Сергій Єсюнін: «Все, про що мрію, втілюю в життя»

Кандидат історичних наук Сергій Єсюнін відомий не лише в колі науковців та істориків. Адже за свої вже 50 років став автором понад семи сотень публікацій на історико-краєзнавчу тематику. Тому не дивно, що він є лауреатом багатьох премій.

- Пане Сергію, більшість людей аналізують певні періоди життя. А Ви як до цього ставитеся?

- Життя у мене доволі насичене, немає часу думати про роки. Тому ювілей не став якоюсь такою датою, щоб підбивати підсумки. Я знайшов те, чим хотів займатися, тому можу впевнено сказати, що мені поталанило. У 25 років я чітко зрозумів, що історія та краєзнавство - це моя стихія. Тому пішов працювати у краєзнавчий музей, ця робота мені до душі, вона відкрила чимало напрямків, у яких я працюю та розвиваюся - археологія, журналістика, написання книг. Чомусь усі асоціюють роботу в музеї з тим, що ти просто перебираєш, переставляєш експонати. Це зовсім не так. Щоразу, щоб зробити виставку цікавою, доводиться докласти максимум зусиль, попрацювати з багатьма джерелами інформації, дослідити їх, поїхати в експедиції тощо. Я люблю це.

- Де здобували освіту?

- Спочатку я навчався у військово-інженерному училищі, здобув фах інженера автоматизованої системи зв'язку для ракетних військ. Вибір зробив не випадково: мій батько - військовий офіцер-ракетник. Однак вже під час навчання зрозумів, що це не те, чим хочу займатися. У школі мене вабили історія, географія. Однак у 1990 році отримав диплом. Мене направили у Казахстан. Це був початок розпаду Радянського Союзу. Я пропрацював в Казахстані півроку та написав рапорт на звільнення, оскільки хотів жити й працювати в Україні. Повернувся у 1991-му, вже за незалежності України. Пішов працювати в конструкторське бюро «Титан». Пропрацював там чотири роки інженером-конструктором. У 1994 році одружився.

- А до музею як потрапили без відповідної освіти?

- Допоміг випадок та моя дружина. Вона бачила, що робота мені не приносить задоволення, тому порадила змінити її. Випадково в газеті натрапив на оголошення, що обласному краєзнавчому музею потрібен працівник. Вона порадила піти й спробувати. Я кажу дружині, що я ж не історик, як буду працювати в музеї?.. Та вона наполягала. Я директору чесно зізнався, що не маю освіти історика, але добре знаю історію, туризмом займався. Сказали, що підходжу. Мене взяли в методичний відділ. Мав займатися усіма музеями області, допомагати переформуватися з радянських, ленінських, партійних. Потрібно було постійно їздити у відрядження. Я погодився. Тоді ми зробили переоблік усіх музеїв, яких налічувалося по області 354, з них 120 - музеї Леніна. Запропонували створювати музеї історії рідної землі.

- Повертаючись до історичної освіти...

- Так, з часом виникло питання про історичну освіту. Я пішов у Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка на історичний факультет, склав кандидатські іспити і став здобувачем на п'ять років. Почав писати дисертацію, яку захистив у 2011 році - «Міста Поділля другої половини ХІХ-початку ХХ століття». Ця праця у 2015 році стала Книгою року. Завдячую за допомогу та сприяння моєму керівнику Леву Баженову, доктору історичних наук, академіку. Саме в цей час я відбувся як історик, кандидат історичних наук. Навчання давалося легко, відкрило мені коло науки: наукові конференції, збірники. Два роки тому закінчили створювати енциклопедію історії України у десяти томах, в яку увійшли мої статті про міста. З часом з методичного відділу мене перевели на посаду завідувача історичним відділом. Нині я провідний науковий співробітник музею.

Плани на майбутнє

- Ви написали чимало книг. Над чим працюєте зараз?

- Є багато задумів. Вони реалізуються поступово. У вересні планується вихід другої книги «Вулиці міста Хмельницького» (перша вийшла у 2008 році). Зараз багато чого змінилося, додалося. Було тоді 525 вулиць, зараз понад 900. Тому у видавця виникла ідея перевидати книгу з доповненням. Думаю, на День міста ми її презентуємо. Є ідея у найближчий рік-півтора видати другий том книги «Незнане Поділля» (була визнана Книгою року). Я тішуся, що вдалося знайти ту межу між наукою та популярним виданням, щоб книги читали звичайні люди, не науковці, щоб вони сприймалися, були цікавими. Журналістика мені в цьому неабияк допомогла. Тому з'явився симбіоз науки й популярного. У книзі представлені короткі нариси з ілюстраціями. До того ж там зібрані маловідомі факти. Ще планую створити другу книгу про наше місто. Думаю, це будуть відомі постаті Хмельниччини. Я запевняю, що всі мої праці правдиві, науково підтверджені, без домислів та вигадок. Маємо також кілька книг з історії для дітей, які я допомагав створити. Неллі Мальована цим займалася. Дітям це цікаво, викладено у формі гри - ребуси, головоломки тощо.

- Багато мандрівників користуються Вашими книгами у своїх оповідках і зустрічах, не акцентуючи увагу на авторстві. Ваше ставлення?

- Ставлення двояке. Мені приємно, коли мої напрацювання стають у нагоді. Але якби ще на автора посилалися, то було б ще приємніше. Це болюче питання, гадаю, для всіх дослідників. Мені приємно зробити якесь відкриття, поділитися ним з людьми. Таємниць не тримаю. Але коли так вчиняють, це неповага до автора.

Щоб подорожувати, треба просто мати бажання

- Ви багато подорожуєте. Що і де сподобалося найбільше?

- Подорожую завжди з родиною - дружина, син. Можемо спонтанно зібратися та поїхати кудись. Усі полюбляємо подорожі.Тим паче, зараз це не проблема, з безвізом. Але краще, як на мене, подорожувати не з турфірмами, а самотужки. Сів на потяг чи автобус, маєш купу часу, щоб все подивитися, що хочеш. Я люблю невеликі подорожі, на три-п'ять днів. Треба в іншій країні жити так, як там живуть. Їсти постійно те, що їдять звичайні мешканці. Треба влитися у атмосферу того життя, відчути його на собі. Коли подорожуєш сам, відкриваєш багато цікавого. Подобаються мені Болгарія, Чорногорія, Чехія. Можливо, через те, що вони слов'яни. Мова схожа. За день-два все розумієш, навіть можеш дещо сказати. Просто треба налаштуватися на ту хвилю. Вони щирі люди, співчутливі, відкриті до спілкування. До речі, якщо у Чехії дуже повільно говорити українською, то її розуміють. Приємно і найбільше вразила Голландія. Там не відчуваєш втоми. Все розмірено, спокійно, ніхто нікуди не поспішає. Там усе для людей: хочеш присісти на газон відпочити - без проблем. Велосипеди всюди - бери та їдь. Вони цінують себе та поважають простір та спокій інших. Все чітко працює, за графіком. У Чорногорії люди сподобалися. Вони неквапливі, привітні, допоможуть в разі потреби. В Україні люблю маленькі міста. Там всі свої, життя розмірене, справжнє. Є багато чого подивитися і не поспішати. Я побував майже всюди в Україні.

- Що порадите мандрівникам-початківцям?

- Найперше має бути бажання, чітке формулювання, чого і куди хочеш. Всюди живуть хороші люди, не треба боятися. Подорож цікава саме тим, що ти можеш побачити країну зсередини, як мешканець. Зараз все можна дізнатися, замовити квитки, житло через інтернет. Альтернатива готелям - дешевші хостели. Не намагайтеся відвідувати дорогі ресторани. Перевагу надавайте місцевій кухні, суші чи піцу можна й вдома скуштувати. Також є чимало безкоштовних місць для відвідування - музеї, виставки. Просто цікавтеся, вся інформація є в інтернеті. Завжди можна знайти безкоштовну або бюджетну альтернативу. Ще раджу знайти найвищу точку міста, звідки відкривається панорама. Ти одразу побачиш, куди вже ходив, а куди ще можна піти.