожуємо Європою, світом, мало бачимо, мало думаємо, мало робимо. Саме тому на фестивалі "Республіка", крім стріт-арт частини та музичної, ми ще робимо воркшопи, лекції, під час яких займаємось культурно-просвітницькою роботою.

              Тут і далі - фото зі сторінки фестивалю Respublica у Facebook

– Які низові ідеї та ініціативи по зміні міського простору ти вважаєш найбільш актуальними, у контексті вітчизняних реалій?

– Ой, на цю тему я можу говорити годинами (сміється).

На сьогоднішній день для нас актуальною низовою ініціативою є "партизанінг" – нова течія, суміш стріт-арту та громадського активізму, культурні інтервенції в міський простір.

Наприклад, немає на перехресті "зебри" – ми виходимо і самі її малюємо. Занадто багато рекламних біл-бордів з безглуздими салоганами – беремо фарбу, драбину і пишемо: "Думай" або "Не вір". Одного разу намалювали 3 картини і розвісили їх в центрі міста на стовпах, дві хтось зняв через пару днів, а третя "вписалася" і висіла зо два місяці.

2 травня на день відкриття туристичного сезону, коли в місті багато людей, написали на мосту великими літерами фразу: "Твій час прийшов".

Ще цікава акція була в жовтні, у нас дуже багато вандалів, які фарбою та маркерами малюють на скелях каньйону різні меседжі світу на кшталт: "Вася і Жора луччіе друзья".

Ми підібрали фарбу під кольори скель – сірі, темно-сірі – і замалювали той наскальний живопис, до того ж, зняли на відео. Можливо хтось подумає тричі, перш ніж таке робити...

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Нас дратує, що продаються ділянки в заповіднику Старе місто (у Кам'янці-Подільському – ред.), і там, де раніше я гуляв дитиною з батьками, зараз повиростали паркани і чиїсь приватні зони.

Уся нова архітектура в нашому місті – це переважно МАФи та комерційні центри робляться, не рахуючись із громадою міста. У нас забирають суспільний міський простір, і з цим треба вести боротьбу. Для цього можна просто купити балон і лишати людям меседжі на будівлях, на МАФах, на парканах. Трафаретне графіті також простий засіб боротьби.

Мене довго не було в Кам'янці, і коли я повернувся, то, звичайно, вирішив прогулятися Старим містом, якимись знаковими для кожного кам'янчанина місцями, стежками, пам'ятками. Але побачив, що багато чого вже не існує, що на схилах каньйону повиростали приватні котеджі з парканами, на місцях археологічних пам'яток – нові готелі, банки, бари, приватні будівлі, МАФи.

Стало зрозуміло, що користуючись мовчанням громади, ті, в кого влада і гроші, – вже майже все забудували. І якщо не почати щось робити, то через певний час з нас будуть брати гроші просто за те, щоб вийти на вулицю. Десь тоді приблизно і зародилася ідея створити стріт-арт фестиваль і показати, що в місті існує сила, яка може боротися за суспільний міський простір, сила, яка може пояснити громаді її права на цей простір.

Якщо не зупинити цю вакханалію захоплення території та епідемію архітектурного несмаку, то, принаймні, зробити так, щоб громада міста могла впливати на рішення щодо будівлі того чи іншого об'єкту в суспільному міському просторі.

Звичайно, те що робить "Республіка", на мій погляд, актуальне для наших міст, як великих так і малих.

Намалювавши понад 20 картин на будинках міста, ми створили новий туристичний маршрут по спальних та депресивних районах. Ми завели туристів туди, де вони ніколи не були, туди де їх ніколи не бачили.

До того ж, ми намагаємось залучати мешканців будинків до створення арт-об'єктів. Тепер вони ходять по них, фотографують наші малюнки, спілкуються з людьми, які грають у двориках в доміно чи вигулюють собак – ті їм розказують про малюнки, про своє бачення щодо тематики малюнків, щодо фестивалю, щодо погоди та рибалки, політики та футболу... Я сам бачив, як туристи з Харкова та Одеси, Самари та Мінська спілкуються з людьми з кам'янецьких дворів завдяки нашим малюнкам.

Ну й, звичайно, ми впевнені, що дитина, яка кожного дня ходить до садочка, чи школи повз наші кольорові будинки, – виросте зовсім іншою ніж та, яка кожного дня живе й бачить сірі стіни багатоповерхівок.

Я вважаю, що життя людини складається з картинок, які вона бачить кожного дня, тому ми й намагаємось розфарбовувати сірі спальні райони. Тож важливо, які саме картинки ти бачиш з свого вікна, по дорозі до дитячого садка, школи, чи офісу.

Коли я жив у Мадриді, я нарешті зрозумів, як герой роману Кортасара поліз за цигарками до сусіда, перекинувши дошку зі свого вікна до сусідського (сміється). Клянусь, я не міг цього второпати, коли читав цей роман в дитинстві, бо з мого вікна до наступного було метрів 50. В Мадриді – півтора метра, я міг сусідові у вікно передати газету.

Після того, як я прожив рік в квартирі, де за моїм вікном була сіра стіна, з сусідським вікном на відстані витягнутої руки, я поміняв житло і став щасливою людиною.

Я думаю, що в дитини, яка кожного дня іде до школи не серед сірих бетонних стін, а серед кольорових малюнків – набагато більше шансів бути щасливою. Тому ми й намагаємось розфарбовувати сірі спальні райони міста.

– Ти активно працюєш з урбаністичним простором, не лише в плані стріт-арту й багато подорожуєш. Можливо, у тебе є ідеї й щодо інших українських міст, крім Кам'янця?

– Ідей повно! І нарешті нас помітили й почали пропонувати втілити наші проекти в інших містах – серед них Київ, Львів, Полтава, Хмельницький, Дніпропетровськ, Стрий.

Фестиваль "Республіка" планувався як подорожуючий фестиваль, нам цікаво самим заробляти кошти для апгрейду наших міст. Але наразі, зважаючи на події в країні, думаю що половина наших проектів перенесеться.

Нам дуже цікаво спробувати зробити щось у Львові. Не в тому туристичному Львові, який ми всі знаємо, а саме в спальних районах, десь на Левандівці, чи Збоїщах.

Я НЕ ТИПОВИЙ ОРГАНІЗАТОР ФЕСТИВАЛЮ, Я ІНДІАНЕЦЬ. ФЕСТИВАЛЬ НАШ ПАРТИЗАНСЬКИЙ

– Ти довго думав над концептом і форматом фестивалю? Від чого довелось відмовитись?

– Недовго. Музичний фестиваль у Кам'янці-Подільському напрошувався сам собою. Єдине, що хотілось – так це всі зароблені кошти просто взяти, і витратити на якусь потрібну місту річ. Абсолютно всі до копійки!

Бо дуже дратувала відсутність у більшої частини молоді навіть краплини альтруїзму. Пройшовшись спальними районами міста, захотілося зробити щось саме для людей, які там живуть.

Так виникла ідея стріт-арту саме в депресивних районах міста – там, де не ходять туристи.

Ну й, чесно кажучи, я розумів, що маючи невелику суму грошей, саме великі картини на будинках здатні стати тим потужним механізмом, який приверне увагу до нашого фестивалю й ідеї спільними зусиллями прикрашати своє місто.

– На які компроміси доводиться йти, готуючи фест?

– Це дуже делікатне питання, і я буду намагатися делікатно на нього відповісти.

Звичайно, компромісів багато, бо тут і музична частина у фортеці, яка є пам'яткою архітектури, і публіка, яка є незвичною для місцевих й інколи не зовсім керованою, і потужна міжнародна стріт-арт частина – а це й співпраця із ЖКГ, і головним архітектором міста, у якого, звичайно, свої смаки й розуміння "прекрасного".

Плюс громада, яка живе в будинках і яку ми намагаємось залучати до обговорень.

Але найскладніше – це досягнути компромісу між складовими: що хоче малювати митець, що воліли б бачити ми, що подобається мешканцям будинку, і смаком головного архітектора.

Це неймовірно складно, важко описати. Але 25 будинків із нашими малюнками свідчать про те, що нам це вдається (посміхається).

– Хто більш вередливий, художники чи музиканти в плані співпраці? Порадуй кількома історіями.

– Можливо, тому що сам я музикант, то з музикантами мені дуже просто, майже з усіма! А от художники – то такі дивні створіння, справжні "митці" (із посмішкою). І в перший рік таки важко було зрозуміти деякі речі в співпраці й взагалі в спілкуванні з ними.

Інколи дуже весело бува, коли людина приносить ескіз на будинок в 9 поверхів, десь у спальному районі, де живуть діти, бабусі, слюсарі, таксисти, навпроти будинку церква – а на малюнку чорна велика істота, яка їсть людей і кістки кидає в каньйон. Я спочатку посміхаюсь, потім виважено намагаюсь пояснити, що малюнок чудовий – але, можливо, занадто агресивний для людей, які тут живуть.

На другий день художник приносить ескіз, де замість одної великої чорної істоти – сидять дві маленькі й, знову ж таки, їдять людей і кидають кістки в каньйон (сміється).

Ще весело було, коли ми привезли іспанців ("Ультрабойс" – ред.) на будинок в 9 поверхів, і в першу ж годину на висоті другого поверху DEMSу (один із художників – ред.) стало погано. Тобто виявилось, що він боїться висоти. Він крутий райтер – але всі його стіни були горизонтальні.

Довелось його напарнику все, що вище другого поверху, робити самому, а DEMS малював із драбини. Ледь встигли закінчити в строк.

– Які три головні проблеми українського організатора фестивалів?

– Це питання не до мене. Я не типовий організатор фестивалю, я індіанець, і фестиваль наш партизанський – у нас є мета, і ми робимо все, щоб її досягнути. Часто робимо якісь не типові кроки, котрі, можливо, здатні вбити будь-який український "нормальний" фестиваль.

Для мене, напевно, одна з головних проблем під час організації фестивалю – це те, що на кожному кроці якісь люди намагаються стягнути з тебе гроші, будь за що, і в будь-який час. Навіть електрик, який може вимкнути світло під час виступу хедлайнера, якщо йому не всунути 400 гривень.

Це система. Цих людей так виховали, і власний інтерес у них завжди переважає спільний.

Повна відсутність фінансування, будь якого – це ще одна велика проблема. Але, наприклад, відсутність конкуренції в Україні переважує ці мінуси й дає нам змогу проводити наш фестиваль уже вчетверте.

– У фестивальному середовищі є свої інтриги, фронти та протистояння чи це щось на зразок таємного ордену, де всі "люблять" одне одного вимушено...

– Це досить цікава тема для мене, і водночас дивна. Коли я тільки приїхав і почав робити фестиваль, я думав, що організатори – це як якісь брати, котрі завжди порадять і допоможуть (посміхається). Ну, хоча б як якась профспілка людей зі спільними цілями та інтересами.

Я щось там комусь писав, намагався зустрітися, щось розповісти, щось запитати, зробити щось спільно – але ніхто, звичайно, навіть не відповів.

Це все більше нагадує армію, де є певна ієрархія: "духи", "діди", "черпаки", "дембеля".

Цікавих для мене організаторів, як власне й фестивалів в Україні, майже не існує. Усе досить прозаїчно. Існують якісь політичні проекти, у яких свої певні завдання; існують комерційні фестивалі зі звичайними схемами; і також існує певна кількість активістів, фанатів, які намагаються робити цікаві фестивалі – хтось краще, хтось гірше. Саме вони мені й цікаві. І саме такі фестивалі, на мій погляд, і відбудуться цього року.

– Про один із найбільших українських фестів жартували, що скоро його потрібно перейменувати на "Ляпіс Трубецькой". У тебе подібна ситуація. В Україні проблема з хедлайнерами?

– Звичайно. Знову ж таки, це на мій суб'єктивний погляд. В Україні багато цікавої музики, але дуже мало гуртів, які пишуть пісні на соціальну тематику, тобто мають якусь певну соціальну позицію.

Для фестивалю "Республіка" це дуже важливо, тому що ми саме такий фестиваль, і саме такі гурти в першу чергу нас і цікавлять.

Щодо "Ляпіса", у них гарний маркетинг і непогано працює людина, яка розбирається в сучасних трендах у молодіжній музиці. Усе, що вони роблять, комерційно виправдано, навіть їх "розпуск групи на канікули" 1 вересня. Передбачуваний і потрібний крок.

– У нас двічі провалились спроби завести в країну "Вудсток". Чи народиться в Україні великий мегаівент на кшталт Pohoda, OFF, Heineken, Sziget?

– Якби мені запропонували зробити в Україні найбільшу ферму страусів, то, напевно, ця спроба також провалилась би. У "Вудстока" одна проблема, і всі її знають, крім самого "Вудстока". Кожен має займатись тим, що вміє файно робити. Якщо людина може збирати гроші в скриньку на вулиці – це ще не означає, що в неї вийде зробити потужний фестиваль.

А великі фестивалі тут не народяться. Їх просто привезуть з інших країн, коли економічна ситуація стабілізується. Хоча один може-таки народитися – я за ним слідкую й уболіваю. Цього року він буде, напевно, єдиним цікавим фестивалем в Україні (мається на увазі "Захід-фест" – ред.).

– Твоя задача-мінімум і максимум на найближчий час?

– Найближчий час для мене це сьогодні – тут і зараз. Тому піду розмальовувати динозаврів зі своїм п'ятирічним сином.

Павло Нечитайло, для УП.Життя