ye-logo.v1.2
8 Грудня, 2019

Прокурор пише історію

Віра ШПИЛЬОВА Суспільство 2062

Іван Бичок з Кам’янця-Подільського описав рідне село

Була  Феміда непродажною…
Тепер уже стали сторінками  учбових посібників, за якими навчаються майбутні правоохоронці, деякі з тих справ, що їх доводилося розслідувати колись слідчому Івану Бичку. Щоправда, про це мало хто знає: для підручника важливе не прізвище прокурора чи слідчого, а зміст прикладу, його повчальність.
Івана  Микитовича пам’ятають в Ізяславі та Ярмолинцях як принципового служителя Феміди. А ще більше - в Кам’янці-Подільському, звідки й пішов на заслужений відпочинок у 1996 році. Прокурор Бичок і тепер шанована в районі людина. Ще рік після виходу на пенсію попрацював приватним захисником, та час мінявся, відбувалася ломка поглядів, перебудовувалися й правоохоронні органи, а ще більше адвокатура, Феміда навіть почала інколи загравати із законом… «А  я звик працювати чесно», – скупо оповідає Іван Микитович. У нього лишився гіркий осад від цього року роботи, довелося покинути, хоч сил ще мав достатньо. Улаштувався викладачем права в філії київського вузу. Та за три роки її закрили.
Що ж робити на пенсії, куди подіти нерозтрачений  запал? Іван Микитович взявся за старе: переглянув зібрані колись ним же краєзнавчі матеріали і вирішив писати історію.


Як гуцул лякав
Предметом досліджень стало рідне село. Назва його ласкава і тепла – Грушка. Іван, як був ще дитиною, все допитувався у старших про минуле своєї Грушки, щось занотовував. Тепер як знайшов. Від цієї пічки й почав танцювати. Про Грушку не писати не можна. Адже була вона стратегічним селом. Місто Бакота та молодша за неї Стара Ушиця всю свою надію на Грушку покладали. І ось чому. Лише з боку Грушки до них міг дістатися ворог. Тому в Грушці завше була сторожова вежа. А першим сторожовим був якийсь виходець із гуцулів, що оселився тут, на чумацькому шляху. От як тільки суне загроза, то гуцул стриб на коня і гайда попереджувати придністровські міста. «Уже гуцул лякає», – казали люди і з нехитрим скарбом бігли ховатися в урочища та ліси. Від тої фрази в Грушці теж є слід: тут чимало мешкає громадян на прізвище «Гуцуляк» (Гуцул ляк).  Мабуть, був вельми плодовитим на нащадків отой син гір, що вкоренився на Поділлі.
Узагалі в Грушці кого тільки немає. Бо ж заснували її чумаки біля трьох криниць, де крислата груша росла. А ось, до прикладу, ціла вулиця Кримською в народі зветься. Якось до місцевого пана Карашевича заїхав знайомий пан із півдня. Похвалив його поля та й домовився замінити добірну пшеницю на гарних овець. Зерна йому відміряли, а за рік у Грушку прибився хлопець зі стадом. «Я тепер ваш кріпосний, – сказав пану Карашевичу прибулець, – бо мій пан наказав мені тут лишатися». Карашевич його одружив. Де поселився кримчанин – там і вулиця Кримська почалася.


«Щоб сліду панського не лишилося»
Грушку та навколишні села тримали пани Токаржевські та Карашевичі, котрі між собою були родиною. Неабиякі були то газди. Бо в Грушці панський будинок зі скляною мансардою був такий пишний, що інші поміщики краю собі не могли дозволити. З тієї мансарди видно було всю округу. Але прийшов час, коли пролунав заклик: щоб і сліду панського не лишилося в Україні! Де взялися рукаті хлопці – і гайда все валити. Потрощили нанівець оту сонячну мансарду, скло потовкли. Узялися за кам’яні стіни, а вони товсті, міцні, як мур. Сіли хлопці обідати. Випили по чарці,  радяться: як то їм ті мури розбивати. А один і каже: «Та ми з ними нічого не зробимо, он які міцні». «То, може, ми вже завтра й не прийдемо сюди?!» – перепитав інший. «Еге ж, не прийдемо!» – погодилися всі. Бо хто ж дурний те, що не під силу робити?! А стіни ті робили, як ведеться здавна, на вапняному розчині з яйцями та ще якимись хитромудрими добавками, що їх мулярі тримали у великому секреті.  Згодом, коли в селі комуну почали організовувати, панський дім прислужився під сільраду, господарчі будівлі комунари теж використали та й ще один будинок самі побудували.
Стоїть ще й тепер палац  Карашевича, щоправда, вигляд у нього далеко не той, парадний колись. Але сільрада й досі тут міститься, а сільська інтелігенція мріє про те, що колись тут можна буде облаштувати музей села.  Є доволі експонатів, є й ентузіасти, а головне – є укладена історія Грушки, якій віддав більш як півтора десятиліття прокурор Іван Бичок. Він, до слова, немало матеріалів віднайшов у обласному архіві, коли ще ця установа розміщувалася в Кам’янці-Подільському. Добре, що встиг, бо до Хмельницького на скромну пенсію не накатаєшся.
Не кожному селу щастить на власного історика. Іван Бичок, котрий починав у рідному селі хвацьким шофером, мотористом на МТС, вибився в великі люди – прокурори, кажуть односельці. Але щоб ще й в історики – того ніхто не сподівався.  Першим читачем ( і консультантом) стала директор школи  Валентина Миколайчук. З Іваном Микитовичем вони навіть змагаються у віршах, присвячених рідному селу. Й обоє мріють про видання книги про Грушку. Педагог розуміє, як ніхто: ця книга потрібна юним грушківчанам. Подільські історики працю колишнього прокурора оцінили дуже високо. Добре, якби вона послужила молодому поколінню, сказали в центрі поділлєзнавства. Тепер прокурор шукає благодійника, котрий би допоміг видати життєпис Грушки. А, може, він таки знайдеться?
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую