Між двома кордонами

У селі є все  для повноцінного відпочинку: чисте повітря, річка, ліс і навіть  джерело мінеральної води (запаси родовища «Зайчиківського» складають 288 кубічних метрів на добу. Воду для промислового розливу використовує одне з підприємств обласного центру). Кажуть, є у лісі і зайці. Недарма нещодавно  у селі купили хату мисливці, котрі збираються жити тут у періоди, коли можна полювати. Мальовничі краєвиди дедалі частіше приваблюють городян. Міські мешканці купують хати під дачі, тому у селі майже немає порожніх будинків. Але ціни на нерухомість поки що невисокі: хату можна купити за одинадцять-двадцять тисяч гривень.
Від прізвища пана
Село назвали Зайчиками не через те, що у лісі живе багато цих вухатих і пухнаcтих тваринок. Назва села походить від прізвища пана Зайчиковського. І спершу воно йменувалося Зайончиками. На Зайчики перейменували лише у 1945 році — Указом Президії Верховної Ради УРСР.  Однак, у прізвищах сільських мешканців згадка про колишнього пана не залишилася. Є, кажуть, Зайцев, але те прізвище «завезене».
У ХVІ століття Зайчики були у складі Сатанова і послідовно переходили від одного поміщика до іншого. Селяни займалися, здебільшого, землеробством та ткацтвом. У 1929 році в селі мешкало 681 чоловік, за двадцять років населення скоротилося майже на 200 мешканців — це пов’язано із репресіями та масовим виселенням людей до Сибіру та Казахстану. У пам’ять про репресованих сьогодні у центрі села стоїть пам’ятник, на якому викарбовано двадцять прізвищ. Встановили його за власні гроші нащадки репресованих. Це — другий в районі пам’ятник, ініціаторами створення якого виступили колишні мешканці села. Першими були жителі сусідньої Постолівки, яка теж належить до Зайчиківської сільської ради.
Сусіди
Сусідство для Зайчиків — справа важлива. Адже географічно село виявилося «затиснутим» між двома кордонами — зі сходу межує з Бубнівкою  Городоцького району, із заходу — з Малою Лукою Гусятинського району Тернопілля.  У своїх західних сусідів Зайчики переймають духовні традиції. Сусіди з Городоччини обробляють землі селян та дають роботу. Після банкрутства колгоспу, а потім СВК «Прогрес» земельні паї селян обробляє товариство «Мрія Поділля» села Юринці Городоцького району. А дехто знайшов у товаристві роботу.
А от західні сусіди, на переконання мешканців Зайчиків, цікаві своїми культурними та духовними традиціями. У 1999 році Зайчики отримали, нарешті, хоч невеличкий, але власний храм — капличку Святих Петра і Павла. Звели її на тому місці, де колись стояла фігура Божої Матері. Належить капличка до Української автокефальної церкви Київського патріархату, а служити Божі служби приїжджає сюди священик з Малої Луки. Дуже подобаються подолянам і народні традиції тернополян, гарна українська мова, цікаві народні пісні. Наприклад, у Малій Луці є традиція «водити коня». Причому, обов’язково «кінь» має побувати у тій оселі, де є дівчата. Можливо, незабаром «кінь» ходитиме і до дівчат у Зайчиках.
«Крадуть» західники у Зайчиках дівчат і хлопців — якщо наші  юнаки чи юнки знаходять собі пару за Збручем, то, найчастіше, туди перебираються жити. А от Городоччина дає Зайчикам нових мешканців. Принаймні, зараз у селі є три «городоцькі невістки».
Хор імені Верьовки співає на городі
Насправді, не увесь хор, а лише його представників — Надії Бочарової та її чоловіка — свого часу селяни чули частенько. Вихідці з села, вони часто навідувалися на батьківщину, поралися на городі. І, як справжні сільські жителі, співали за роботою. А усе село, покидавши сапки чи лопати, захоплено слухало українські пісні у чудовому професійному виконанні: вона — ніжним другим голосом, він — тоненьким першим. Однак, останнім часом приїжджають у село  все рідше.
Пишаються мешканці Зайчиків й іншими своїми колишніми земляками — зокрема, головою Волочиської районної ради Леонідом Шиманським, котрий свого часу працював у місцевому сільськогосподарському підприємстві. Мають і «свого» журналіста – працівника обласного радіо Володимира Швеця, який удостоївся звання «Заслужений журналіст України».
Старожили
Сільськими старожилами у Зайчиках вважають трьох вісімдесятидев’ятиріч­них мешканців. За ними «йде» 85-річна Олександра  Мельник. Баба Сяня, як кажуть у селі. «Запитайте у баби Сяні», «Нехай баба Сяня розкаже»... Нам довелося кілька разів почути такі репліки. Отож, йдемо знайомитися з сільською знаменитістю. Старенька, але чепурна хата закривається на засув та «клямку», яку доводилося бачити ще у дитинстві – в старій бабусиній хаті була така сама. «Я народилася у цій хаті, – зустрічає нас господиня. - У ній і провела усе життя. Вже дев’ять років, як поховала чоловіка і живу сама». На вік бабусі Олександри припало чимало випробувань: голод, війна, післявоєнна відбудова. У неповні 14 почала працювати у колгоспі. Під час фашистської окупації доводилося за десяток кілометрів йти копати окопи. Після війни працювала біля землі, а останні роки перед пенсією – санітаркою у ФАПі. І після важкого трудового дня дівчата та молодиці поспішали до сільського клубу на танці. «Ні взуття, ні шкарпеток ми тоді не мали – дуже бідні всі були, – згадує Олександра Карпівна. – То ми мастили ноги крейдою – такі собі шкарпеточки малювали, і танцювали до півночі. Хлопці брали гітари, балалайки, грали. Дуже часто влаштовували вечорниці, здебільшого — у мене в хаті». На вечорницях знайшла і своє кохання – Миколу. Хлопець часто приносив коханій оберемками квіти, прості сільські подарунки — яблука, грушки. Найчастіше ті дарунки були з чужих садків чи городів. Разом прожили 55 років, виростили дві доньки.
Незважаючи на пережите, жінка не втратила життєрадісності, цілком задоволена життям. За 53 роки трудового стажу заробила 800 гривень пенсії. «Добре, що є пенсія, – жінка не скаржиться, що мало грошей. – Можна і продуктів купити, і на ліки є гроші». А шкодує жінка за тим, що село вимирає, не співають на полі жінки, не збирається на вечорниці молодь. «Колись у нас було п’ятеро дітей, у сусідній хаті – аж дванадцятеро, далі було четверо... Майже кожна родина була багатодітною. Зберемося разом – гурт. Весело було, незважаючи на те, що й біди було багато. Зараз же виглядаю у вікно, і рідко людей бачу». А секретом довголіття називає працю. «Я намагаюся постійно щось робити, рухатися: то квасолю переберу, то щось підшию, їсти готую. Бо рух — то життя», - каже бабуся.