Хмельничани зустріли своїх героїв, які несли службу на 31 і 32 блокпостах на Луганщині

Зустрічали зі слізьми, з короваєм, жовто-блакитними повітряними кульками та вигуками: «Герої!», «Дякуємо!», «Слава Україні!» і вже традиційним у таких випадках – «Путін – … ла-ла-ла». Герої (зовсім молоді хлопці), трималися мужньо, але видно було, наскільки вони зворушені.

… Про таких, як вони, знімають фільми, пишуть книжки. «Голлівуд ридає», – думала я, слухаючи розповідь волонтера Наталі Реуцької.

«З 5 вересня по 5 жовтня на 32 блокпосту, що поблизу міста Сміле, перебувало 280 нацгвардійців з Дніпропетровська та Кривого Рогу, – розповідає Наталя. – 5 жовтня відбулася ротація, і їх замінили 116 (точних даних не маю) бійців – з Хмельничини (10 чоловік), Львівщини та Вінничини.

Одразу ж після цього бойовики перекрили дорогу між 31 та 32 блокпостами.

18 жовтня бійцям 32 блокпосту, оточеного з усіх сторін терористами, російськими найманцями, кубанськими казаками в кубанках із іконами та осетинами, довелося прийняти бій. Тривав він упродовж семи годин! Билися так, що бандити (це можна почути на відео) вирішили, що проти них стоїть цілий батальйон! На додачу захопили зброю (російського виробництва), в тому числі й дві Ігли.

Але сталося так, що наступні три тижні наше військове керівництво забуло про героїв, залишивши їх сам на сам. Без води, продуктів, без теплого одягу, серед поля, в окопах, поранених і хворих. Із медикаментів лише те, що взяли з дому. Спочатку пили іржаву технічну воду, пропускаючи її через протигази, добували зі спеціально виритої канави і проціджували через бинти, згодом – чорну, смердючу з сусіднього болота, а потім… злизували росу з трави, з бронетехніки...

Весь цей час бандити нищили їх морально – вгощали таранькою, «по секрету» повідомляли, коли має бути наступний мінометний обстріл (і він саме тоді й здійснювався). Осетини ж обіцяли знищити, цікавлячись при цьому: «Зачем ті прішол на мою землю?».

А в той час речник РНБО Андрій Лисенко повідомляв, що інформація про нібито повне оточення блокпосту не відповідає дійсності, що «наші підрозділи повністю забезпечені водою, харчуванням і боєприпасами», що блокпост не обстрілюється, а у бійців достатньо зброї, щоб відбити можливий напад. «У разі необхідності підрозділи Збройних сил України нададуть допомогу мобільними групами», – обіцяв він.

Так, підмога йшла – БМП та «КрАЗи». Всі вони були знищені сепаратистами. Скоріш за все, вони знали, кудою поїде техніка. Тоді, при прориві блокади, коли безглуздо посилали по два БТРи з добровольцями, був поранений наш земляк Марат Муратов. (Чи загинув тоді хтось із хмельничан, невідомо).

Тоді на 31 блокпост приїжджали машини з ОБСЄ, щоправда, прорахувавши ситуацію, швидко поїхали геть, карети швидкої допомоги, волонтери – жінки(!)…Не були лише представників з Міністерства оборони.

До речі, бійці 31 блокпоста, де служило 20 хмельничан, мали змогу піти на ротацію, але усі, як один, відмовилися, знаючи, що їхні побратими у смертельній пастці. У відпустку поїхав лише командир 31-го блокпосту, який, до речі, сьогодні теж приходив на майдан. Тоді командування на себе взяв хмельничанин Олександр Поліщук, хоча знав, що тепер їх накриватиме мінометний вогонь. (А ще він знав, що через два тижні у нього має народитися син. До речі, привітаємо його).

Неймовірну силу духу показали і хлопці, яким кількома днями раніше сепаратисти, дозволивши вивезти і поховати вбитих, запропонували забиратися геть. Але вони всі повернулися.

Терористи, вражені таким героїзмом, запропонували всім бійцям із 32-го блокпосту «вільний коридор» і супровід до нейтральної зони через заміновану територію.

Дуже багато для того, щоб хлопців випустили живими, зробила Діана Макарова, очільниця волонтерського руху. Ми з нею познайомилися у Фейсбуці. Вона буквально волала у своєму коментарі про те, що на 32-му блокпості назріває другий Іловайськ. А їй закривали рота, мовляв, «чого ви панікуєте, там все в порядку». Завдяки тому, що вона не спустила це питання на гальмах, терористи, які готові були буквально випалити 32-й блокпост, в останню звивину дали нашим хлопцям змогу вийти.

Так само Настя Станко, журналістка Громадського телебачення, якраз перед виборами підняла питання 32-го блокпосту. Її репортаж про те, як звідти вивозили тіла вбитих, не дав змоги «затерти» проблему.

Вінницький командир під псевдонімом Сем взяв на себе відповідальність і погодився на цю пропозицію. Слово своє, на відміну від нашого командування, бойовики стримали. І всі наші хлопці вийшли – долиною смерті, усіяною вбитими (там полягло більше 30 наших бійців) тіла яких ледь змогли прикопати, та понищеною українською технікою, яку настягали терористи, аби перекрити відступ нашим військовим. Вийшли на БТРах, з трофейною зброєю та українськими прапорами. У кожного – граната в руці, на той випадок, якщо терористи намагатимуться взяти їх у полон. Увесь цей час російські танки і гради стояли на відстані трьох кілометрів.

Взяли лише заручника. Аби не втік, зламали йому ногу, однак той, кинувши в них гранату, зумів вирватися. До своїх повзком добирався впродовж двох днів».

Отакий Голлівуд – з героями, зрадою і навіть благородним суперником. Шкода лише, що все це відбувалося насправді.