Володимир Байдич: “Мені пощастило впродовж восьми років працювати з Михайлом Чекманом”

 Що вся їхня робота полягає в тому, аби підписати за день побільше папірців і провести якусь, бодай дрібну, оборудку з користю для себе. Однак знайомство з директором державного архіву Хмельницької області Володимиром Байдичем показало, що з будь-якого правила є виняток, і серед чиновників зустрічаються люди щирі, добрі й людяні. Щоб зрозуміти це, не треба багато часу, варто лише побачити, з якою теплотою ставиться Володимир Григорович до своїх підлеглих, і як комфортно вони почуваються під його крилом.
- Народився я на Красилівщині. Там є таке гарне село - Кузьмин. Через нього протікає річка Случ і один з найбільших в області став у 800 гектарів.
Колись тут росли знамениті кузьминські буряки, працювали п'ятитисячниці, яких у 1937 році віншували у Кремлі, і Калінін вручав їм орден Леніна. Тут було 1200 дворів і до Великої Вітчизняної війни крім українців проживало більше 800 євреїв.

Ганна Петрівна та Григорій Кирилович з маленьким Володею.

Мій батько, Григорій Кирилович, який півтора роки тому помер, був з багатодітної родини, де виховувалося восьмеро дітей. Дід Кирило перед першою імперіалістичною війною вісім років пропрацював на шахтах в Америці. Знав англійську, німецьку, єврейську. Там познайомився з моєю бабусею. Вона тоді доглядала дитину губернатора штату і раз на рік спускалася з 32 поверху хмарочоса. Якось дід Кирило (тоді йому було 26 років) бачить - йде гарна дівчина. “Ти звідки?” “Я з України”. “І я”. “З якої губернії?” “З Подільської”. “І я”. “А повіт який?” “Старокостянтинівський”. “А село?!” “Кузьмин” “І я з Кузьмина!”. Щоб засватати дівчину, дід сам приніс її господарю бочку пива! Він був такий міцний, що коли, ще до Америки, возив панського сина до дівчат, то іноді тримав тачанку, а кінь не міг зрушити з місця.
Весілля зробили в Кузьмині, а через місяць поїхали назад. Але доїхали лише до Прибалтики, бо почалася імперіалістична війна і діда забрали на фронт.
У 1992 році ми з делегацією хмельничан їздили в Каліфорнію. І бачили там пам'ятник кузьминським євреям. Хоча у них, зазвичай, пам'ятники - на рівні з землею, а нашим поставили такий, як це роблять у нас - високий.
Згідно з заповітом, євреї, які жили в США, хотіли збудувати в Кузьмині школу. Однак то були радянські часи, і за законом 95 відсотків отриманих коштів пішло у Фонд миру. На школу залишився дріб’язок.
Розрахувався з роботи, щоб піти в армію
- Розкажіть про своє дитинство.
- Мої батьки працювали в колгоспі. Мама - зранку до ночі на полі, батько - на пожежній машині. Після сьомого класу я вже працював на рівні з дорослими. Після восьмого - бив каміння в кар’єрі. За 25 карбованців пошив собі штани кльош. В колінах вони обтягували ногу, а знизу штанини мали ширину 25 сантиметрів. Знизу пришивалися монети – по 12 штук на кожну штанину. І коли ти ввечері йдеш до клубу, шаркаєш цими монетами по камінню, і в тебе з-під ніг висікаються іскри. То був вищий пілотаж!
Після 9 класу працював у рибгоспі. Звечора ми підгодовували рибу, а потім ловили її в сіті. Платили по 5 карбованців за день, а на додачу давали по відру карасів.
Однак, незважаючи на постійну зайнятість, вчився я досить добре. І оскільки хотів бути вчителем, після школи два роки пропрацював старшим піонервожатим. Спочатку в селі Писарівка Красилівського району. Там жив біля самого клубу, і після одинадцятої вечора ми збиралися: видоївши корів, приходили дівчата, хлопці приїжджали з поля, і ми до часу ночі танцювали. Я вчився в музичній школі по класу баяна, тож грав їм, і вчив танцювати.
В кіно ми ходили за шість кілометрів у сусідні Котюржинці. Тоді були в моді індійські фільмі. На велосипеді з сусіднього села привозили по дві частини. Подивимося і сидимо, чекаємо, доки з сусіднього села не привезуть продовження. Так що фільм йшов не дві години, а чотири.
Далі перейшов у село Кульчинки. Ми ставили вистави, готували концерти. Доярки, водії... задіяні були всі. Я писав вірші, один з них навіть опублікували в журналі «Комсомольське життя» і дали грошову премію.
Потім пішов в армію. Два роки відслужив у Польщі, у військах зв’язку. Тоді служити було престижно, бо якщо тебе в армію не брали, дівчата вважали, що в тебе щось не так. От мене й не беруть, бо в сільських вчителів - пільги. Пішов у військкомат, а там сказали, що якщо хочу служити, треба розрахуватися з роботи. 29 квітня я розрахувався, а на початку травня мене призвали в армію.
В польському місті Зелена Гура в ті часи проводився традиційний фестиваль радянської пісні. Нас, солдат, перевдягали в робочий одяг, і ми допомагали монтувати сцену. Я тоді побачив Марилю Родович, Софію Ротару з сестрою Аурікою, Аллу Пугачову... А ще я і капітан Капустін були членами журі від солдат. Зрозуміло, що ми нічого не вирішували, але дуже пишалися тим, що знаходимося серед таких поважних людей, а на додачу ще й безкоштовно дивилися концерт.
Працював у Тюмені, Магадані та на БАМі

1980 рік.  Студентський будівельний загін імені Миколи Островьского. 

- А на вчителя все-таки вивчилися?
- Так. Кам'янець-Подільський - місто моєї юності. Ми, студенти педінституту, їздили в будівельні загони, крім роботи тримали шефство над ветеранами війни, давали концерти. В селі Стуфчинці Хмельницького району збудували медпункт. А взагалі за чотири роки в області ми звели 28 об'єктів.
Я був старостою групи, головою профспілкової організації історичного факультету. Тоді багато його випускників пішли працювати в партійні органи.
Навчання йшло гладко, але на четвертому курсі сталося НП. Студент сфотографував викладача і подарував йому фотографію. Той розкричався і вигнав його з заняття. Хлопець розплакався. А він був інвалідом з дитинства, через що ходив з паличкою. А я ніколи не міг пройти повз несправедливість, тож встав і кажу викладачеві: “Вибачтеся”. Той - ні в яку! Тоді кажу: “Я вважаю, що ви не викладач, і більше я на ваші лекції не піду”. І вийшов з аудиторії. А за мною - весь курс.
Того вечора голос Америки передав: “В Україні стався бунт серед студентів!”
Скандал! До того ж я був членом Комуністичної партії. Викликає мене ректор, Анатолій Копилов, який поважав мене за те, що наш загін імені Миколи Островського впродовж трьох років був переможцем серед будзагонів. Обійшлося тим, що мене зняли зі старости, з претендентів на Ленінського стипендіата і покартали по партійній лінії.
Уже під час вручення дипломів ректор повідомив, що мене запрошують викладачем Кам'янець-Подільського індустріального технікуму. І пообіцяв домовитися в міністерстві, що мені дадуть відкріплення, і я не працюватиму в сільській школі. А за це я ще раз поїду командиром студентського загону. Так що всі мої поїхали додому, а я - все літо працював у будівельному загоні. Але то була не бюрократична організація. Ми збирали урожай, працювали на будівництвах: в Тюмені, Магадані, Миколаєві, на БАМі, на плодоконсервних заводах півдня.
Інші міста брали приклад з Хмельницького

1 січня 1997 року. На руках у тодішнього мера Михайла Чекмана 270-тисячний мешканець Хмельницького.

- Я знаю, що Ви багато років працювали з Михайлом Чекманом.
- Так. Я мав щастя впродовж восьми років працювати разом з Михайлом Чекманом. Який то був господар!
У 1991 році, у квітні, Михайла Чекмана обрали головою виконкому. Тоді ж було створено комітет у справах молоді і спорту. Із семи кандидатур обрали мене. І з 1991 по 1994 роки я працював начальником управління у справах молоді та спорту.
В 1991 році ми уклали договір з містом-побратимом Модесто (США). Була створена програма обміну делегаціями, яка діяла впродовж 10 років. Якось ми з Ніною Загаріс, головою комітету споріднених міст (дружиною грецького мільйонера, внучкою росіянина, власника Тульського збройового заводу), приїхали в Меджибіж. Йдемо до криниці, попити води. Розмовляємо англійською. Жінка, що несла воду, як почула, так і впустила відро. І каже: “У мене була сестра, яку в 1942-му забрали в Німеччину. Мені сказали, що її немає в живих. Але я все думаю, що вона жива. Щоб задобрити Господа, вже третю церкву будую. Сьогодні мені приснилося, що я зустріну людину з іншої країни, яка допоможе знайти сестру”. Ми записали її дані (жінку звали Терезою) і пообіцяли спробувати розшукати сестру.
Минуло півтора місяця, і телефонує пані Загаріс: “Я знайшла сестру Терези. Вона разом із дочкою живе в штаті Нью-Джерсі”.
Почувши про це, Тереза знепритомніла. Ніна вислала гроші, щоб вона могла поїхати в Америку і повернутися назад. А жінка не лише закордонного, вона й українського паспорта не мала. Ми зробили їй документи, і вона поїхала до сестри і залишилася там. А я потрапив під прес тут.
У 1992 році, коли я з групою студентів хмельницьких вузів поїхав до Америки, сестра Терези, дізнавшись, що я приїхав, телефонує: “Я хочу віддячити за те, що Ви знайшли мою сестру”. І простягнула гроші. Я їх не взяв, але коли діти Терези привезли мені два образи, відмовитися не зміг.
Завдяки комітету молоді та спорту Олександр Пономарьов зміг взяти участь у фестивалі “Червона рута”, де став переможцем. Ми на день спізнилися подати його кандидатуру на конкурс, тож зробили подання і йому довелося їхати до Львова, щоб він виступив.
Якось до мене прийшов Іван Пустовий: “Я тут земляка зустрів. Ти не можеш забрати його з Запорізької області, бо він хоче тут одружитися?” Мова йшла про Юру Нечистяка, більш відомого як Юрко Юрченко. Ми влаштували його на роботу у відділ культури. Іван з ним попрацював, і невдовзі хлопець став відомим виконавцем.
У 1991 році, коли розвалився СРСР, при Міністерстві освіти України існував колектив “Жайвір”. Після того, як нашим комітетом був створений перший в Україні будинок молоді - “Проскурів”, ми взяли “Жайвір” під опіку.  
А ще разом з Володею Смотрителем створили монотеатр “Кут”.
Завдяки комітету молоді та спорту вперше у Україні були проведені два чемпіонати з більярду. Всі інші боялися, бо більярд тоді був заборонений. Разом з Олександром Коліжуком, одним із керівників федерації більярду України, на базі будинку молоді “Проскурів” провели перший чемпіонат з більярду в Україні.
Спільно з молодіжним об'єднанням “Атлант”, де керівником був Іван Двойнос, у 1993-94-х роках були проведені два чемпіонати України з фул-контакту до.
Одна з перших соціальних служб для молоді з'явилася у Хмельницькому. І його створили ми, взявши за приклад роботу американських колег. Ми запросили двох професорів з Америки, і вони провели в нас республіканські семінари. На базі юнацької бібліотеки ми відкрили телефон довіри 0-50, безкоштовно роздавали презервативи, консультували наркозалежних. Потім у місті почав працювати Центр соціальної допомоги для молоді. Зараз в Україні десятки таких центрів, а починалося все у Хмельницькому. Так само наше місто стало першим, де почали працювати підліткові клуби за місцем проживання.
А ще були створені танцювальний ансамбль бальних танців “Успіх” та центр спортивного виховання.

Відпочинок на природі. З двоюрідними братами Михайлом та Сергієм.

Небайдужа людина
- Знаю, що Ви ще працювали директором школи.
- У 1998 року мене було призначено на посаду директора школи № 26. Після приєднання до школи дитячого садочка, був створений навчально-виховний комплекс №7, який існує донині. Там ми відкрили філію Одеської академії зв'язку імені Попова. За три роки близько 50 учнів з області у 15 років отримали студентські квитки. Закінчивши школу, вони йшли одразу на другий курс в Одесу - без вступних і хабарів. І зараз вони працюють в компаніях МІТЕЛ, УТЕЛ та інших структурах. (Коли я звідти пішов, філію передали в середній спеціальний навчальний заклад, і там вона, на жаль, заглохла).
У школі був дуже гарний колектив і чудова спортивна база. Ми відкрили 16 секцій: з боротьби, волейболу, баскетболу, аеробіки (тренер - майстер спорту Валентина Лопатовська). Наші діти виступали на чемпіонаті України. Ми мали переможців обласних і всеукраїнських змагань. А учень 11 класу Сергій Біда став чемпіоном України з боксу.
Я був щасливий. Родина Мазурів розмалювала другий і третій поверхи школи. Ми з дітьми часто грали у волейбол. У нас все було настільки справедливо, що коли я випадково штовхнув учня, мені суддя-школяр показав жовту картку і вигнав із поля...
Після школи чотири роки пропрацював в МАУПі, деканом факультету заочної форми навчання і заступником директора інституту.
- Розкажіть про “Подільське земляцтво”, яке Ви організували.
- У 2015 році товариству виповниться 10 років. За кошти українців, які проживають в Росії, на Хмельниччині збудовано 14 церков!
І це не все. Михайло Рудяк, виходець з Хмельниччини, першим будував 100-поверхові хмарочоси в Москві. Його сини (один живе в Росії, інший - в Америці) створили фонд імені свого батька. У 2012 році фонд виділив 400 тисяч доларів для школи імені Михайла Рудяка на його рідній Старокостянтинівщині. Фонд планує реставрувати береги річки Случ, встановивши там фонтани та сучасне освітлення.
Олександр Ліщук, академік, який очолює клініку серцево-судинної хірургії в Москві, по лінії земляцтва надає допомогу в лікуванні малоімущим подолянам.
Земляцтво випустило довідник для іноземних туристів “Чарівна Україна”, де вказані всі маршрути країни, в тому числі 18 маршрутів Хмельниччини.
У жовтні 2011 року я був призначений директором обласного Державного архіву, де працюю й досі.
- Ви все про роботу й про роботу. Таке враження, що Ви навіть у юності думали лише про неї.
- Одружився я у 27 років. Жили ми в гуртожитку обкому комсомолу. І так вийшло, що в одній кімнаті з нами жив Микола Буря, нинішній заступник директора з продажу послуг та матеріально-технічного постачання “Укрпошти”, теж вихованець будівельних загонів. Упродовж восьми місяців ми з дружиною спали на одному ліжку, а Коля - на ліжку поряд. Причому, стояло воно так близько, що коли йому щось снилося, він рукою діставав мою дружину. І я змушений був лягати скраю.
- Про що Ви шкодуєте?
- Про ті ситуації, які мені вже не змінити, а люди, які мали до них відношення, вже пішли за межу, як було з тим же Чекманом. Він мені пропонував зі школи повернутися у виконком, а я відмовився. Мені було добре в школі, а ще я дуже звикаю до людей. Або з Миколою Мозговим, якого теж уже немає. Чи Василем Зінкевичем, моїм колишнім товаришем, з яким ми зараз не підтримуємо стосунки. Шкодую, що батькам свого часу не міг допомогти.
Шкодую за тим, що втрачено, і чого вже не повернеш. Але рано підбивати підсумки, хочеться ще щось робити для міста і для людей. Бо я люблю Хмельницький, Поділля, своє село. За два з половиною роки ми в архіві випустили 15 книжок про наш край.

З батьками та братом Віктором (на фото ліворуч).

- А можете сказати, за що Вам соромно?
- Напевно, в кожної людини є такі речі. Мені соромно перед першою дружиною, бо здається, що маю якийсь борг перед нею. Соромно перед тими, хто прийшов по допомогу саме до мене, а я не зміг їм допомогти. Ще коли був заступником мера і сидів на прийомі, за день приходило по кілька десятків чоловік. Людина чекала на допомогу, а ти - всього лишень чиновник, і робиш так, як вимагає закон. І відвідувач йде від тебе і думає, що ти такий самий, як і всі чиновники. І тобі соромно, але ти нічого не можеш вдіяти.
Вже коли працював в архіві, приїжджали дві сестри, обом - років під 70. Їхній батько, коли помирав, сказав що служив в ОУН УПА. Документів у нього не було. У нас - теж. І я їм впродовж двох годин пояснював це, але вони пішли ображені і переконані в тому, що документи в нас є, а я просто не хотів їм допомогти.
... Є ще речі, над якими не замислюєшся. А коли щось починаєш згадувати, розумієш, наскільки винен. А вже нічого не повернеш. Свого часу я товаришував з Миколою Тацієм. Йому в Києві зробили операцію, і він обіцяв, що через тиждень-два приїде. Мені треба було кинути все і поїхати до нього. А я думав, що все буде добре... Він сниться мені донині - на Проводи і на свій день народження.
- А чим Ви пишаєтеся?
- Дітьми. Дружиною. Батьками, які пустили мене у світ. Пишаюся тим, що зустрічався з великими людьми, письменниками, поетами, керівниками держави... Тим, що маю таких гарних друзів, як Микола Мазур, Павло Гірник, Броніслав Грищук. Взагалі, мені в житті щастило на гарних людей, і я щасливий тим, що був знайомий з ними, і що вони донині мені допомагають і підтримують. Я одержимий роботою, не пасую перед труднощами і вмію тримати удар. Але добре, що поряд завжди гарні люди, які в будь-який момент підставляють плече. Не скажу, що йду по вистеленій переді мною доріжці, але відчуваю їхню підтримку, і сам намагаюся допомагати. І люди віддячують мені тим же, а Бог оберігає від помилок.
А ще я пишу вірші. Ми з Михайлом Войнаренком (із Хмельницького національного університету) написали пісню “Останнє літо”, яка в минулому році увійшла в число кращих пісень України.
- За чим жалкуєте?
- Жалкую, що мало ще зробив. Хотілося би більше допомогти не лише людям, а й місту.
Але тішу себе тим, що допомагав будувати чотири церкви: київського, московського, римського патріархату і автокефальну. Мій знайомий, уже покійний отець Іван сказав, що я приречений на таке життя - допомагати.
Напевно, що так. Було навіть таке, що колись одному чоловіку, якого ув'язнили за нібито згвалтування, дав свою машину. Ми з ним кілька разів зустрічалися, і я знав, що той сидів. А коли він захотів відвідати батьків у Чернівецькій області і попросив у мене машину, пообіцявши повернути, я дав. Він зник. А через кілька років пригнав мені новеньке авто.
- При такому навантаженні Вам потрібно якось знімати негатив. Як Ви розслабляєтесь?
- Найкраще - на полюванні. Якось узимку, після Андрія, ми з товаришами поїхали в Летичівський район. Традиційно - перша чарка, після чого хлопці пішли заганяти здобич. А я і ще кілька чоловіків залишилися. Чую: “Пильнуй!” Дивлюся, біжать кабани: один, п'ять, десять... А зброя лише у мене, але кулі такі, що ними можна лише качку поцілити. Для кабана це - як почухати. Я стрельнув, кабан зупинився, типу, посміявся, і побіг далі. Тоді ми нарахували 28 кабанів!
Думаю, тоді мене Господь вберіг від такого гріха - убивства живої істоти. Бо моє полювання полягає в тому, що я старший по наливанню чарки і накриттю столу.
Взагалі, чим більше живу, тим більше впевнююсь у тому, що світ пізнаний нами відсотків на п'ять. І той чоловік, що сидить на небі, дуже добре знає, що робить.