Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній “З молодих років я збирав афоризми - золоті вислови відомих людей”

Для більшості хмельничан він став людиною, котра відбудувала в Хмельницькому Кафедральний собор. Напередодні світлого свята Різдва Христового митрополит Антоній української православної церкви Московського патріархату розповів нашому виданню, які труднощі він зустрічав на своєму шляху до Бога і хто став його наставником у житті.

«У сільську місцевість руки безбожників не доходили»
- Ваше Високопреосвященство, Ви народилися після війни в звичайній сільській родині на Київщині. У своїх інтерв’ю та спогадах Ви згадуєте, що ваші батьки були глибоко релігійними людьми. Невже у роки тотального атеїзму їм вдавалося говорити з вами про Бога? Розповідати, що таке релігія? Чи ця тема була під забороною?
- Я глибоко переконаний, що чисту віру з її багатою традицією було збережено саме у сільській місцевості, куди руки безбожників інколи не доходили. За радянської доби село було оплотом православ’я, тут зберігалися і усно передавалися християнські традиції, на яких виховувалися діти. З материнським молоком вони всмоктували духовні цінності, які допомагали їм орієнтуватися у цьому гріховному світі. Я також був так вихований і це заклало основу мого життя. Християнський світогляд живився батьківськими розмовами про Бога, про виконання християнських обов’язків, я пам’ятаю, як ми довгими зимовими вечорами в колі сім’ї говорили про Христа, його життя, колядували, прославляючи його прихід на землю. Так утвердився я в вірі і прийшов до Бога.
В світі, де людина часто відчуває себе самотньою, душа її прагне до оновлення життя. Цього оновлення не може відбутися без віри, без Бога. Разом з вихованням і освітою людині необхідно і релігійне формування, що є важливим фактором оновлення душі. Добре, що прийшли часи, коли суспільство усвідомило великі Божі цінності і розпочалася доба відродження.
- А які були оті перші кроки до Бога? Хто тоді був Вашим духовним наставником?
- Я вже сказав, що перші кроки до Бога зробив разом з батьками, а згодом і сам став більш читати, цікавитися духовним і вічним. Нагадаю вам слова Ломоносова, який у свій час писав, що Господь дав роду людському дві книги: першу – це навколишній світ, у якому закарбував свій Розум, і другу - це Біблію, в якій висловив свою волю. Кожна розумна людина здатна логічно дійти до ідеї Бога, відкрити для себе Творця не тільки на рівні розуму, але й серця. Релігійне почуття властиве людській природі так само, як, наприклад, музичний слух є в кожного, - просто його потрібно розвивати.
Під тиском атеїзму упродовж багатьох десятиліть витравлювали віру в Бога, релігійне почуття хотіли витіснити науковими досягненнями. Однак, знищити його не змогли, не лише атеїстичною освітою, але й навіть гоніннями. Коли релігійне почуття плекає в собі людина, підтримує його, то тоді й вірує, а якщо занедбає - втрачає віру. Зерна віри посіяли в мене батьки, по-батьківськи зростили їх, а потім Господь послав мені багато справжніх наставників, які уособлювали собою усі християнські чесноти і давали мені достойний приклад наслідування. Вони вели мене по вузькій дорозі спасіння, прищеплювали ревне служіння Христу. Це Глинський старець митрополит Зіновій, що служив в Тбілісі, якого Церква недавно причислила до лику святих, це послушник Глинської пустині, а потім архімандрит Власій (Болотов), пізніше Єпископ Вінницький Агафангел ( нині митрополит Одеський) та Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Володимир та багато старців, до яких я завжди з любов’ю звертався і звертаюсь.

«Мої друзі до мого вибору служити Богу поставилися по-різному».
- Владико, за світською освітою ви - будівельник. Свого часу закінчили Воронезький інженерно-будівельний інститут. Деякий час навіть працювали за освітою. Відслужили у армії і раптом вступаєте до Ленінградської духовної семінарії. Я розумію, що присвятити себе служінню Церкві у майже 30-річному віці – цілком обдуманий крок. Що вплинуло на таке рішення?
- Сьогодні я вдячний Богу, що в той переломний момент мого життя втрутився Господь і дав мені розуміння, як колись апостолу Петру, який вигукнув на весь світ: «Господи куди я піду (окрім Тебе), бо в руках Твоїх слова вічного життя?!» Дійсно з ранніх літ обравши професію будівельника, я зрозумів, що це моє покликання, але згодом всією своєю душею переконався, що серце моє шукає іншого. Я всім своїм єством служив улюбленій справі, по-християнськи ставився до своїх професійних обов’язків, але служити обраній справі для мене було мало, щоб прославляти Христа. Різні фактори передували моєму вибору, але я прийнявши доленосне рішення служити Богу в рясі, отримав полегшення. Немов вже тоді благодать Божа зійшла на мене. Я вступаю в Ленінградської Духовної семінарії. Мені було тоді тридцять, і це був цілком обдуманий, серйозний крок, про який я не жалкую жодної хвилини. Він вніс в моє життя справжній смисл життя, дав ясне розуміння людських страждань, відповів на багато моїх питань, які ставило моє сумління.
Сьогодні тисячі молодих юнаків, отримавши освіту, не можуть сформуватися як фахівці своєї справи і часто шукають себе в інших галузях. Цей пошук може тривати інколи все життя, тому я хотів би порадити таким людям щоб вони йшли за покликом свого серця.
- А як відреагували на ваше рішення близькі Вам люди? Я маю на увазі вашу родину, друзів, колег. Чи змінилося тоді ваше оточення?
- Уся моя родина віруюча і мій вибір сприйняли з великою радістю. Кожна людина розуміє що є Бог, Який керує нами, а якщо йому моляться, Він ще більше турбується про нас. Тому мої батьки і родичі усвідомлювали, що вони вже мають молитовника перед Богом і всіляко підтримували мене на обраній стежині життя. А друзі і колеги по-різному поставилися. Ті, які були виховані в комуністичному дусі, скептично, але більшість із зрозумінням. Через роки я не втратив з ними зв'язок і в спілкуванні сьогодні навіть відчуваю, що вони, як і тоді, поділяють мій світогляд. Безумовно, коло моїх друзів змінилося, з’явилось більше однодумців з якими можна було говорити про не дуже тоді популярні теми. Ці розмови були для мене, немов повітря, в них я черпав оптимізм і наснагу на шляху пізнання Бога. Я став більше подорожувати по святих місцях, відвідував майже усі монастирі, які тоді відкривалися. Знайомився з великими старцями-молитовниками і відчував на собі ту невидиму благодать Божу, яка підтримує і веде кожного із нас до спасіння. Спастися можна тільки в Церкві, і всі, хто усвідомлюють це, не можуть погано ставитися до мого вибору.
- Вас не викликали тоді на «серйозні розмови» у відповідні органи для «промивки мізків»?
- Вороже ставлення комуністичної партії до Церкви відлякувало тоді багатьох від пастирського служіння. Тільки наполегливі, впевнені в своїх переконаннях люди, могли добитися своєї мети. Це давалося нелегко, багато хто проходив через оці психологічні тортури, залякування, знущання. Сім’ї платили велику ціну за подібний вибір їх близьких, годувальника звільняли з роботи, виставляли усіх на соціальне приниження. Моя сім’я і я також перетерпіли чимало знущань, але все це заради прославлення Бога. На «серйозні розмови» мене не викликали, мабуть, тому що був приписаний в одному місці, служив в іншому, багато подорожував і не був постійно в полі зору тих, хто здійснював нагляд за церковними справами. Але той страх, який створила безбожна комуністична ідеологія, відчувався усюди. Люди, які навіть лояльно ставилися до Церкви боялися відкрито про це заявити. А я у 1975 році не тільки відкрито заявив, але й вступив в духовну семінарію і почав готуватися до пастирського служіння.
- Проте, тоді семінарію Ви так і не закінчили…
- За сімейними обставинами довелося залишити. Але я не залишив Церкву, а продовжував бути читцем кафедрального собору Курська, де я тоді жив. Богословську освіту я отримав вже пізніше, але в стінах Московських Духовних шкіл.
«Я зустрічався з багатьма труднощами, зокрема, з людською злобою і заздрістю»
- Владико, за роки служіння Церкві Ви пройшли шлях від читця до почесного й високого сану митрополита, тобто, сходинок було пройдено чимало. Звісно, на шляху доводилося стикатися з багатьма труднощами, заздрісниками. Що допомагало Вам долати перешкоди?
- Шлях кожної сучасної людини непростий, скорботи і труднощі, людська злоба і заздрість переслідують її упродовж всього життя. Але Господь сказав, що багатьма стражданнями належить нам ввійти в Царство Небесне. І тільки смиренно переживши це, ми отримуємо нагороду. Православні християни не повинні ремствувати або ж підда¬ватись відчаю, пам'ятаючи про те, що цей короткий період земного життя відпущений нам Отцем Небесним для того, щоб ми зуміли заслужити Царство Боже. "Шу¬кайте, насамперед, Царства Божого, і решта додасться вам", - навчає нас Спаситель світу. Зі сторінок Святого Письма Господь від¬криває нам таємницю ієрархії цінностей, ставлячи на перше місце духовне вдосконалення.
Йдучи по цьому шляху вдосконалення, я також зустрічався з багатьма труднощами, з людською злобою і заздрістю, але слова Спасителя: "Мужайтеся, Я переміг світ", надихали мене на духовний подвиг. Я більше молився, перечитував Псалтир, ніби огороджував себе духовним щитом. Усі труднощі я долав з Божою допомогою. Багато трудився і труд мій, як бачите, увінчався білим клобуком, священноначаліє нашої Церкви відзначило мене високою церковною нагородою – митрополитом. Другим фактором, що сприяв моєму духовному росту і допомагав мені долати різного роду перешкоди, були розмови з духовними наставниками. Відвідуючи монастирі, я багато спілкувався з старцями, яких намагався наслідувати.
- Ви служили Господу і за часів «застою», і за часів «перебудови». А на початку 1990-х років, взагалі, стали священнослужителем у новій, незалежній державі. Чи можна коротко розповісти, як трансформувався церковний уклад за ці роки? Наскільки він був чи став іншим в порівнянні з радянськими часами? Можливо, змінилися самі парафіяни? Мені здається, у часи гоніння ті, хто відвідував церкву, були щирішими у своїх помислах.
- За часів «застою» в свідомості багатьох людей була тверда думка про те, що Церква – це пережиток, який достався у спадок. Це як та ікона, яку передали від однієї епохи до іншої. До Церкви ставилися, в кращих випадках, як до музейних експонатів, які скрашували життя тоді бездуховного радянського суспільства. Цей образ Церкви сьогодні міняється на очах. Розуміння Церкви в свідомості сьогоднішнього покоління зовсім інше, Церква вже розглядається не просто як явище історії і культури, але як глибока містична основа життя, яка володіє духовною силою, що здатна побороти зло. Церква закликає людину до духовного відродження, нагадує її про виконання свого боргу перед Богом, сутність якого полягає у звільненні людини, як і суспільства в цілому, від гріха.
Саме таке розуміння Церкви мали люди, які за радянської доби відвідували храми Божі і справді складали ту малу частку, яка під страхом смерті не боялася відкрито сповідувати Христа.
Зміни в церковному середовищі відбулися вже з самим фактом свободи віросповідання за часів «перебудови». Страх, який переслідував усіх, вніс свої корективи в зовнішній устрій Церкви. Але суттєві зміни відбулися в душах багатьох людей, той вакуум, який утворився в результаті безбожної ідеології, починає заповнюватися незаперечними Христовими істинами. Сьогодні ми можемо бачити в храмах вчителів, лікарів, представників влади, людей тієї категорії, що в минулому столітті і подумати про це не могли. Парафіян значно побільшало. Говорити про щирість тих, хто ще не утвердився в своєму світогляді рано одне можна сказати: що молодь сьогодні дійсно щирим серцем шукає в Церкві розуміння всього, що відбувається у світі.
«Я вдячний подолянам, що вони свого часу підтримали мене на виборах до обласної ради»
- Ваше Високопреосвященство, більше двадцяти років ви служите у Хмельницькій єпархії: з 1989 року секретарем єпархіального управління, а з 1993 року – керуючий архієрей. За цей час, звісно, зробили доволі багато. Та для більшості хмельничан ви - людина, котра отримала дозвіл на будівництво Кафедрального Собору. Наскільки я знаю, ви навіть особисто брали участь у будівництві. Як це відбувалося?
- В січні 1989 року за рішенням Священного Синоду вже архімандритом я приїхав на Хмельниччину і зразу був призначений на посаду секретаря Хмельницької єпархії і настоятелем Свято-Різдво-Богородичного кафедрального собору м. Хмельницького. У той час не було великого собору у місті, який міг би стати кафедрою. Я вважаю, що не випадково приїхав на Поділля. Мабуть Промислом Божим було угодно, щоб проявив себе саме як зодчий. Згадую зараз, як тоді я повністю занурився в будівництво, особливо по селах, де були зруйновані святині. Доводилося навіть за день закладати по два камені для майбутніх храмів, допомагати громадам у їх будівництві, все тримати під контролем.
Той переломний і доволі важкий час для православних хмельничан ознаменувався будівництвом нового Свято-Покровського кафедрального со¬бору на вулиці Володимирській.
Нелегко було отримати дозвіл на будівництво храму, але, мабуть, молитва, наполегливість і толерантність в спілкуванні з владою дали свій результат. Влада хоча і дозволила будувати, але всіляко ставала на заваді цього будівництва. З одного боку сторони відсвяткували 1000-ліття Хрещення Русі, і, здавалося, б появилась можливість місіонерства, але з іншого боку – на партійних зборах приймались рішення про посилення антирелігійної пропаганди. Багато довелося витерпіти, навіть відкриту відразу, але воістину сповнюються слова Спасителя: стукайте і вам відчинять. Господь сприяв нам усьому, іноді сам дивувався звідки приходила допомога. Не раз доводилося змінювати священичеські ризи на кірзові чоботи і фуфайку і трудитися на будівництві, серцем вболівати за храм Божий.
- А депутатом обласної ради ви також вирішили стати для того, щоб відродити традиції православ’я в регіоні? Що тоді вдалося втілити в життя?
- Безперечно, особа, наділена світською владою, може більше зробити для людей. І я щиро вдячний подолянам, що вони тоді довірили мені захищати свої інтереси і інтереси Церкви в органі влади. Завдячуючи цій діяльності, вдалося вирішити багато злободенних питань, які турбували Церкву. Насамперед, відродити традицію ролі Церкви у суспільстві. Саме тоді почали на всі громадські і соціальні заходи залучати церковнослужителів, і це стало для нас унікальною можливість відкрито говорити про християнський світогляд.
- Проте, я знаю, що у 1992 році вас перевели у Харківську єпархію. І, нібито, тоді не обійшлося без певних інтриг, котрі розігрувалися навколо вас.
- На початку дев’яностих роках минулого століття багато віруючих людей були розгублені церковною політикою, яку проводив недобросовісний пастир громадянин Денисенко, який сьогодні називає себе «патріархом Філаретом». Він був невдоволений моїм депутатством і не долюблював тих, хто багато знав, розмірковував, а головне – діяв не по указці зверху. Це, мабуть, і стало остаточною причиною переводу мене у Харківську єпархію. Але у всіх своїх життєвих віхах я вбачав Промисел Божий який не покидає кожного із нас. Богу угодно було, щоб я залишив Хмельниччину, коли в ній налагоджувалося церковне життя, будувався собор, коли я мав велику підтримку віруючих людей, Господь вів мене по дорозі правди, щоб знову повернути у цей край, який став для мене рідним. Харківський Архієрейський собор, який відбувся у травні 1992 року, ще більше утвердив мене на цій дорозі істини. Цей рік для мене став знаменним, адже у липні Церква покликала мене служити вже в єпископському сані.
«Нині шість міських храмів ледь вміщають прихожан»
- Владико, а з якими труднощами нині пов’язане служіння на Хмельниччині? Які зміни відбулися за останні роки і що планується зробити в єпархії? Знаю, ви відродили та започаткували чимало православних традицій на Поділлі, зокрема, декілька років поспіль влаштовуєте гучне святкування Масляної.
- Моє служіння на Подільській землі з самого початку було пов’язане з труднощами. Адже Хмельниччина, яка була експериментальною областю атеїстичної ідеології, залишилася духовно спустошеною. Щоб налагодити духовне життя, відбу¬дувати зруйновані храми й монастирі, відродити забуті традиції, словом, воцерковити народ, потрібно було чи малих зусиль. І ще потрібно не один десяток років, поки Православ’я пов¬стане з руїн у всій своїй величі.
Ми помножили кількість храмів, монастирів, відбулися помітні зміни в суспільній свідомості. Якщо раніше обласному центру вистачало для богослужіння кафедрального собору, то нині шість міських храмів ледь вміщають прихожан. Зараз в храмах пере¬важають люди середнього віку, чимало молоді.
Більше 10-ти років особливу увагу приділяємо місіонерству та благодійності.
Започаткована хороша традиція відзначати ювілейні етапи становлення Церкви на Поділлі. Так у 1995 році ми святкували 200 – літній ювілей Подільської єпархії, 10-ти річчя Хмельницької єпархії, її 15-ти річчя, - ці віхи дають нам можливість проаналізувати минуле і намітити плани на майбутнє. Усі події церковного життя Хмельницької єпархії висвітлює наша газета "Благовіст Хмельниччини".
Окремо хотів би зауважити про регулярні науково-практичні конференції, які проводить єпархія разом з вищими навчальними закладами міста. Ці наукові зустрічі мають одну спільну мету - духовне відродження українців. І Масляна, про яку ви згадали, також характеризує відродження українського колориту.
- У свідомості більшості звичайних людей образ священика, передусім, асоціюється з серйозною людиною, котрій чуже усе мирське. А як ви проводите свій вільний час? Можливо, маєте, якесь хобі? Скажімо, любите порибалити чи переглянути сучасні кінострічки?
- Господь покликав нас бути рибалками душ людських, і це, передусім, є головним завданням для кожного священика. Весь час свій пастир повинен дбати про спасіння ввірених йому душ. А до спасіння неможливо ставитися байдуже, тому образ священика і асоціюється з серйозною людиною. Але як людині - і священику, і архієрею не чужде земне. З молодих років я збирав афоризми - золоті вислови. Все почалося з Псалтиря, в якому незбагненна мудрість. Немало таких перлин залишили нам отці Церкви, філософи, митці слова. Наприклад, який глибокий зміст закладений у словах подорожуючого філософа і поета Григорія Сковороди: «Мир ловил меня, да не поймал», «Что посеешь в юности, то пожнеш в старости», «Коли тривога, тоді до Бога» та інші. Люблю музику, пісні, які здатні лікувати душі, але більш за все, вабить архітектура, бо не пропускаю жодної передачі, яка розповідає про церковні пам’ятки архітектури. Мабуть, як говорили мудреці в древності коли ікона – це молитва в красках, дзвін – це молитва в звуці, то храм є молитвою в камені. Тому все своє життя і стараюся молитися у такий спосіб, будуючи храми і храми душ людських.
- Ваше Високопреосвященство, напередодні великого та світлого свята Різдва Христового дуже хотілося б, щоб ви звернулися до читачів нашого видання з привітальним словом.
- Дорогі читачі, подія, яка трапилася в маленькому містечку Віфлеєм більш ніж дві тисячі років тому, докорінно змінила світ, стала серцем історії і дала новий відлік християнського часу. Господь прийшов на цю грішну землю для того, щоб примирити людину з Богом, дати їй надію на спасіння і вічне життя. За цей великий дар, що принесло Небо землі, людина повинна відповісти взаємною любов’ю і прославити Спасителя світу. Різдвяними колядками прославляючи Сина Божого ми висловлюємо свою подяку Творцю. Я щиро вітаю усіх з зимовими святами, бажаю вам щастя, духовної радості і миру, який Господь приніс на землю в ніч Свого Різдва. Нехай цей мир перебуває у кожному домі, сім’ї і родині. З Різдвом Христовим і Новим Роком.