Жито

 Минає літо. Сумирна осінь, вереснева тиша, яка ще краде у літечка тепло. Розпочали сіяти зерно і на селянських наділах – щоб багряна осінь зійшла благодатним вруном.
Ще не заснуло моє Полісся. Зерно лягає у свіжу борозну, навесні зазеленіє зеленою густою ковдрою. На селянських подвір’ях кипіла робота. Всі, немов ті молекули в атомі, крутились навколо своїх господарок. Мама ще раз нагадала татові, що треба посіяти жито, а сама побігла на колгоспну «норму» чистити буряки. Тато запросив їздового з кіньми, і виорали город. Я дуже любив дивитися, як за плугом лягає скибами чорна лагідна рілля. Вирішили перепочити, і коням дати хоча б півгодинки спокою, та й самим повечеряти. За чарчиною і доброю закускою час швидко збігав. Цокались гранчастими частенько, і все за жито пили, щоб велике та багато вродило. За день натрудившись, орач і сівач зморились і поснули.
На той час я перейшов до п’ятого класу, ще тонкострунний був, але в руках вже мав задатки сили. Нарешті сонце відпалало, на небі збиралися грозові хмари, і я сам взявся до роботи. Запряг коні у борони і підбігцем нашвидку заскородив ріллю. В клуні, в дощатій скрині, віднайшов жито. Здавалося, сіяв, як батько сіє: крок за кроком з відра жменею. Добре всіяв – і знову заборонував. А тим часом небо сколихувалося, немов від удару молота. Бризкало вогнями угорі і на горизонті. І ось гроза, втомлена і розколота, заридала сльозами. Вітер підхопив ті нитки сліз і щедро сіяв, по землі ніс. Дощ, теплий, рясний, прибив пил, і запахло озоном. Вечір, прохолода. Тишу порушила пісня, яку співали жіночки на возі. Це дядько Сергій розвозив жіночок з «норми» по домівках. Мама відразу з порогу запитала: «Посіяли жито?» «Так, мамо», – відповів і відразу сховав погляд. «А тато де?» – «В хаті з їздовим сплять». Дядько Андрій вилетів з хати, впріг коні у підводу і швиденько ретирувався. А тато досипав, бо завтра на роботу вранці. За жито мене батьки пізніше покартали, що я не так якісно зробив, як тато. Але дощ всі мої сліди-огріхи змив. Діляночка рівненька, вискороджена, сховала усі недоліки.
Жито зійшло рідке, недружне. Лисинами сходили менші паростки, і всі гадали, як це я сіяв. Знову мені допомогло небо: сніг закрив усі прогріхи сівача. Бо я посіяв густо, і два різних сорти жита. Навесні мені знову нагадали про моє жито. Батько уже заспокоював: «Нічого, земля переробилася, оновилася, посадимо картоплю». А я тим часом пізно ввечері крадькома з комори взяв мішок добрив селітри і розсіяв по житі. Вранці дощ розмочив і сховав від людських очей всі мої витівки з житом. Через два тижні батьки дружно мене похвалили за зелену і густу ковдру озимого жита.
Прозорі дні і теплі ніченьки швидко злинули. Під сонцем, під рясними дощами моє жито зелене перетворилося в бронзове, з обважнілими колосками. Серпень поле гріє, жито колосом буяє, довкола життєдайний подих трав-отав. Полями пахнуть чебреці медом. Промені сонця впали на мамине лице, таке красиве, молоде, з бронзовим відблиском. Матуся прийшла з колгоспної роботи сповнена бажанням рятувати моє жито: колос осипається, а назавтра передали сильні дощі з градом. Задобривши домашню худібку, взяла серп – і гайда на ниву. Я теж узявся за серпа, бо дуже хотілося допомогти матусі.
«Синку, ти хіба зможеш? Я ж тебе не навчила жати!» – «Мамо, мене бабуся навчила. Ось побачиш, що нам удвох легше буде». Матуся усміхнулася, погладила по голівці і погодилася, здивована, на мою допомогу. Це зараз комбайни, всіляка техніка, а тоді їх не було навіть в уяві біля селянських наділів. Тихо так на полі, здавалося – весь світ примовк. Потьмяніла сонячна мідь на обрії, полишивши тепле дихання вітерця. Небесний шовк помережав нашу діляночку жита. Місячна сільська соната... Мати з сином місячної серпневої теплої ночі жнуть жито. Бо вранці мамі на колгоспне поле – до вечора працювати. Жито колосом буя, повнозерне, дебеле, густе і навіть не вилягло. Матуся з іронією дотинала мені: «Ну що ти за конопель насіяв, таких височенних?» Тільки мамина біленька хустина промайне раз за разом узором на сірому фоні нічного жита. Снопи лягали рядами, тільки й чутно було, як серп гризе важкотілі жмутки житніх стебел. Злітали жовті перевесла, на які вкладали жменю за жменею налиті колоски. Я цуркою докручував перевесла, щоб снопи не розсипалися, це в мене виходило краще, ніж у мами. І не було втоми. Під ранок ми вижали ниву. Повнозерне колосся складало нам земний уклін. Чотири копи жита, такі схожі на маленькі сільські хатки, стояли непорушно, зустрічаючи світанок.
Вранці матуся дала нам господарський наряд і побігла заробляти трудодні. Таки біда сталася в обідню пору. Як кажуть: коли жнуть і косять, дощу не просять. Пішов зливний дощ, а потім і град. Бідкалися сусіди, хто не вижав зернових. Побило, обсипалося колосся – втрачено врожай. Та благословенне було моє жито, сіяне дитячою рукою. Тато ціпом обмолотив, зібрали нечуваний для нашого господарства урожай. Коли тато молотив ціпом, я попросив, чи не зумію так само. Пізніше я таки навчився по-справжньому молотити жито. А попервах сам собі по плечах ціпом не раз гупав. Околот був високий, і це давало можливість перекрити хату. Сусіди наввипередки позичали снопи, щоб підлатати солом’яні стріхи своїх хат.
Промайнули літа. Тепер техніка все робить сама. Мені часто сниться велике довге жито нива, де і мати-трудівниця з сином жне. Тільки жаль, моя люба мамо, що тебе вже немає. Здичавів сад, почорніла хатина, житнє поле бузиною заросло. Твій син у іншім краю віку доживає.
Поле, поле, рідне, колосисте. Материнська сонячна земле!

Володимир ТЕРНОВИЙ.