Про окрему державу, чорну і білу археологію від краєзнавця Захар'єва

Хоч свого часу був і редактором газети, і заступником голови райдержадміністрації у Дунаївцях, ніколи не полишав бажання займатися вивченням та дослідженням історії рідного краю. А ще він пише вірші та керує обласним осередком Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів».

Науковець, дослідник і… великий романтик переконаний, що у кожному з нас – безліч світів. І не інакше. Бо й сам коли лишень усе встигає? Лише за останні роки вийшло друком сімнадцять книжок на краєзнавчу тематику. В усіх досліджує Хмельниччину. З останніх – «Миньківці на Ушиці» та «Давні карти та щоденники про Хмельниччину XVI-XVIII століть». «Жайвір» за натурою, він прокидається о третій ночі і сідає за роботу. Вважає, що якщо віддаватися усьому сповна, то і матимеш усе те, що дав Бог. А просто бути «присутнім» у тій чи іншій справі – не для нього.

– Пане Володимире, у Ваших виданнях, як і в останній дослідницькій праці «Давні карти та щоденники про Хмельниччину XVI-XVIII століть» завжди багато першоджерел, карт, фотографій…

– Так, читачам це дуже важливо – не просто прочитати наукову статтю, а побачити якість документи, карти на власні очі. Мені завжди хотілося, щоб у нас було більше таких довідників, які можуть розповісти про давнину на Поділлі.

Пригадую, дуже тішився, коли вперше мені до рук потрапили «Приходы и церкви Подольской губернии» Сіцинського. Тому, власне, ця книга – моя мрія. І, за сприяння медіа-корпорації “Є”, разом з донькою Зоєю ми її таки втілили в життя та присвятили 80-річчю Хмельницької області. Тут є спогади людей, які 300-400 років тому подорожували Поділлям про те, яким вони його бачили. Є карти Гійома Боплана та Річчі Заноні (остання лише нещодавно стала доступною загалу). Між ними сто років різниці, тож їх цікаво порівнювати. Є багато малюнків, реконструкцій, фотографій…

– Звідки у Вас така любов до старовини?

– З дитинства. Якось мені наснився дідусь і каже: «Володька, хочеш, я тобі розкажу, що буде?» А я тоді відповів «Дідусю, розкажіть краще про те, що було». Завжди хотів знати більше про минулі часи. Тож і життя пішло у цьому руслі.

– Над двома останніми книгами Вам допомагала працювати донька Зоя Захар’єва. Вона також краєзнавець?

– Не буду лукавити, мені свого часу хотілося, щоб для навчання вона обрала історичний напрямок. Але вона стала магістром з географії. І саме у цих книгах її допомога неоціненна. Зоя зробила надзвичайно багато, щоб наповнити ці видання унікальними даними з географії, геології, тваринного світу. Дуже вдячний їй, що вона мене підтримала, знайшла багато корисної для читачів інформації. І, власне, більшість перекладів – це її робота.

– Володимире, Вас часто порівнюють з історичною постаттю відомого подільського реформатора графа Ігнація Сцибора Мархоцького. Вірите в реінкарнацію?

– Звісно (сміється) у нас багато спільного.

– Насправді, Миньковецька держава, граф Ігнацій Мархоцький для Вас особлива тема. Як давно Ви її досліджуєте?

– Я завжди пишався тими людьми нашого краю, які чогось-таки в житті досягли. Я ріс та виховувався в епоху радіо, тож дуже хотів, щоб про мій край говорили більше. Пізніше так сталося, що саме мені випало популяризувати таку особистість як Ігнацій Сцибор Мархоцький. Ця людина варта того, щоб знали про нього, як про особистість, про реформи, які він проводив. До слова, цьогоріч збіглося докупити аж три важливі дати – Миньківцям виповнюється 610 років, також 380 років як воно отримало Магдебурзьке право і 190 років з дня смерті Ігнація Сцибора Мархоцького. Тож ми вирішили не проводити традиційне для серпня свято Церери, а відзначатимемо ці дати на межі вересня та жовтня. Наразі вже підготовлений ІХ том Наукових записок Центру мархоцькознавства. Також нещодавно вийшов історичний нарис про село Миньківці.

– Тобто, Ви не один досліджуєте тему Мархоцького?

– Центр мархоцькознавства – це близько сімох десятків чоловік – науковців, краєзнавців, істориків. Це філія Центру дослідження історії Поділля Інституту історії Національної академії наук України при Кам’янець-Подільському національному університеті імені Огієнка. Ним керує професор, доктор історичних наук і мій наставник Лев Баженов. Дуже пишаюся тим, що я хоч і не історик, але є серед тих, хто входить до його наукової школи.

– Кілька років тому в Миньківцях Ви відкрили меморіальний музей графа-реформатора Ігнація Сцибора Мархоцького. Це була також ваша ініціатива?

– Так, купив у селі хатину. Приміщенню уже понад 110 років. Помалу там облаштував три музейні кімнати. Потроху збираю речі та експонати, документи, які були б цікаві відвідувачам. Звісно, речей які б належали самому графу, практично немає, але є багато цікавих експонатів тієї епохи, фотографії, документи.

– Як археолог Ви свого часу займалися дослідженнями Сокільця, що на Дунаєвеччині. Якими знахідками можете похвалитися?

– На початку своєї археологічної діяльності я найбільше цікавився дослідженнями трипільського періоду. Та коли натрапив на рідкісні для Поділля періоду раннього християнства – дуже зацікавився саме ними. У Сокільці було досліджено два цікаві місцини. Це курганний могильник (з характерним камінням довкола поховання, вогнищем) періоду переходу від язичництва до християнства. У тому ж селі вдалося знайти ще одне цікаве поховання – підплитовий могильник. Це вже повний перехід до християнства. Найцікавіше, тут вдалося розкопати ідола. Він був розбитий, а на його місці зведено церкву. Її я знайшов практично по вугликах. Реконструкція сокілецької церкви нині є в наукових книжках, але дуже б хотілося зробити її макет. А ще однією моєю мрією було знайти поховання культури кулястих амфор. Це культура людей, які прийшли на наші землі після трипільців з межиріччя Одеру і Вісли. Вони гнали худобу і помалу рухалися нашими землями.

– І таки знайшли?

– Це сталося випадково, за дивним збігом обставин. На Старосинявщині в селі Іллядка неподалік Ікви. Надзвичайно цікава знахідка. На поховання натрапили місцеві мешканці і дякувати Богу, викликали нас. Поховання культури кулястих амфор характерні тим, що померлих вони клали в кам’яні ящики під плитами. Дослідивши його, виявили, що під трьома плитами було поховано семеро людей. Це дуже важлива знахідка для археології.

– Володимире, то Ви археолог за професією? Бо ми знаємо Вас і як чудового журналіста і літератора.

– Родом я з Дунаєвеччини. Народився у селі Залісці. Скільки себе пам’ятаю – хотів бути археологом. Але як закінчив школу і настав час обирати вуз, подивившись на свої капці й згадавши, що вдома ще молодші брат та сестра, вступати на археологічний до тодішнього Ленінграду не поїхав. Після армії вивчав журналістику в Київському національному університеті заочно. Але щоліта просився землекопом до експедицій, які проводили розкопки. Помалу всього навчався на практиці. І коли в 1992 році уже знайшов об’єкти для власного дослідження і постало питання про офіційний дозвол на розкопки, свої рекомендації мені тоді дали Іон Винокур і Тамара Мовша, які фактично усього мене й навчили. Вони і підтримували у мені любов до археології, і були впевнені, що я не буду копати лопатою там, де треба працювати пензликом. Шкода, що нині офіційна «біла» археологія розвивається фактично завдяки ентузіастам і майже не підтримується державою фінансово, тоді як чорна археологія – процвітає і не переслідується законом. Це страшно. Ми втрачаємо дуже багато. Бо навіть дрібний шматочок кераміки, може розповісти про цілий пласт в історії.