Петро Слободянюк: «Ми маємо відродити українську пісню»

З Петром Слободянюком знайомі, мабуть, усі мешканці нашого краю. Хтось працював з ним у сфері культури, ще хтось - в обласному архіві. А більшість знайомі заочно - адже читали книги, публіцистичні й наукові статті, написані Петром Яковичем, були глядачами обласних свят, фестивалів, режисером-постановником яких був Петро Якович, насолоджувалися грою ансамблів та оркестрів, які створив він. Петро Слободянюк - кандидат історичних наук, заслужений працівник культури, нагороджений орденом «За заслуги ІІІ-го ступеня». Й сьогодні, у свої сімдесят, він сповнений енергії, ентузіазму та творчих планів.

«Неповторні мої Гоголі»

Дитинство Петра Яковича минуло у маленькому селі на Віньковеччині - Гоголях. Сьогодні він з теплотою у серці згадує свою малу батьківщину, сільських трударів: «Село було маленьким, всього на 200 дворів, тож усі знали одне одного. Саме в селі я пізнав високість людських стосунків, безмежність людської доброти, надійність взаємної самовіддачі, великої працьовитості. Мій батько пройшов війну, потім працював у кузні, був пасічником. Як усі сільські діти, я пас корови, допомагав батькам по господарству. Разом із друзми купався у дзеркально чистих водах сільських ставків: плавали навперегін, пірнали, ловили рибу. Багато часу проводили у стайні, знали на ім'я кожного коня, його норов. Покататися на коні було вищим бажанням. Прочитав, мабуть, усі книжки, які були у сільській бібліотеці. За читанням засиджувався до ночі».

У Гоголях була лише початкова школа, з п’ятого класу бігав у сусідні Женишківці, за чотири кілометри. Про підвіз учнів до школи тоді навіть не чули, тож запиленими вулицями, болотом чи засніженою дорогою разом з однолітками добирався на навчання. «У нас по сусідству жили цигани, - згадує Перто Якович. - Ми дружили, разом ходили до школи, гралися, бешкетували. А вечорами вони гадали. Поділилися деякими секретами і з нами, принаймні гадати на картах вміли багато хто із селян. Я теж навчився. Але вже давно не бер карт до рук, навіть «у дурня» не граю. А все -через один випадок. Ще коли навчався у Києві, під час сесій зупинявся у готелі. Жінки й дівчата часто просили мене «кинути на картах» - нагадати долю. Якось з таким проханням звернулася адміністратор готелю. Кину - недобре випадає, знову кину - те саме. Порадив берегтися, не ходити поночі вулицями. А коли приїхав на наступну сесію -виявилося, що ця жінка померла від важкої хвороби. Відтоді карт до рук не беру».

З особливою теплотою згадує митець сільських людей: «Чудовими виховними чинниками взаємин у сільській громаді була порядність, повага до старшого працьовитість, взаємодопомога, а головним моральним регулятором поведінки і міжособистісних стосунків були сором і громадський осуд негативних вчинків».

Петро Слободянюк у родинному колі. 2014 рік. Фото з архіву Петра Слободянюка 

Музика

Любов до музики, української пісні теж родом із села. «З п’ятого класу я грав у духовому оркестрі, - розповідає Петро Слободянюк. - Жодне сільське свято, жодне весілля не обходилися без нашої музики. Самостійно навчився грати на гармошці. Вечорами у клубі, до і після кіно, були танці, а я там був «гармоністом». Умів зіграти усе необхідне - краков’як, падеспань, яблучко, польку. За це мене кіномеханік безкоштовно пускав подивитися фільм».

Тож і не дивно, що після закінчення школи хлопець вступив до Кам’янець-Подільського училища культури. «Я обрав віділ духових інструментів, - пояснює митець. - Там вперше побачив фортепіано, кларнет. Спершу фортепіано не хотіло «піддаватися», пальці не гнулися. Але займався з шостої ранку і до пізнього вечора, не ходив ні на танці, ані в кіно, це було чотири роки суцільного навчання і роботи над собою. І на четвертому курсі вже виконував досить серйозні речі на фортепіано, кларнеті, саксофоні». У Київському державному інситуті культури здобув фах режисера, захистив дисертацію кандидата історичних наук на філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.

Отримані знання та вміння згодилися у подальшому в роботі. Вже під час служби в армії грав у духовому оркестрі. У 1970-х роках створив і керував єдиним в Україні великим жіночим духовим оркестром (45 музикантів) Сатанівського цукрового заводу. Після служби в армії працював директором десятимісячних курсів підготовки керівників художньої самодіяльності, методистом та директором обласного будинку народної творчості, протягом семи років - завідуючим відділдом культури міськвиконкому, заступником начальника та начальником обласного управління культури, понад 13 років очолював обласний архів. Петро Слободянюк - організатор музичної школи №2, художнього і літературного музеїв в обласному центрі, Ахматової у Слобідці Шелехівській. Протягом 15 років був режисером-постановником і сценаристом усіх свят, які проходили в обласному центрі. А це - понад 200 сценарно-режисерських постановок
масових народних свят, концертів, фестивалів, конкурсів, творчих звітів. У Кам’янці організував унікальне фольклорне свято «Слов’янське коло»

Архів

Дев’яності роки виявилися важкими для нашої молодої держави. Обвал економіки, знецінення грошей... Держава практично припинила фінансувати культуру. «Для мене це був дуже важкий період, я все пережив як особисту трагедію, - згадує Петро Якович. - І вирішив піти,.. змінити роботу. Два місяці просився у губернатора (тоді очільником області був Євген Гусельников), щоб відпустив мене з управління культури, дозволив піти працювати в архів». Відтоді розпочався новий етап життя Петра Слободянюка - етап наукової діяльності. Петро Якович - автор понад тридцяти монографій, наукових збірників щодо історії рідного краю. Написав історію кожного села п'яти районів області (Білогірського, Віньковецького, Деражнянського, Летичівського та Ярмолинецького), і робота у цьому напрямку триває. «Унікальне, на мій погляд, видання - «Книга пам'яті жертв Голодомору», - каже митець. - Усі області видали по одній книзі, ми - два томи: документальні матеріали і списки тих, хто загинув. Підготували ще одне
унікальне видання - два томи «Путівника Державного архіву Хмельницької області». Якраз днями вийшла збірка наукових статей Петра Слободянюка, присвячена сімдесятилітньому ювілею.

Продовження

Нині гордість Петра Слободянюка - його донька й онуки. Катерина Петрівна обрала батьковий шлях: закінчила музучилище, Львівську консерваторію, в інституті мистецтвознавства Академії наук України захистила кандидатську дисертацію. Одинадцятирічний онук Іванко віртуозно грає на сопілці та трубі. Він близько двадцяти разів става лаутеатом всеукраїнських та міжнародних музичних конкурсів.

Не полишає Петро Якович і дослідницької роботи. Нещодавно підготував книгу «Кремінна», опрацьовує краєзнавчі матеріали щодо інших сіл. Й переймається долею української культури. «Нині майже 500 сіл не мають клубів, - каже він. - А що таке село без клубу? Село перестало співати! І це дуже погана прикмета для усієї України. Мені страшно від того, що сьогодні майже не звучить українська пісня. В інституті фольклору й етнографії записано 300 тисяч українських пісень - історичні, жартівливі, весільні, скорботні, чумацькі, козацькі. Де вони? Хоча маємо гарні голоси, хороших виконавців, яких чуємо на конкурсі «Голос країни» Тож сьогодні наше завдання - відродити національну культуру, українську пісню».