ye-logo.v1.2

Мати-одиначка Інна Охота: «Свою дитину ніколи не покину!»

Суспільство 2842
Найзаповітніша мрія Інни Охоти — знайти свою справжню сім’ю.
Найзаповітніша мрія Інни Охоти — знайти свою справжню сім’ю. . Фото: автора

Колишня вихованка школи-інтернату зі всіх сил намагається подарувати своїй маленькій донечці те дитинство, якого сама ніколи не мала

Своїх батьків Інна ніколи не знала. Перші кроки робила у Хмельницькому будинку дитини «Берізка» під чуйним керівництвом вихователів та нянечок, які заміняли маляті найрідніших людей. Потім її перевели у Голенищівську спеціальну школу-інтернат, що на Чемеровеччині. Там Інна й закінчила дев’ятирічку. Лишень встигла звикнути до оточення, призвичаїлася, завела друзів, як довелося знову кардинально змінювати життя. В десятому та одинадцятому класі дівчина вчилася вже в Антонінах, під дахом ще одного будинку-інтернату знайшла свою нову домівку. Вчилася старанно й паралельно з атестатом встигла здобути ще й професію швачки. Але залишитися в Антонінах після закінчення школи вихованка не мала жодного шансу, тому доля знову зробила крутий оберт і закинула сирітку цього разу вже в селище Базалія Теофіпольського району. Там усього за три роки Інна встигла опанувати професію «Муляра, штукатура, плиточника», зустріти своє перше кохання та отримати свою першу душевну травму.

«Спочатку було страшно, й народжувати не хотіла»
Наївна й простодушна дівчина повірила незнайомому хлопцеві, вперше відчула себе потрібною та бажаною. Потім все було як у банальній мильній драмі: вона завагітніла, а любимого як вітром здуло. Нині Інна навіть не хоче згадувати його ім’я, каже, що вже навіть не пам’ятає, хто він і звідки. Так легше, так серце не болить і не тужить. Свій цікавий стан приховувала скільки могла, але потім, все ж таки, зізналася опікунам. Розпач став ще більшим після УЗД-дослідження, коли стало зрозуміло, що плід не один, а два. Звісно, народити двійню сироті-підлітку без даху над головою не дозволили. Тоді вона й сама була ще майже дитиною, ніякої роботи, жодної підтримки...
«Мені зробили аборт та поставили спіраль, щоб я більше не вагітніла, — розповідає бідолашна. — Згадую, як страшний сон — сором, розпач та безнадійність. Ледве дочекалася закінчення навчання. І ви знаєте, сталося якесь диво — знову завагітніла. Щоправда, дізналася про те, що буду мамою, лише на шостому місяці. Через спіраль була впевнена, що такого зі мною не трапиться. І хоча історія повторилася практично один в один, і моя дитина ніколи не знатиме свого батька, я не шкодую. Спочатку було страшно, й народжувати не хотіла. А тепер знаю, що більше не сама на цьому світі».
Напевно, в тому була якась доля. Адже скільки жінок не можуть мати дітей, а тут з надійним контрацептивом, після такого важкого аборту й Бог таки дав дівчині маля. Народжувала важко, на місяць раніше зазначеного терміну, але Анютка з’явилася на світ здоровою. Все чудово минулося й для новоспеченої матусі. Проводжали із пологового будинку всім медперсоналом, не залишили дівчаток у біді й соціальні служби.

«Це таке щастя, коли ти маєш свій куток»
Для людей, які тривалий час не мали своєї оселі, знайти прихисток — невимовне щастя. І не важливо, живете ви у вишуканих хоромах чи бідній похиленій халупці — це дім, ваша фортеця та опора. Тому для сироти, яка, крім стін інтернату чи гуртожитку, нічого не бачила, своє житло є заповітною мрією.
«Єдине, за що я не перестану дякувати Богу, це те, що нині маю своє житло, — розповідає молода мама. — Одразу ж після закінчення училища держава купила мені невеличку хатину. В мене там є меблі й навіть старенький телевізор. Пожила я на «своїх хлібах» зовсім трішки, адже на час переїзду у власну оселю вже була вагітною. Ледве встигла познайомитися із сусідами й трішки на городі попоралася. Одразу після пологів представники соціальної служби направили мене в Писарівку в Дім захисту життя. В цьому закладі знаходять прихисток молоді жінки з дітьми, які опинилися в скрутних життєвих ситуаціях. Поки Анютка малесенька, маю змогу відкладати гроші. Живу лише на свою пенсію по інвалідності, а з «дитячих» ще жодної копійки не витратила — заощаджую. Потім планую витратити на якісь необхідні нам із донечкою речі. В будинку потрібно встановити колонку, поміняти труби. Дуже хочеться причепурити нашу оселю, щоб вона була затишною й ошатною. Адже це таке щастя, коли ти маєш свій куточок, коли тобі є куди та до кого повертатися з роботи. Тут у Писарівці нам непогано живеться. Про мене й моїх сестер по нещастю, таких самих знедолених жінок як і я, добре піклуються монахині, священики. Селяни також дуже приязні, допомагають чим можуть. Нас навчають не лише елементарним речам на кшталт ведення господарства, приготування їжі, але й дають любов та ніжність, яких жодна з нас не бачила в своєму житті. Нас навчають бути мамами, показують як правильно піклуватися про своє дитя, розповідають про його потреби. І хоча я дуже сумую за своїм домом, про те, що потрапила сюди, не шкодую. Це безцінний досвід, який обов’язково стане у нагоді. Тепер я вмію і борщ зварити, і хліб спекти. Ходжу щодня до костелу, виховую донечку. Принаймні дуже стараюся й вчуся бути їй хорошою мамою».

"Тут у Писарівці в Домі захисту життя нам із донечкою непогано живеться", - каже Інна.

«Допоможіть знайти брата та сестру!»
Найзаповітніша мрія Інни Охоти — знайти свою справжню сім’ю. По закінченню школи дівчина дізналася, що у неї є ще сестра та брат, вони двійнята. «Дуже хотіла б знайти їх, — каже Інна. — Ніяких конкретних відомостей у мене немає. Знаю лише, що родом ми із Дунаєвець, і що вони також виховувалися в інтернатах. За документами я Інна Станіславівна Охота, але чи носять вони таке ж прізвище не впевнена. І маму також побачити не відмовилася б. Пробачила її вже давно. Хочеться вірити, що й вона нас розшукує». 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую