ye-logo.v1.2
20 Листопада, 2019

У диво потрібно вірити, і воно прийде до вас

Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА Суспільство 2918
“Яка то радість – стати на ноги!” – зізнається Наталя.
“Яка то радість – стати на ноги!” – зізнається Наталя.. Фото: Валерія ТЕЛЕХОВСЬКОГО

Магістерська робота городоччанки Наталі, яка починається зі слів про терпіння, присвячена матері Терезі з Калькутти. Однак, про терпіння сама дівчина знає стільки, що вистачило б на кілька життів

Саме терпіння, віра у Бога та друзів й надзвичайно велика воля допомогли дівчині подолати усі життєві перешкоди й випробування.
Наталя Гопцій закінчує Інститут богословських наук, що у Городку, а живе у  Будинку милосердя, який функціонує при римо-католицькій парафії. Ще донедавна подолати самотужки кількасот метрів, які віддаляють місце проживання від місця навчання, для дівчини було нереально. Наталя з дванадцятирічного віку була прикута до інвалідного візка.
Доля дуже рано почала випробовувати дівчину. В одинадцять років завжди жвава дівчинка, без якої не обходилася жодна рухлива гра, відчула біль у коліні. Хоч перестала бігати та стрибати, болі не вщухали, а навпаки – почало боліти інше коліно, потім – стегно. Батьки кинулися до лікарів, але не почули нічого втішного, діагноз – «ревматоїдний артрит» – лякав невідомістю та страшним майбутнім. Хвороба розвивалася так швидко, що дівчина ледве встигла закінчити сьомий клас. Програму восьмого та дев’ятого опановувала самотужки вдома. Через хворобу Наталя втратила друзів. Хоч, як зізнається, вона сама майже перестала дружити з однолітками, гадала, що вона, каліка, нікому не потрібна, і спілкуються з нею тільки з жалю. Пізніше, коли знову буде оточена друзями, дівчина зрозуміє абсурдність своєї тодішньої поведінки. А тоді для Наталі життя перетворилося у суцільну чорну смугу, а увесь вільний час (його ж у дівчинки було достатньо) вона спостерігала у вікно за однолітками, які весело бігали, стрибали. «Я так вже ніколи не зможу...», – думала, втираючи сльози.
Хвороба – не єдине випробування, яке доля послала Наталі. Незабаром померла найдорожча людина – мама. Наталею опікувалася тітка. Але ж у неї своя родина, діти, хвороби... На сімейній раді вирішили, що Наталі буде краще у будинку-інтернаті. Почали підбирати заклад і дізналися, що у Городку при римо-католицькому храмі функціонує Будинок милосердя, де живуть такі знедолені, як Наталя. Коли дівчина приїхала до райцентру, була дещо розчарована: виявилося, що тут живуть, здебільшого, літні люди. Однак, потроху звикла. А отець Віктор Ткач (священик, котрий опікується Будинком милосердя) всіляко підтримував Наталю, вселяв їй надію на щасливе майбутнє.  Саме отець Віктор відіграв головну роль у житті дівчини, він допоміг їй стати на ноги.
Незважаючи на те, що більшість мешканців Будинку милосердя – бабусі
й дідусі, саме тут Наталя знайшла справжніх друзів. Хлопці й дівчата з католицької спільноти зі співчуттям поставилися до дівчини-інваліда. Своєю
щирістю, відкритістю та вірою у життя дівчина підкорила серця багатьох молодих городоччан. І Наталя більше не сумувала біля вікна. Вона стала студенткою Інституту богословських наук, отець Віктор посприяв, аби незвичайну студентку підвозили до навчального закладу на автівці. Далі ж однокурсники та друзі штовхали візочок інститутськими коридорами, а з поверху на поверх зносили на руках.  А коли Наталі робили операції, біля неї в лікарні завжди чергувала якась подруга. Справді, на друзів
Наталі поталанило. І вона не перестає повторювати: «Це Бог мені посилає хороших людей».
«Незабаром я далеко закину палицю»
П’ять років тому, під час мого першого знайомства з Наталею, дівчина напівлежала в інвалідному візку. Навіть добре сидіти не могла, не те що вставати чи ходити. А в очах у Наталі читався такий глибокий сум, що мимоволі відводиш очі і почуваєшся ніяково від того, що можеш вільно рухатися і через якийсь час вийдеш надвір з цієї маленької кімнати, а молода дівчина залишиться у чотирьох стінах. І надії на краще дуже мало...
Але так не вважав отець Віктор. Він шукав лікарів, які змогли би допомогти дівчині, та спонсорів, щоб профінансували лікування. І коли ми зустрілися з Наталею через три роки, вона вже не лише могла нормально сидіти, а й помаленьку ставала, щоправда, з допомогою милиць.
...Минуло ще майже три роки. І ми знову навідалися до давньої знайомої. Біля її кімнати нас зустріла струнка дівчина з модною стрижкою, котра злегка спиралася на палицю. «За п’ять років я перенесла чотири складні операції, – розповідає Наталя. – Мені замінили на штучні два кульшові та два колінні суглоби. Було дуже важко, і морально, і фізично. Але яка то радість – стати на ноги. Словами передати цього не можна, та й не зрозумієте ви. Адже я багато років не могла зробити ані кроку. Отець Віктор перейнявся моєю долею, знайшов спонсорів, бо ж операції з пересадки суглобів дуже дорогі. Насамперед, великих грошей коштують самі суглоби. Але знайшлися благодійники, колінний суглоб подарували мені німецькі лікарі, вони й виконали одну операцію. Усі інші зробив завідуючий травматологічним відділенням Хмельницької міської лікарні Олексій Стефанчук».
У те, що затія отця Віктора з операціями завершиться позитивно, вірив він сам, Наталя та ще кілька її друзів. Більшість же знайомих та друзів відмовляли дівчину від ризикованого втручання. Та й лікарі не давали ніяких гарантій. «А раптом не приживуться штучні суглоби, чи операція пройде невдало?» – дівчина з усіх сил відганяла від себе думки, які лізли у голову та які озвучували товариші. І молилися Богу, насамперед, щоб дав сили пережити усі випробування, щоб усе склалося якнайкраще.  На щастя, все вдалося й прижилося. «З Божим благословінням», – каже Наталя. Вона змогла стати з візка,  сьогодні вже ходить, опираючись на милицю – одне коліно ще погано згинається. Олексій Стефанчук пообіцяв, що незабаром займеться ним. «І я закину цю милицю куди подалі», – твердо каже дівчина. Зараз головна її турбота – підготувати та захистити магістерську роботу. Що буде далі – Наталя не загадує. «Я покладаюся на Бога і вірю, що Він мене не залишить». І дає пораду усім, кому важко у житті, хто зневірився: «Завджди вірте Богові, довіряйте хорошим друзям. І не втрачайте надії на краще.  На кожен день Бог щось приготував і для мене, і для кожної людини. Потрібно просто довіритися Йому».


 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую