Любити… у здоров’ї, і хворобах

За кілька місяців, у травні, Микола Федорович та Марія Дем’янівна Шевчуки святкуватимуть п’ятдесят років подружнього життя. А слова з шлюбної церемонії, які у їхньому житті прозвучали єдиний раз у 1961 році, вони пам’ятають і виконують й досі. Любити завжди! За п’ятдесят років у них було все з перерахованого у шлюбних обіцянках: радість та горе, багатство та бідність, здоров’я та хвороби. Радість від першого кохання і щасливих років життя, горе від втрати рідних і близьких у воєнні роки. Бідність – коли у 1962 року за комсомольською путівкою він, молодий і перспективний начальник «військово-облікового столу», а вона – продавець магазину, поїхали у Караганду на цілину будувати «світле майбутнє». А багатство – коли у них народилися дітки, коли вони, за дев’ять років перебування у далекій країні, придбали автомобіль і повернулися додому уже великою родиною. Було й здоров’я. У молодості. А тепер залишилися тільки хвороба і така ж, як колись, любов.
«Кажу, як перед Богом: я свою Марусечку, скільки буду жити, не проміняю ні на кого, – зізнається Микола Федорович, – вона в мене єдина і кохана». І справді, тільки завдяки дуже великому коханню, перевіреному і загартованому роками, можна бережно і ніжно, так як це робить пан Микола, вісім років поспіль доглядати за хворою, лежачою дружиною. (Зізнаємося чесно, серед безлічі прикладів, коли дружина доглядає за чоловіком, ми вперше зустрілися з ситуацією, де все навпаки, – ред.). Марія Дем’янівна – інвалід І групи загального захворювання. Ще вісім років тому, коли у неї вперше стався інсульт, вона вже не могла нормально ходити, а коли через короткий час хвороба повернулася вдруге – і взагалі злягла. Після інсульту в неї не працюють руки і ноги, вона не може говорити. Лише вдячні заплакані очі видають її біль та іноді – бажання. Микола Федорович знає кожен погляд і міміку на її обличчі, без слів навчився розуміти те, що дружина йому намагається повідомити. «У нього тепер стільки й життя, що біля мами, – каже донька Людмила, – він нікуди не ходить, не має іншого заняття, як тільки поратися біля неї. Сам готує їжу, прибирає, пере. Готує він не просто якісь каші чи картоплю. Усі рецепти, які друкують у вашій газеті, він пробує на практиці. Іноді виходять такі «кулінарні шедеври»!».
Чоловік не лише балує її різноманітними смачними стравами. Вечорами він всідається поряд і проводить, як сам каже «культурну програму». Перечитує їй усі статті в газетах, розповідає новини, читає вірші, книги і навіть співає пісень, частину з яких складає сам для коханої дружини.
«Я на день народження написав їй побажання, – ділиться пан Микола, – отак, сів і «видав», як на духу:
Є у мене найкраща у світі Маруся,
за неї, Пречиста, до тебе молюся,
пошли їй не скарби, а щастя і долю,
щоб дні їй минали, без смутку і болю».
Час від часу протягом нашої розмови, Микола Федорович то зводив очі вверх, на стіну, то опускав їх на дружину. Там, на стіні, висить фотографія молодої «красуні Марусечки», про яку чоловік постійно твердить наступне: «Вона для мене завжди була красунею і залишається, бо я її знаю тільки такою. Адже любов має бути такою, як написано в Біблії, – у горі, і радості, здоров’ї і хворобах».