Шукаю маму!

Мама повинна бути у кожної дитини
Перед будинком дитини прогулювалася молода сімейна пара з маленьким хлопчиком. Підійшовши ближче, почули, що жінка з чоловіком розмовляють чи то італійською, чи іспанською, хлопчик – українською. Але збоку було видно, що це спілкування приносить задоволення і дорослим, і дитині. Через деякий час хлопчик з сяючим поглядом піднімався у групу, позаду, теж усміхнені, йшли чоловік з жінкою. «Тьотя...» – хлопчик кілька разів озирався, ніби боявся, що раптом тьотя зникне. Згодом щасливе щебетання малюка та незрозумілі відповіді дорослих перенеслися у групу. Для чотирирічного Сашка (усі імена у цій статті змінені) це третя спроба потрапити у сім’ю. Хлопчина має деякі проблеми зі здоров’ям і психікою (хоч на перший погляд це непомітно), тому потенційні батьки через день-два відмовлялися від проблемного сина. У будинку дитини сподіваються, що третя спроба таки дасть хлопчику родину. «Іноземці, здебільшого, усиновлюють хворих дітей, – розповідає директор спеціалізованого будинку дитини «Берізка» Катерина Горин. – І часто вони виліковують їх, діти успішно навчаються в школі, займаються творчістю».
Сьогодні у будинку дитини виховується сто дітей до чотирьох років. Раніше діти, які не потрапляли у нову сім’ю, в чотирирічному віці переводилися до дитячого будинку, далі їхній шлях пролягав до школи-інтернату. Тепер цю систему почали міняти. Малюки, яких не взяли у сім’ї, і котрі потребують реабілітації, залишатимуться у рідному закладі до семи років.
На перший погляд, цей заклад нічим не відрізняється від звичайного дитячого садочка. Ті самі групи, вихователі, няні. І такі ж малюки, які виглядають маму. Але приходить вона не до всіх. Видає «державних» малюків і погляд: не по-дитячому допитливий і безтурботний, а по-дорослому серйозний, пронизуючий, оцінюючий. У кожному дорослому вони бачать можливих маму чи тата. Й намагаються сподобатися: зазирають в очі, показують іграшки, щось запитують у виховательки і з радістю позують перед об’єктивом.
Мама повинна бути у кожної дитини. У цьому переконані працівники будинку дитини. Тому тут не вчать дітей називати виховательку мамою. «Мама має бути у кожної дитини, – каже Катерина Горин. – Тому ми пояснюємо, що тут діток виховує тьотя, але у кожного ще обов’язково буде мама, яка їх любитиме. Головне, щоб батьки і діти відчували душевну близькість. Тому ми ніколи не «підганяємо» усиновителів і не нав’язуємо своєї думки. Намагаємося так працювати, щоб дитина пішла від нас у сім’ю». Власне, ця робота вдається. Минулого року тільки трьох вихованців перевели до дитячого будинку. 57 взяли у дитячі будинки сімейного типу, 31 усиновили, 17 повернулися додому та п’ятьох взяли під опіку.
«А Ваня навчився сам їсти ложкою!»
Цією радісною новиною поділилася вихователька групи, де живуть діти-інваліди. На відміну від інших груп, тут не чути дитячого гамору й сміху. З одинадцяти вихованців лише двоє сидять за столиком і зосереджено набирають у ложки суп. Вані, який тільки-но навчився їсти ложкою, вже чотири. Він та п’ятирічний Ромчик тішать вихователів: вони успішно вчаться себе обслуговувати. Інші ж – просто лежать у ліжечках. Однолітка Сашка, про якого ми розповідали на початку, Надійка, теж збирається покидати стіни будинку дитини. Дівчинку переводять до будинку інвалідів. Хоча, вона навряд чи розуміє, які зміни у її житті відбуваються. Вона не розмовляє, не ходить і навіть не вміє сидіти. «Таких дітей народжують жінки, які зловживають алкоголем, – каже Катерина Золтанівна. – Діти відстають і у фізичному, і у психічному розвитку. Щось навчити їх надзвичайно важко. Навіть ложку в руках тримати».
«Ми – не інтернатські!»
У будинку дитини немає навіть запаху «інтернатського». У коридорах – квіти, зелені куточки та іграшки, на стінах – фотографії. Живуть діти у затишних, по-домашньому облаштованих кімнатах. І – ніяких однакових суконь, светрів чи костюмчиків. «Ми дозволяємо дітям самим вибирати одяг, – каже Катерина Золтанівна. – У кожній групі є одяг. І дитина вибирає, що їй подобається. Наші діти такі ж, як домашні. Вони знають, що таке банан, цукерки, мандарини, ківі. Вони гуляють у парку, відвідують дитячі вистави, старші разом з вихователькою ходять у магазин».
Справді, у дитячому закладі є нібито все. Дає гроші держава, допомагають спонсори. «Вже давно нас підтримують СБУ в Хмельницькій області, «Укртелеком», фірма «Анна ЛТД», магазин «Містер Плінтус» (директор – Ірина Качинська), приватні підприємці і звичайні люди. Наприклад, багато нам допомагає Олександр Антошков, сам телефонує, запитує, що потрібно», – згадує благодійників Катерина Горин. Адже допомога ніколи зайвою не буває. Зараз у закладі роблять ремонт, щоб згодом відкрити центр медико-соціальної реабілітації для хворих дітей з усієї області, які живуть у сім’ях. І не відмовилися б від допомоги з ремонтом. Постійно необхідні одяг, взуття, памперси, цікаві іграшки. Тому тут раді усім, хто може чимось допомогти. Небайдужі люди можуть звертатися безпосередньо у будинок дитини.
У сиротинцях... сиріт немає
Принаймні, у тому розумінні цього слова, як його сприймає більшість. Діти, які виховуються в державних закладах, насправді мають батьків. Хтось відмовився від дитини ще у пологовому будинку, хтось залишив тут «до покращення побутових та матеріальних умов», але покращувати ті умови не поспішав, або взагалі забув про своє чадо. Ще чиїхось батьків позбавили батьківських прав. Але ж батьки є, вони живуть, і... знову народжують – поповнюючи дитячі будинки новими вихованцями. Як каже Катерина Золтанівна, часто через їх заклад проходять цілі родини. А от випадків, аби батьки поновили свої батьківські права і забрали дітей додому, за десятилітню педагогічну практику Катерина Горин пам’ятає лише три.
За дітьми подільські родини їздять на Луганщину та Дніпропетровщину
Дані про дитину, яку можна всиновити, спочатку подають у районному реєстрі (там, де дитина народилася), через місяць ці дані потрапляють до обласного реєстру, через рік – до всеукраїнського, також дані з’являються в Інтернеті, і дитину мають право усиновити іноземці. На Хмельниччині, як в усіх західних областях, дітей для усиновлення не так вже й багато. Родинні й релігійні традиції у нас ще тримаються. Тому подоляни часто їдуть за дітьми на схід країни. «Щороку на Хмельниччині усиновлюють 50 дітей. Ще 20 пар чекають у черзі на усиновлення. Близько двадцяти усиновлених дітей привозять із Східної України, – розповідає начальник обласної служби у справах дітей Ніна Магур. – В Україні створений єдиний реєстр дітей, які можуть бути усиновлені, є навіть Інтернет-сайт. Наші усиновителі часто беруть дітей з Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей».