ye-logo.v1.2

Родима пляма

Суспільство 2374

У двері тихенько постукали і до кабінету несміливо увійшла дівчина. «Маріє Василівно, я – інтерн і мені сказали, що ви – мій керівник». «Я вже знаю. Проходьте, сідайте, поговоримо».

Нині у її хірургічному відділенні тихий і спокійний вечір. Може, й усе чергування пройде добре. Трохи втомлена, все ж таки, було сьогодні чотири операції, але то нічого, зараз відпочине. А ще інтерн – дівчина. «Хочу стати таким самим хірургом, як ви. Нам в інституті на лекціях розповідали про вашу майстерність. Навчите мене?» – запитала Катерина.
Таке миле дівча. «Навчу, лише вправності будеш набувати сама, своєї власної, не моєї». Згадавши цю коротку розмову, Марія, сама не розуміючи чому, розхвилювалася. Щось збентежило її, і не тоді, в кабінеті, а саме зараз, коли пригадала обличчя дівчини. Але що? Щось ніби знайоме. Давнє, але знайоме...
Ох, знову ті спогади. Вони приходять рідко, та все ж приходять. У години тиші...
У неї була поважна родина. Батько, котрий обіймав високу посаду в області, мама – директор школи. Вона тоді навчалася у медичному училищі, на останньому курсі. І познайомилася з Петром. Веселий красень з чорними очима. Тільки працював він усього-на-всього електриком. Спочатку все було добре, та коли батьки дізналися, ким працює Петро, в сім’ї зчинилася справжня буря. «Він не пара тобі, і я забороняю...», – кричала мати. А батько додавав: «Нам ще монтерів в родині не вистачало!». Заборона і скандали лише на короткий час змусили Марію припинити зустрічі з Петром. А далі вони знову почали зустрічатися, але вже таємно. Саме тоді Марія і завагітніла. Реакція Петра була для неї болючою і несподіваною. «Аборт!», – казав він. «Але ж, Петрику, я не хочу вбивати нашу дитину, та й термін уже великий для аборту». Та Петро був невмолимий: «І чути нічого не хочу!». Виливши у подушку гіркі сльози, Марія в усьому зізналася матері. Що тоді було вдома! І яких тільки слів про себе вона тоді не наслухалась! Проте, вирішувати усе ж щось треба було. Коли батьки заспокоїлися, прийшло рішення – Марія поїде до тітки. Це далеко, там її ніхто не знає. Вона вже закінчує навчання, отримає диплом, отож і поїде туди, ніби за призначенням працювати. І ніхто у їхньому місті нічого не дізнається.
Тітка жила у далекому і великому місті. Мала розкішний будинок з садом. І Марія подумала: «Нам тут з малюком буде добре». Та тітка думала по-іншому. «Я взяла тебе до себе, щоб заховати від ганьби. Але – ніяких дітей! Народиш і одразу заберешся з мого дому!». «А куди ж я маю податися?! До батьків теж не можна. Що ж мені робити?». «А що хочеш! Зуміла нагуляти, зумієш і викрутитися». Слова ті були, як вирок.
Як же вона заздрила своїм сусідкам по палаті. Їм приносили квіти, вигукували щось під вікнами їхні чоловіки. А до неї та її донечки лиш один раз прийшла тітка, та й по всьому.
А коли настав день виписки з пологового будинку, за нею так ніхто і не прийшов, хоча вона й просила по телефону свою тітку про це. Так до вечора проходила Марія з дитиною на руках вулицями міста.
А коли настала ніч, добралася до дверей сиротинця... Там, на порозі й поклала дитину... і натиснула на дзвінок. А потім щодуху побігла геть! Щоб назавжди...
Серед ночі прибігла до тітчиного дому, похапцем зібрала свої речі, і – на вокзал. Їхала у загальному вагоні і, забившись у куточок, виплакувала весь свій біль і гіркоту. Вдома коротко повідомила: «Дитина померла». А батьки відповіли теж коротко: «То й добре». І ніколи більше про це не розмовляли, поводилися так, ніби й нічого не було. Тільки ось Марія, залишаючись наодинці з собою, ніяк не могла забути відчуття тепла маленького дитячого тільця у себе на руках. А ще оту родиму пляму на плечі у дівчинки. Бо була точнісінько такою, як у Петра.
Та треба було жити далі. І Марія почала готуватися до вступу в медінститут. З головою поринула у навчання, гарно здала вступні іспити і стала студенткою. І якось, повертаючись з лекцій, зустріла Петра. «О! Яка зустріч! – весело вигукнув він. – Ти як тепер? З дитиною чи без?». «Без. Вона померла», – відповіла Марія, навіть не зупиняючись. Він ще щось там викрикував їй услід, та їй було вже байдуже.
Навчання, потім робота. Так промайнули роки. Вийшла заміж, народила двох синів. А ще, коли її чоловік, а тоді ще просто хлопець, з яким зустрічалася, зробив їй пропозицію, розповіла йому усе і запитала: «Ну що, а тепер ти ще хочеш зі мною одружитися?». «І хочу, і одружуся. І хтозна, може, ми колись розшукаємо твою дівчинку. А поки що будемо просто жити». Вони й справді «просто жили», і Вадим ніколи не згадував про минуле. А тепер і Марія усміхалася, вона стала «знаменитою». На лекціях, як сказала ота дівчинка, про її операції студентам розповідають.
Минали тижні. Марія справді переконалася, що та дівчина-інтерн таки хоче стати справжнім хірургом, бо ходила за нею усюди, усім цікавилася, усе намагалася зробити і робила дуже старанно і вправно. Вони навіть подружилися. Катруся розповіла, що тато у неї займається бізнесом, а мама – домогосподарка. Що мають гарний дім, і що вона, Катруся, уже розповідала батькам про неї, Марію Василівну. І що дуже би хотіла запросити її до них на гостину.
Усе сталося під кінець робочого дня. Спершу до неї в кабінет вбігла Катя. Уся в сльозах і, ридаючи, ніяк не могла пояснити Марії, що сталося. Тільки, схлипуючи, повторювала: «Ох, мій тато, Маріє Василівно, мій тато!».
Та медсестра, що з’явилася услід за Катею, пояснила, що привезли чоловіка «зовсім побитого і зраненого» в автокатастрофі. А тут і Катя, прийшовши до тями, сказала, що то її тато, і «лиш ви, Маріє Василівно, зможете його врятувати».
Операція була важкою. Понівечене тіло, поламані кістки, сильна кровотеча. Чотири години Марія не відходила від операційного столу. Втомлена, ледь тримаючись на ногах, пригорнула Катрусю: «Не плач, буде жити твій тато».
Наступного дня, готуючись до обходу, Марія раптом збагнула, що вона навіть не бачила обличчя Катрусиного батька. Перед операцією їй сказали, що обличчя і голова не постраждали. «Ну що ж, зараз і познайомимqося», – подумала і увійшла до палати. Ось він, підключений до апаратів, спить. Оглядаючи хворого, Марія підняла очі на обличчя... Це був Петро! Минуло стільки років.. Впізнала одразу і, занімівши, розглядала його...
Двері палати тихенько відчинилися і увійшла Катя. «Маріє Василівно, там моя мама в коридорі, ми хочемо подякувати вам за тата». Гарна, ошатно одягнена жінка ступила їй назустріч. «Дуже дякую вам за чоловіка. Катруся стільки розповідала нам про вас... Як і віддячити вам...». Вона ще щось казала про вічний борг перед нею за життя Петра, та Марія вже не дослухалася. «В кабінет! Зачинитися! І виплакатися! За борг!». Усі наступні дні Марія не заходила до Петра. Він одужував, і невдовзі його перевели з реанімації до палати. Зустрічі вже не було як уникнути. Ну що ж! І Марія рішуче ступила через поріг. Біля ліжка сиділа Катруся. «Тату, тату, це вона, Марія Василівна, це вона тебе врятувала!». «Ти? Це ти? Марійко, це ти?». І Петро вмить зомлів. Марія швидко привела його до тями і вийшла з палати. Та услід за нею вже бігла Катя. «Чому, чому, Маріє Василівно? Що сталося з татом? Він вас знає? Чому зомлів?». «Заспокойся, Катрусю, з твоїм татом все буде добре. Ми – давні знайомі. Давно не бачилися. Усе мине».
А нині Марія чергує. І знову тихий і спокійний вечір у відділенні. Та й вона вже заспокоїлася. А ще розповіла Вадиму. «Усяке буває в житті, не хвилюйся, ти все робиш правильно. Це просто твоє минуле і більше нічого».
О! Хтось стукає в двері. «Можна до вас, Маріє Василівно? Я почергую сьогодні з вами, можна? А просто посидіти і поговорити з вами можна?». «Можна, Катрусю, заходь».
«Знаєте, я хочу вам дещо розповісти, просто поділитися. Мої батьки, ну, вони не мої батьки, не біологічні. Вони удочерили мене ще зовсім маленькою. Ні, ви не подумайте, я їх дуже люблю, і вони мене теж. А коли самі мені про все розповіли, то я їх за це ще більше почала любити. І от таке диво у нас. У мене на плечі є така невеличка родима плямка, і в тата така теж є, на тому самому місці. Як дивно, правда? Це, мабуть, так нас звів Господь разом?! Як гадаєте, Маріє Василівно? Ой, а що з вами? Я зараз, зараз! Ось, водичка, випийте. А я уже від вас не відійду!».
Лише під ранок у Марії перестало боліти серце. Ні, такого не може бути! Це – її дівчинка?! А чому ж не може? Ось же вона, сидить біля неї. І Петрова донька... Але ж він навіть не здогадується, що це ЇХНЯ донечка! Як же бути? Але й вона, Марія, не може і не втратить свою дівчинку! І рішення прийшло саме собою. Треба розповісти правду! Усім! І Марії одразу стало легше.
Дочекавшись вдень приходу Петрової дружини, Марія зателефонувала до свого чоловіка. Усі зібралися в палаті Петра.
І Марія почала свою розповідь. Усю! З самого початку і до нинішнього дня.
«А тепер можете судити і осуджувати мене. А ти, Катрусю, донечко, найбільше».
І настала тиша. Довга, нестерпна... Та ось Катруся підводиться і дуже повільно підходить до Марії... «Мамо, матусю, я тебе люблю!».

Анфія ПЕТРОВСЬКА.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую