Любов, як пісню, бережуть

Без Антона та Марії багато подільських весіль були б не такими веселими, не такими романтичними. Ці двоє завше вносили в урочистості особливий задушевний шарм своєю піснею. А ще, здається, сама любов, яка витає між ними двома, є заклинанням для молодят: любіть і шануйте одне одного довіку! У житті всяке може трапитися, тому треба зробити все можливе й неможливе, щоб обставини не вбили почуття. Антон та Марія Корчинські – самодіяльні артисти, талановиті співаки. Марія пише вірші, Антон (він у школі-інтернаті закінчив музичну студію) – музику.
«Часом із аранжуванням пісні допомагають місцеві композитори. Ось із Ігорем Форкуном зробили пісні про Кам’янець, про Тарасову дорогу».
Тепер співати на весіллях Корчинських майже не кличуть. А якщо й кличуть – доводиться відмовляти. Кілька років тому, коли померла Маріїна мати, довелося продати апаратуру. Опісля сталася ще одна біда: Антон переніс операцію, йому до коліна відтяли ногу. Хоча: чи було б усе це проблемою десь за кордоном?! Там інваліди мають змогу рухатися, куди їм забагнеться. Та й державні пенсії такі, що можуть собі дозволити не лише хліб та молоко, вистачило б і на інструмент. Колонки, підсилювач, клавішні Корчинські, до речі, купили за Маріїні підробітки, з допомогою друзів, коли їх скоротили з підприємства УТОСу. Так безробітні змогли заробляти собі на хліб… тепер співають дома.
Не все світ, що за вікном квартири
Антон осліп ще в дитячому віці. Тож потрапив у спеціалізовану школу-інтернат для слабозорих у Кам’янці, а закінчивши її, пішов працювати на місцеве підприємство Українського товариства сліпих. Тут діяв унікальний оркестр сопілкарів. Запросили у колектив і Антона. Рідна стихія музики захопила, понесла на крилах мрій. А тут ще й дівчину зустрів в УТОСі, таку ж співочу, як сам. А яке тепло випромінювала вона зі своїх прегарних очей, з усього єства! Антон не побачив – відчув це.
«Разом ми вже понад чверть віку. Але досі ніяк не можемо наговоритися», – навперебій розповідають обоє.
Уявіть собі, це при тому, що вони вже стали дідом та бабцею, виростили двійко дітей. Ті пари, у яких і достаток є, і фізичне здоров’я, Корчинським часто заздрять. Що ж за секрет зберігають Антон та Марія? Кажуть, жодних секретів немає. Просто одне одного відчувають навіть на великій відстані. Марії доводилося працювати навіть у Москві. От їде на роботу, а в серці неспокій: щось не так у Антона. Телефонує йому – справді, щось трапилося. Часто брала його з собою. І ці поїздки допомогли незрячому чоловіку жити надзвичайно цікавим життям, зустрічатися з відомими людьми, навіть послами різних країн, артистами. Їздили таким чином аж у Владивосток. До речі, поїздом, цілий тиждень добиралися.
«Антон боявся летіти на літаку, – згадує Марія, – я його переконати не могла, та й не наполягала особливо. Йому полегшало, коли дізнався, що на літак квитків немає».
Подружжя і тепер мріє про подорожі – до Америки, до Єрусалиму. Антон, щоправда, каже, що, мабуть, уже з нього мандрівника не вийде. Та його оптимістична подруга життя щоразу вигукує: «Це чому?! Якщо поїду я, той ти зі мною!»
Родинні хобі
Таких в Україні нині небагато. Хто в «телеящику» «сидить», хто в світовій павутині. Книги Корчинські, особливо Антон, слухають: є у них ноутбук із програмою, що озвучує тексти. Антон і сам мріє написати книгу – звісно, разом із дружиною: на її сторінках хотів би поділитися досвідом із іншими людьми, як у складних життєвих ситуаціях не втратити людяності і вміти гідно пережити все, що тобі посилає доля. Ще більше радощів Антону доставляє живе спілкування, друзів у нього й Марії дуже багато. Двері в квартиру майже ніколи не зачиняються. Першим гостя зустрічав папуга Петруша, мудрий та балакучий. Услід за ним – пекінес Чіп, який дуже любить отримувати подарунки, особливо на свято Миколая, шукає їх під своєю подушкою, тож господарі купують щось і для нього.
Марія – прекрасна господиня, хоч вона також має інвалідність по зору першої групи. Чоловік їй не поступається: ніколи не кличе майстра поремонтувати щось із сантехніки чи інші домашні речі. Умілі руки і без очей справляються з роботою якнайкраще. Антон настирливий і терплячий, чим дуже схожий на свою матір. Ніколи не забуде її оповідей, як півроку пішки добиралася в Україну з Німеччини, куди потрапила як остарбайтерка.
Вони обоє потребують допомоги, але найзаповітніша мрія – допомагати іншим людям. Зокрема, хотіли відкрити реабілітаційний центр з тренажерним залом, кабінетом масажу для тих, хто перебуває в скруті й не може дозволити собі дороговартісну реабілітацію. Якщо хтось може допомогти Корчинським здійснити їхню мрію – отримає сердечне «дякую» не тільки від них двох.