Тетяна Юзепчук: “Я рада, що можу хоч на дрібочку допомогти нашим бійцям”

 Вона - сидячи на своєму, вже звичному для багатьох хмельничан місці - на Майдані, за столиком зі скриньками для збору коштів на допомогу бійцям - учасникам АТО, я - примостилася поруч. Ще зовсім дитина (нещодавно їй виповнилося 22 роки), вона знаходила слово для кожного: і тому, хто кидав у скриньку гроші, бажаючи нашим героям чим швидше повернутися додому живими і здоровими, і тому, хто цікавився, “навіщо допомагати запроданцям, які стріляють у своїх же людей на Сході?”.
... Вже коли прощалися, Тетяна підвелася, і я побачила, що ця симпатична, весела, 22-річна дівчина має проблеми зі здоров'ям. Однак вона не сховалася за своєю хворобою, як інші - за байдужістю, а робить усе, що в її силах. І навіть більше...

Коли почалися події на Майдані, Тетяна ходила туди щодня. І коли в листопаді, вперше за весь час, 15 чоловік залишилися там ночувати, Тетяна була серед них. Біля пам'ятника палили вогонь у смітнику і так грілися. Вранці - на роботу, а на вечір знову ставала поряд з побратимами. Смертей ще не було, натомість була романтика - співали під гітару, спілкувалися. Коли ж почалися перші вбивства на Майдані, зрозуміла, що буде там до кінця, як би що не склалося. Допомагала пакувати речі, ліки.
Коли громадську організацію, в якій була Тетяна - “Хмельниччина. Самооборона і контроль” 12 березня 2014 року узаконили (до речі, першою в Україні), дівчина вже була без роботи - відділ у торговому центрі , в якому вона працювала, закрився. А оскільки потрібно було комусь вести справи організації, Тетяна, за освітою секретар-діловод, взялася за роботу безкоштовно.
А коли хлопці з “Самооборони” повезли на Схід допомогу для підрозділу “ Богдан” (тоді, за словами Тетяни, зібрали більше 100 тисяч гривень), вирішила, що теж буде займатися збором коштів для військових (окрім збору коштів Тетяна опікується ще й 19-річним хмельничанином Павлом Онуфрієвим, який зараз лікується у Польщі, де йому намагаються зберегти ногу, яку наші лікарі збиралися ампутувати).
Взяла листівки і стала роздавати їх на вулицях. Хто брав, хто відмахувався, але згодом люди почали цікавитися, куди можна кидати гроші. Тож, не довго думаючи, поставила на площі столик і скриньку. І вже згодом уже всі в Хмельницькому знали, що на Майдані сидить дівчинка, яка збирає гроші нашим військовим, які воюють на Сході. Про неї дізналися навіть самі бійці, і невдовзі зателефонували хлопці з 7 батальйону добровольців, яким потрібні були шкарпетки, майки, каски, продукти...
“В перший день не було навіть що рахувати - так, пару купюр, - каже дівчина. - На другий - трохи більше. Але минув тиждень, другий, і люди вже навмисно приходили на Майдан, аби кинути в скриньку кілька гривень: хто п'ять, хто десять, а хто і сто. Було таке, що за день зібрали 2 200 гривень! Дехто кидав навіть по 200, 300 гривень. Одна жінка, не місцева, дала 10 євро.
Ще один чоловік привіз продуктів більш ніж на 6 тисяч гривень. Назватися відмовився. Запитала, чому. На що його дружина відповіла: “Бо він є громадянином Росії...”.
Багато людей, які живуть поруч і не можуть пройти повз мене, щоб не кинути хоча б кілька гривень. Але немало таких, хто приходить, аби розказати мені, що вони не збираються допомагати “запроданцям” і взагалі, що я сиджу тут лише тому, що мені за це щодня платять по 200 гривень. Хоча я під час Майдану втратила всі свої підробітки і зараз живу лише на пенсію в 977 гривень.
Кидають, в основному, молоді матері з дітками, старі люди. Одна бабуся, що ходить з паличкою, кожного дня приходила і кидала по 100 гривень. А на п'ятий прийшла і каже: “В мене вже немає грошей, але ще є золотий ланцюжок. Давай я тобі його вкину”. То ми ледь відмовили її. Але вона все одно потім прийшла і принесла мені персик. Інша бабуся морозивом пригостила. А якось і бутерброди принесли.
Допомагають і організації. Керівництво аптеки “Медсервіс” запропонувало розмістити в них наші скриньки. Міська організація автомобілістів закупила продукти. З однієї із аптек принесли медикаменти.
Сиджу тут зраненька і до пізнього вечора. Буває, до десятої години - доки люди ходять. Могла б і до ранку сидіти. Мені ні сонце не заважає, ні дощ, навіть парасольку не ставлю. Мені це цікаво, я люблю спілкуватися з людьми, і рада з того, що можу бути корисною, що можу хоч на дрібочку допомогти нашим хлопцям, щоб їм там було у що перевдягнутися, що поїсти, щоб у них були найпростіші медикаменти.
“Я усім їм вдячна, - каже Тетяна. - Я сама завжди хотіла допомагати іншим, як колись абсолютно чужі люди допомагали мені. Наприклад, дитячому будинку.
Зараз я допомагаю, як і мріялось, хоча ніколи не думала, що це має бути за таких умов. Але так сталося...”