ye-logo.v1.2

Придорожна пам’ять

Суспільство 2076
Фото: www.zastavki.com

Їду в гості до кума у Вінницю. Траса шепоче під колесами автобуса.

 Весняна пора, місяць травень. Біжать хатки у віконечку по обидва боки траси. У весняному цвіті садочки. Уже по трасі далеченько за Хмельницьким. В автобусі гамірно: студенти їдуть на навчання, співаючи пісень під гітару. Красиво співали. Душевно. Та раптом моя супутниця заплакала, перехрестилася і мовчазно втупилася у вікно, а сльози самі стікали з жалем по її щоках.
Я запитав: «Вам, жіночко, погано, може, серце болить?» «Воно мені болить уже десять років – по сестрі та її сім’ї». Трішки заспокоївшись, вона почала трагічну розповідь про той чорний весняний день.
– Якось я зайшла до сестри, ми обидвоє у Вінниці проживаємо, – повела розмову жінка. «А ви куди це всі разом зібралися?», - запитала я у сестри.
«Їдемо додому, до мами. Діти вже всі вуха пропищали – до бабусі». Дві дівчинки і хлопчик, стільки у сестри було діточок. Чоловік за кермом «Запорожця», понабирали пакунків. «Плануємо на два тижні. Посадимо городи, позагрібаємо в саду, ти вже поїдеш підгортати, сестричко. Придивись тут за квартирою, поливай вазони. Кота Васька годуй, ось тобі ключ». Приїхали в село, радо зустріла бабуся онуків, щебечуть в саду, як птахи. А наймолодша пішла і всі до одного тюльпани позривала. Та й несе букет – бабусю вітати. Ото сміху було! «Це ж я голландські, рідкісні висадила, – зізналася бабуся.
Отож злетіли ці два тижні в рідній домівці, мов один день. Посадили, поприбирали в саду, обгородили штахетами, все щоб матусі було менше роботи. А діточки цілісінькими днями сиділи на лузі з гусенятами або в саду з козами гралися, бігаючи одне за одним. Ось чоловік сестри закомандував вже їхати. Все зробили, а йому завтра з хлопцями, друзями по роботі, на шашлики їхати. А теща вчула: «То візьми кізоньку, у неї смачне м’ясо. І хлопцям на радість – пригостиш». «Ну куди, мамо, в салоні повно всього, та й діти…» «Ну то візьми в багажник». Одним словом: візьми, візьми та й візьми козенятко! У неї ще двоє зоставалося. Щоб діти не бачили, зв’язали кізку за ноги – та й в багажник.
Випроводжала мама дочку з сім’єю і все плакала, плакала. «Я вже стара, може і не побачу вас більше, – приказувала. «Запорожець» на трасі набрав швидкості і десь на ямці машину підкинуло. Козеня розв’язалось, і капот закрив лобове скло. Жодної видимості. А назустріч летіла інша сім’я, син їхав до матері, двоє діток та дружина в салоні. Лобове зіткнення двох машин, які рухалися на повній швидкості. Скрегіт металу – фатальна мить. Дві сім’ї загинули на місці аварії. Ви не уявляєте, яка це трагедія…
Наприкінці розповіді моя співрозмовниця від великої печалі перейшла на шепіт. І я навіть уявив той час, як несуть чотири домовини по одній вулиці міста і п’ять домовин – по іншій. Молоді життя пішли трагічно в землю. Запала тиша, навіть студенти примовкли, бо краєм вуха підслухали сумну розповідь. Жінка повела далі, уже без подробиць, розповідь:
– Мама через сорок днів померла, не витримавши того болю. Хату я продала, бо не змогла пережити відсутність усіх, хто тут ще не так давно жив і сміявся. Чорно мені стало без мами і сестрички в саду і на городі.
Жінка знову лила тихі сльози. У мене на душі було кепсько. Я мовчазний, без настрою, вийшов у Вінниці з автобуса. Іще довго дивився вслід печальній жінці. Раптом це мовчання перервало наближення кума з синами, які прийшли мене зустрічати. Хлопчики повиснули у мене на шиї, а кум щиро поклав на моє плече свою міцну п’ятірню. Я отямився і налаштувався на ліричну хвилю. «Боже-боже, – пізніше я подумав. – Скільки життів забирають дороги. Мабуть, жодна війна не забирає щоденно стільки нашого народу».

Володимир ТЕРНОВИЙ.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую