Виростивши трьох власних дітей, подружжя взялося за виховання прийомних

Ще коли спілкувалася з Тетяною Нерущак телефоном і розпитувала дорогу, вона казала: «Спитаєте у селі, де багато дітей в родині, вам будь-хто покаже».

Дві години їзди поганими дорогами – і ми у мальовничому селі Шмирки, що у Волочиському районі. І дійсно, довго шукати наших героїв не довелося, перші ж перехожі у селі вказали на великий двоповерховий будинок із квітником на передньому плані, де мешкає велика родина.

Зустрічаючи гостей, швидка та енергійна Тетяна Миколаївна одночасно годувала курчат, вивішувала випрану білизну і доробляла інші дрібні справи. Її чоловік Іван Андрійович, на відміну від дружини мовчазний і неквапливий, час від часу долучався до розмови на декілька хвилин, а потім знову брався за роботу...

Завдячуючи приїзду гостей, господиня отримала можливість кілька годин відпочити і поспілкуватися, згадати минуле і помріяти про майбутнє.

«Завжди були революціонерами»

«Ми з чоловіком виросли у Молдові, в українському селі, куди приїхали ще наші пращури. Навіть не знаю, як вони туди потрапили, – розповідає Тетяна Миколаївна. – Вчилися в одному класі і обоє були відмінниками. Одружилися у 1987 році і одразу ж взялися за господарство. Ми завжди були револю­ціонерами: перші у селі мали трактор, першими бралися за нову роботу, втілювали нові ідеї. Їздили у Румунію, продавали там яйця, качок, городину».

На початку 90-х, коли у Молдові був політичний конфлікт і від’єдналося Придністров’я, молоде подружжя приїхало в Україну, а згодом привезло сюди інших родичів. Потім була ще одна спроба повернутися у Молдову, але невдала: Нерущаки отримали землю на солонцях, де нічого не родило.

«Зрозуміли, що залишимося голодними, а на руках вже було троє малих дітей, тому вирішили остаточно перебиратися в Україну. Зібрали усі свої пожитки, завантажили їх у трактор і поїхали, – згадує Тетяна Миколаївна. – У Шмирках на той час вже жили родичі, вони дуже зраділи нашому приїзду».

Перші роки на новому місці, де родина не мала нічого, пройшли нелегко. Подружжя бралося за будь-яку роботу у колгоспі: ходили на буряки, возили гній тачками, палили солому... Бували моменти, коли у хаті не було хліба, і господиня пекла коржі на соді, бо на дріжджі не вистачало грошей...

Поступово почали ставати на ноги. Іван Андрійович розвів пасіку. Взимку ночами, коли електрика була дешевшою, він майстрував вулики. Навесні їх було вже понад двісті. Возили свій мед на продаж спершу у Білорусь, а потім – в Ужгород.
«Донедавна у нас було 207 бджолиних сімей. Але місцеві орендарі кропили ріпак і потруїли їх, залишилося лише сім сімей. Взагалі в останні роки бджоли гинуть», – розповідає господар.

Потім підприємливе подружжя збирало молоко по сусідніх селах і возило його на переробне підприємство у Хмельницький. Поступово розширили господарство, власноруч добудували хату, підняли на ноги трьох дітей: 31-річна Олена з власною родиною (у неї вже четверо дітей) також живе у Шмирках, 26-річний Андріан з дружиною і донькою мешкає у Києві, а наймолодша, 22-річна Алла, нещодавно вийшла заміж, а тепер готується до захисту диплому (вона завершує навчання у Хмельницькому національному університеті за фахом «Екологічний контроль на митниці» – прим. авт.) та допомагає батькам.

Від щирого серця

Сім років тому невтомне подружжя створило дитячий будинок сімейного типу, і тепер у них на вихованні 11 дітей. Двоє найстарших, 19-річний Сашко і 16-річна Таня, зараз навчаються у Кам’янці-Подільському, дев’ять інших живуть разом з Тетяною Миколаївною та Іваном Андрійовичем у Шмирках і навчаються у місцевій школі.

«У молодості не було коли народжувати дітей, все працювали, на ноги ставали. Але завжди мріяли з чоловіком мати багато дітей. Були готові усиновити десятьох, та боялися, що нам не дозволять, адже не маємо великих статків. Аж потім дізналися про можливість створити будинок сімейного типу. Довго навчалися перед тим, ходили у дитячі будинки. Хотілося усіх дітей забрати до себе, так шкода їх було, – розповідає Тетяна Миколаївна. – Деякі люди думають, ми це робимо через гроші, але хай би вони спробували, і тоді зрозуміють, що це може бути тільки від щирого серця».

Прийомних дітей Нерущаки похрестили та виховують, як власних: іноді м’яко, іноді суворо, з повагою до праці та людей.

«Вчимо людяності, добра. Так хочеться, щоб усі вони виросли гарними людьми, за можливості здобули вищу освіту, досягли чогось у житті. Тоді матиму заслугу перед Богом, – каже жінка. – Не буває без проблем, однак усі їхні погані вчинки ми разом аналізуємо і вирішуємо, що робити далі».

Доки ми вели розмову, усі діти, три дівчинки і шість хлопчиків, повернулися зі школи, наймолодший з яких, восьмирічний Коля, якраз закінчує перший клас. Побачивши незнайомих людей у хаті, вони принишкли, посідали рядочком на диванах у великій вітальні. Однак поступово трохи розговорилися, почали розповідати, як бешкетують, як допомагають батькам по господарству, як щоліта їздять на море чи на Дністер, як люблять гратися у саду, ходити у цирк і їсти морозиво.

«Хоча роботи по господарству дуже багато, але іноді ми кидаємо усе, сідаємо у бус, беремо з собою велику торбу їжі і їдемо на природу відпочивати. Коли приїздить цирк, веземо дітей туди, – розповідає подружжя. – Ми чотири рази були в Молдові, вози­ли їх у Почаїв, Київ, Кам’янець-Подільський, Хотин, Яремче. Хочеться, щоб діти побільше побачили. Адже подорожі – це гарний життєвий досвід, вони розширюють кругозір».

«Боялася, що чоловік не виживе»

Два роки тому у родині сталася подія, яка підірвала життєрадісність енергійної жінки. Вибухнув газовий котел, і чоловік, який якраз порався біля нього, дуже постраждав. Його обдало гарячим паром, накрило цеглою...

«Я думала, що не довезу його до лікарні. Він був спершу непритомний, весь в крові, обпечений. У чоловіка був дуже високий процент опіків, але завдяки добрим людям та оперативним діям лікарів вдалося його врятувати, – з жахом згадує ті події Тетяна Миколаївна. – У сусідній кімнаті на дивані спав наш онук, 3-річний Ілля. Він, мабуть, народився у сорочці, бо зовсім не постраждав. Шматок стіни пролетів прямо над ним, але не зачепив».

Родина Нерущаків висловлює щиру подяку усім людям, які підтримали їх у скрутну хвилину: Валерію Сліпчуку, родині Кравчуків, Ігнатових, усім кумам, лікарю опікового відділення Хмельницької обласної лікарні Дмитру Парацанюку, лікарям швидкої допомоги та реанімаційного відділення Волочиської районної лікарні.

На щастя, чоловік одужав і повернувся до повноцінного життя. Однак його дружина зізнається, що щось надломилося в ній після цього нещасного випадку. Десь поділася безтурботність і веселість.

«Ми тепер не співаємо в клубі, Іван закинув музику (а він грає на багатьох музичних інструментах). Почали читати Біблію, зближуватися з Богом...», – каже Тетяна Миколаївна.

Як би там не було, але виховання дітей та постійна робота по господарству не залишають подружжю Нерущаків багато часу на роздуми та сум. Опускати руки – не в їх дусі, а тому вони впевнено йдуть життям і разом долають усі труднощі.