Гаряча тема:
- Війна
Придорожна пам’ять
Їду в гості до кума у Вінницю. Траса шепоче під колесами автобуса.
Весняна пора, місяць травень. Біжать хатки у віконечку по обидва боки траси. У весняному цвіті садочки. Уже по трасі далеченько за Хмельницьким. В автобусі гамірно: студенти їдуть на навчання, співаючи пісень під гітару. Красиво співали. Душевно. Та раптом моя супутниця заплакала, перехрестилася і мовчазно втупилася у вікно, а сльози самі стікали з жалем по її щоках.
Я запитав: «Вам, жіночко, погано, може, серце болить?» «Воно мені болить уже десять років – по сестрі та її сім’ї». Трішки заспокоївшись, вона почала трагічну розповідь про той чорний весняний день.
– Якось я зайшла до сестри, ми обидвоє у Вінниці проживаємо, – повела розмову жінка. «А ви куди це всі разом зібралися?», - запитала я у сестри.
«Їдемо додому, до мами. Діти вже всі вуха пропищали – до бабусі». Дві дівчинки і хлопчик, стільки у сестри було діточок. Чоловік за кермом «Запорожця», понабирали пакунків. «Плануємо на два тижні. Посадимо городи, позагрібаємо в саду, ти вже поїдеш підгортати, сестричко. Придивись тут за квартирою, поливай вазони. Кота Васька годуй, ось тобі ключ». Приїхали в село, радо зустріла бабуся онуків, щебечуть в саду, як птахи. А наймолодша пішла і всі до одного тюльпани позривала. Та й несе букет – бабусю вітати. Ото сміху було! «Це ж я голландські, рідкісні висадила, – зізналася бабуся.
Отож злетіли ці два тижні в рідній домівці, мов один день. Посадили, поприбирали в саду, обгородили штахетами, все щоб матусі було менше роботи. А діточки цілісінькими днями сиділи на лузі з гусенятами або в саду з козами гралися, бігаючи одне за одним. Ось чоловік сестри закомандував вже їхати. Все зробили, а йому завтра з хлопцями, друзями по роботі, на шашлики їхати. А теща вчула: «То візьми кізоньку, у неї смачне м’ясо. І хлопцям на радість – пригостиш». «Ну куди, мамо, в салоні повно всього, та й діти…» «Ну то візьми в багажник». Одним словом: візьми, візьми та й візьми козенятко! У неї ще двоє зоставалося. Щоб діти не бачили, зв’язали кізку за ноги – та й в багажник.
Випроводжала мама дочку з сім’єю і все плакала, плакала. «Я вже стара, може і не побачу вас більше, – приказувала. «Запорожець» на трасі набрав швидкості і десь на ямці машину підкинуло. Козеня розв’язалось, і капот закрив лобове скло. Жодної видимості. А назустріч летіла інша сім’я, син їхав до матері, двоє діток та дружина в салоні. Лобове зіткнення двох машин, які рухалися на повній швидкості. Скрегіт металу – фатальна мить. Дві сім’ї загинули на місці аварії. Ви не уявляєте, яка це трагедія…
Наприкінці розповіді моя співрозмовниця від великої печалі перейшла на шепіт. І я навіть уявив той час, як несуть чотири домовини по одній вулиці міста і п’ять домовин – по іншій. Молоді життя пішли трагічно в землю. Запала тиша, навіть студенти примовкли, бо краєм вуха підслухали сумну розповідь. Жінка повела далі, уже без подробиць, розповідь:
– Мама через сорок днів померла, не витримавши того болю. Хату я продала, бо не змогла пережити відсутність усіх, хто тут ще не так давно жив і сміявся. Чорно мені стало без мами і сестрички в саду і на городі.
Жінка знову лила тихі сльози. У мене на душі було кепсько. Я мовчазний, без настрою, вийшов у Вінниці з автобуса. Іще довго дивився вслід печальній жінці. Раптом це мовчання перервало наближення кума з синами, які прийшли мене зустрічати. Хлопчики повиснули у мене на шиї, а кум щиро поклав на моє плече свою міцну п’ятірню. Я отямився і налаштувався на ліричну хвилю. «Боже-боже, – пізніше я подумав. – Скільки життів забирають дороги. Мабуть, жодна війна не забирає щоденно стільки нашого народу».
Володимир ТЕРНОВИЙ.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: