ye-logo.v1.2
8 Грудня, 2019

Квітуча вишня першого кохання

www.ye.ua Суспільство 2767

Надія йшла засніженими вулицями рідного села й на повні груди вдихала чисте повітря.

 Розлогі липи довгою алеєю тягнулись уздовж дороги. Крислате гілля, вкрите пухнастим снігом, було схоже на руки якихось міфічних істот. Пригадала, як вони колись удвох з бабусею блукали зимовими дорогами і милувалися чарівною казкою – адже дитинство з великими очима зачаровує усім, що є навколо: звичайний кущик здається чудернацьким звірятком, а сніжинка – малесенькою балеринкою.
Жінка усміхнулася, змахнула з коміра лапатий сніг і пришвидшила крок. За поворотом вигулькнула рідна оселя. Аж подих перехопило від хвилювання! Як давно вона тут не була! Після смерті батьків ще кілька разів приїздила, а потім було не до того... Як потойбіччя поглинуло її Дмитра, то за вдовиними буднями все не вистачало часу поїхати вклонитися рідним порогам. Батьківську домівку доглядала Олена – подруга дитинства, котра жила по-сусідству. Її чоловік і сад щороку прибирав, і подвір’я.
Підійшла до старенької скрипучої хвіртки. Серце щемко стиснулося, коли поглядом спинилася на сумних вікнах хатини. Зітхнула й зайшла на подвір’я.
– Кого я бачу! Скільки ж літ минуло! – гукнула через огорожу Олена. – Заходь до мене!
– Ні, – похитала заперечливо головою. – Спочатку – додому.
Припорошений снігом поріг, старенькі двері з іржавими завісами, розлога калина над криницею – усе дихало рідним теплом і затишком. Зайшла до хати. На очі набігли сльози. Ковтнула гіркий клубок у горлі й зустрілася поглядом із очима батьків на портреті.
– Доброго вам дня, рідні мої! Я вдома, – прошепотіла ледь чутно і заплакала, не в змозі стримувати емоції. Незабаром примчала хазяйновита Олена і вони вдвох заходилися прибирати.
– Я навідувалася час від часу, наводила тут лад. Та все ж, будь-яка оселя потребує господаря, – казала згодом подруга за чашкою чаю.
Сиділи удвох за столом під білою вигаптуваною скатертиною. У печі весело потріскував вогонь, і приємне тепло зігрівало давно вихололі кутки хатини, шо стужилася за людьми...
– Онуки приїздили на вихідні. Надійка моя вже геть дорослою стала, школу закінчує. І коли той час пролетів? – зітхнула Олена.
– І не кажи. Здається, ще вчора нам було по 16 років. А сьогодні вже, глянь, у обох зима життя коси інеєм присипала... – тихо мовила Надія, втупивши погляд у вид за вікном.
У цю мить в очах жінок блукали теплі спогади пережитого.
– І мої онуки підростають. Вже Денису 14 років. Прийде до мене – й одразу до роботи. Поличку приб’є, стільця поремонтує і все каже: «Ти б, бабусю, чоловіка собі путнього підшукала! Сумно ж тобі одній жити».
Жінки дружно розсміялися.
– Правильно каже, – тихо сказала Олена. – Минуло стільки часу! Ти ще молода і гарна.
– Таке скажеш! – махнула рукою Надія. Вони знову на деякий час змовкли, прислухаючись до потріскування дров у печі.
– Ігор повернувся в село, – почала знову розмову Олена. – Не склалось у нього з дружиною. Забезпечив її усім, а вона, знай, гуляла. А потім зовсім його з дому вигнала. Після розлучення навіть не ділили майна – усе їй залишив, бо ж син підростав. А та мегера навіть заборонила їм бачитися. Повернувся бідолаха в рідне село, живе в хаті батьківській. Занехаяв себе: бороду відростив, як у діда старого, змарнів, постарів. А згадай, яким колись був...
У пам’яті Надії виринув високий ставний Ігор – красень на все село. Пригадались і їхні перші зустрічі, обійми й поцілунки під пишним шатром розквітлої вишні. Закохалась у нього до безтями!
Ледь серце не розірвалося від горя, коли до її батьків прийшла його мати і здійняла лемент на всю вулицю, що не бути тому, аби заможний парубок та з бідаркою зустрічався.
– Грошей наших хочете?! Ми все життя дбали про благополуччя сина, усе – для нього. І невістку собі в хату приймемо достойну.
Першим не витримав батько. Піднявся з лавки і, грізно наступаючи на непрохану гостю, крикнув:
– Ану геть із мого подвір’я! У нас хоч Надія не виросла в золотій колисці, але й не остання дівка в селі. Гарна й роботяща, гідна ще й кращого, аніж ваш пещений синок!
Після цього випадку вона весь вечір проплакала у материних обіймах і вперше не вийшла на легкий посвист під вікном. Серце рвалося до нього, проте горда була...
Вступила до медичного інституту. Згодом вийшла заміж. Дмитро був прекрасним чоловіком, чудовим батьком. Двійко дітей виростили й поставили на ноги. Перше кохання заховалося десь у закутках серця...

ідсвяткували з чоловіком чергову річницю весілля, а через місяць він раптово помер. Сам кардіолог, рятував людей. Себе ж не зміг... Серцевий напад зробив свою чорну справу... Відгорювала, відплакала. Кілька перших років минули, як у тумані. Довго вони з Оленою проговорили. Ввечері до них приєднався й чоловік подруги. Було що згадати, посміятись, поплакати...

 Наступного дня Надію розбудило сонячне проміння зимового ранку. «Господи, як добре в селі! Тиша, спокій...».
Встала, визирнула у вікно. Краса! Білий килим снігу сяяв тисячами коштовних каменів. Швиденько зібралася до магазину.
Там було по-недільному людно. Усі одразу звернули увагу на гарно одягнуту жінку, котра підійшла до прилавка... Надія ловила на собі зацікавлені погляди, побачила й кілька знайомих облич. Привіталися, розговорилися. За жвавою розмовою не помітила, як із кутка магазину на неї дивилася пара зачарованих очей.
Вийшла на вулицю, вдихнула свіже морозне повітря і швидкою ходою попрямувала додому.
– Надіє! – почулося позаду.
Щось дуже знайоме було у тому ледь хрипкому від хвилювання поклику. Озирнулася...
Ігор зупинився, ніяково зім’яв шапку в одній руці, а другою пригладив розкуйовджену чуприну.
– Я тебе чекав тоді. І другого дня, і третього... Все ходив і ходив. Аж доки батько твій не нагримав. Сказав, що не віддасть тебе за мене... А потім ти поїхала... – ледь чутно, захлинаючись словами, говорив. Зазирав у очі й ловив її погляд.
Підійшов упритул. Прошепотів: «Чому?! Чому так сталось?.. Увесь час твої очі снились! І вишня... Вишня у цвіту...»
Надія не знала, що відповісти. Дивилася на нього повними сліз очима й відчувала, як хвиля давно забутого почуття тихо шумує в серці...
Увечері всі разом – Надія, Олена з чоловіком та Ігор – сиділи за столом. Минуло далеко за північ, коли порозходилися по домівках. Провела Ігоря до дороги й довго дивилась услід високій постаті...
...Весна буяла цвітом. На місці старої вишні виросла інша, але так само пишно квітнула. Під нею стояла неймовірно щаслива подружня пара.
– А пам’ятаєш нашу вишню? – запитав Ігор, обіймаючи Надію за плечі.
– Пам’ятаю... – втонула поглядом у його очах, провівши лагідно долонею по запорошеному вишневими пелюстками сивому волоссі коханого чоловіка...

Ірина ЯСІНСЬКА.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую