Кущ – не дерево, а мачуха – не мати

Зчорнів Матвій. Три старші доньки тужливими голосами проводжали матір в останню путь. Матвій ніс на руках півторарічну Лесю, а поряд із ним, притулившись, йшов син Василько. Йому було всього сім років. Менші діти не розуміли, яка трагедія сталася у їхньому житті.
А ось Катя, Віра і Наталка добре усвідомлювали, що пішла з життя найдорожча для них людина. Особливо Катя розуміла це (їй було 20), бо на її плечі лягав тягар відповідальності за молодших братів і сестер.
Після похорону Катя з Наталкою займалися хатніми справами: готували їжу, прали, відправляли Василька до школи, малу Лесю відводили до бабусі. Наталка навчалася у 10-му класі, Віра вступила до сільськогосподарського технікуму, а Катя працювала медсестрою у місцевій поліклініці. Розуміючи, як дівчатам буде важко, до Матвія приїхала жити його мати. Коли минуло по мамі сорок днів, Катя помітила, що батько кудись зникає. Спочатку ненадовго, а потім приходив все пізніше і пізніше. Вона зрозуміла: батько знайшов собі жінку. Поставилася до цього з розумінням. Але й цікаво було: хто ж це?
Одного разу, повертаючись з чергування, помітила, що батько швидко заходить у двір сусідки, вдови Ганни, яка жила неподалік. Катя згадала, що Ганна овдовіла десь рік тому. Жила сама, виховувала доньку.
Якесь недобре передчуття закралося у її душу. Чомусь не подобалася Каті ця сусідка-вдова. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому батько обрав саме Ганну. Мама була високою, пишною, з великими виразними очима. А Ганна, навпаки – маленька, товстенька. Котилася, наче колобок.
Батько був високим, широкоплечим, міцної статури чоловіком. Він ніколи не застібав ні куртки, ні кожуха, ні плаща. Катя любила батька. Їй завжди подобалося, що він умів розмовляти з людьми. До нього приходило багато замовників, бо він був майстром дерев’яних виробів. Вікна, двері, столи, табуретки – це все його рук робота. Його поважали у селі, бо він завжди дотримувався слова, і вироби його були якісними.
Тому Каті хотілося, щоб і дружина була у нього схожа на покійну матір – така ж гарна і добра. А Ганна була повною її протилежністю. Вона була схожою, так їй здавалося, на жабу, завжди чимось невдоволена, сварлива, похмура і зла. Вона жила сама, син служив в армії, а донька навчалася у технікумі в Києві.
Зміни у поведінці батька помітила і Наталка. Своїми спостереженнями поділилася з Катею. Дівчата розмірковували, що батько, швидше за все, піде від них до Ганни і забере з собою маленьких Лесю і Василька.
Усе це дівчата розповіли Вірі, коли та приїхала на вихідні. Віра була різкою, категоричною, тож сказала: «Я не допущу, щоб ця Ганна у нас в хаті господарювала! Вона має свою хату, то там нехай і живе!».
Але не так сталося, як гадалося. Одного разу, це було під Новий рік, ввечері Катя сиділа з Лесею і читала їй казку на ніч. Наталка пішла до школи на новорічний вечір, Василько вже спав, бабуся була у гостях. До хати зайшов батько. У руках тримав пакет з апельсинами. Катя помітила, що батько трохи випив.
– Ти чого сидиш вдома? – запитав у Каті. Запитання прозвучало якось грізно, аж Катя здригнулася.
– А з ким Лесю залишити?
– Ось бачиш, немає з ким дитину залишити. Значить, їй потрібна мати, – почав батько здалеку. – Тому я вирішив привести до нас Ганну.
– Тату, ти що?! – закричала Катя. – Ганни тут не буде. Хочеш її, то йди до неї, а ми самі будемо тут жити. Лесю і Василька доглянемо.
Матвій почервонів, очі налилися кров’ю.
– Що?! – гаркнув. – Ти мені будеш вказувати, що і як робити?!
Пакет з апельсинами полетів Каті в голову. Від несподіванки вона скрикнула. Леся зірвалася з ліжка і теж почала кричати. З іншої кімнати вибіг Василько. Матвій у нестямі кинувся до Каті і почав її душити. Вона відбивалася, як могла. Саме в цей момент до хати зайшла бабуся.
– Матвію! – крикнула. – Ти що це робиш?!
Чоловік відпустив доньку, і сів на табуретку. Діти плакали, а бабуся все запитувала то у дітей, то у сина, що трапилося.
І тоді Катя, вся у сльозах, розповіла про батькові наміри. Дівчата не спали майже до ранку, все продумували свій план дій. Вранці приїхала Віра. Вже втрьох вони вирішили не пускати Ганну до хати.
Минуло два тижні. Одного зимового вечора, коли майже вся сім’я сиділа за столом, до хати зайшли батько з Ганною.
– Добрий вечір, – привіталися обоє.
В хаті запала мертва тиша. Ніхто не сказав ні слова. Катя взяла на руки Лесю, кивнула Наталці та Васі й вийшла з ними в іншу кімнату. Всі мовчали. Зайшов батько.
– Чому ви не привіталися з вашою новою мамою? – грізно запитав.
– Якщо ви хочете жити разом із батьком, то живіть у своєму домі. А нас залиште, ми самі дамо собі раду.
– Буде так, як ваш батько захоче, – з викликом відповіла Ганна.
Катя вийшла. Вона знала, що завтра на канікули приїде Віра і тоді вони втрьох виженуть Ганну з дому.
Віра тільки-но переступила поріг хати й, побачивши Ганну, почала кричати: «Геть! Геть з нашої хати!». Дівчата кинулися їй на допомогу і почали виганяти жінку. Але та сиділа на ліжку, як вкопана.
Тоді дівчата зібрали свої речі, підхопили на руки Лесю і пішли до тітки, маминої сестри. Там ще жили їхні бабуся і дідусь. Василько залишився з батьком.
Матвій, повернувшись з роботи, діз­нався про те, що сталося, і дуже розлютився. Одразу ж пішов до тещі, але там йому влаштували таку зустріч, що він змушений був повернутися додому.
Діти покинули батька. Чи надов­го? Матвій намагався зустрітися з дів­ча­тами і поговорити, вмовити їх повернутися. А ті навіть не хотіли про це слухати.
Так минув місяць, другий... Дівчата не поверталися. Настала весна. Треба було поратися в городі, садити грядки, картоплю, усіляку городину. Дівчата допомагали бабусі по господарству. Наталка закінчувала школу, готувалася до випускного вечора. Тітка Галя разом з Катею купили їй випускну сукню, туфлі та все необхідне для святкового вечора. Коли настав день випуску, Наталка думала, що батько прийде на вечір. Але його не було. Разом з Катею вони повезли документи у Львівський бухгалтерський технікум. Згодом вона ус­пішно склала іспити та стала студенткою. Бабуся з дідусем допомагали, як могли. А Віра закінчила технікум, здобула спеціальність агронома і отримала направлення на роботу.
...Минув рік з того часу, як дівчата залишили батьківський дім. Весь цей час Матвій всілякими способами намагався повернути дітей додому. Навіть викрадав Лесю, але вона сама від нього втекла. Василько часто прибігав до неї гратися, але ночувати йшов до батька.
Віра працювала агрономом у сусід­ньо­му селі, там наймала квартиру. Але на вихідні приїжджала. У тому се­лі зустріла вона свою долю. Високий чорнявий Михайло з кучерявим чу­бом припав їй до душі. Він запропонував Вірі одружитися. Дівчина вагалася. Хто ж зробить їй весілля? Ще таку турботу покладе на плечі бабусі й дідусеві. До батька вона не піде. Він зовсім віддалився від них.
Дідусь та бабуся не залишили своїх онуків. Відбулося весілля і у Віри, і у Каті. Дівчата вийшли заміж та й пішли у невістки жити. Незабаром і у Наталки склалася доля на Львівщині.
Леся збиралася йти у перший клас. Одного разу до тещиної хати зайшов Матвій. Привітавшись, залишився стояти біля порога. Дід Іван запропонував гостю стілець. Помовчавши, Матвій заговорив. Він просив вибачення у тестя і тещі за все, що було за ці роки, каявся, божився в любові до дітей і просив віддати йому Лесю. Розповідав, що Галина непогана жінка і добре ставиться до Василька. Батьки Оксани гірко зітхнули і погодилися з тим, щоб Леся жила з батьком. Вони все розуміли і не один раз між собою говорили на цю тему. Так Леся стала жити з мачухою і батьком. Вона до неї майже не зверталася. А коли треба було звернутися, то називала її тіткою. Почувши це, Матвій розсердився.
– Яка вона тобі тьотя?! Вона твоя мама, то й називай її так.
Леся добре знала, що її мати померла, але боялася батька, тому робила так, як він велів. Її розрадою був брат. З ним вона гралася, він допомагав їй з навчанням, з ним ходила до школи. Ніколи Ганна не пригорнула дівчинку, ніколи не сказала їй ласкавого слова. Навіть коси ніколи не розчесала. Заплітав її батько.
Леся дуже любила вихідні дні. Тоді вона бігла до Каті. Свекруха у Каті була доброю жінкою, щирою. Завжди з любов’ю ставилася до Лесі. Щоразу на дівчинку чекав гостинець, який приготувала бабуся Варвара. Розколовся лід у відносинах Матвія зі старшими доньками. Катя з чоловіком почали будувати хату, тож Матвій, який розумівся на будівництві, взявся їм допомагати.
Допомагав він і дітям Ганни. Коли її син повернувся з армії, то жив у домі Матвія. А потім відгуляли його весілля, і він пішов жити у Ганнину хату. Донька Валя теж вийшла заміж, і Матвій з Ганною взялися за будівництво хати для Валі та її сім’ї.
Йшли роки... Леся закінчила школу і стала студенткою педагогічного інституту в Тернополі. Коли при­їжджала на вихідні, то завжди сама собі готувала, як кажуть, сумку. Мачуха ніколи не готувала їй нічого, щоб вона взяла з собою. Давно померли бабуся й дідусь. Залишилася лише тітка Галя. Чим могла, вона допомагала Лесі.
Навчаючись на третьому курсі, Леся поїхала в гості до своєї подруги на Хмельниччину. Там познайомилася з хлопцем. Через рік вони одружилися.
Ось тут Матвій і Ганна постаралися. Вони хотіли, щоб усі люди побачили, які вони господарі, як люблять свою дитину. Тому весілля було гучним.
Проте, щоб залишитися жити вдома, Леся навіть мови не вела. Вона хотіла чим швидше поїхати звідси, щоб не відчувати цього важкого погляду Ганниних очей.
Важко було спочатку звикати до нової місцевості, до нових звичаїв. Молоді жили у чоловікової бабусі. День народження у Лесі був влітку. Вона не пам’ятає, щоб батько чи мачуха хоча б раз привітали її. І коли до кімнати вранці зайшла чоловікова бабуся, несучи великий букет квітів і подаруночок, щоб привітати її, Леся не втрималася від сліз. Потім вона лежала в ліжку і подумки перебирала події сьогоднішнього дня, чомусь їй пригадалося, як на Ганнин день народження батько купував подарунок, давав його Лесі в руки і змушував вітати Ганну і обов’язково називати її мамою. Перебираючи у думках своє життя, Леся згадувала, як кричала на неї мачуха, змушуючи полоти грядки, або о 5-й годині ранку виганяти корову в череду.
Рік за роком Леся з Ігорем обжилися, побудували ха­ту, народили доньку Мар’яну.
Постарів батько. Вже 80 років йому. Та й Ганна теж не мала того здоров’я.
Леся щоліта їздила до батька в гості, до сестри, тітки, відвідувала могилку матері, дідуся і бабусі.
На 85-му році життя Матвій занедужав і зліг. Біля нього весь час була Катя. Вона, як медсестра, знала, що і як робити, щоб полегшити біль. Усі ці роки Катя з чоловіком допомагали батькові, але він чомусь більше уваги приділяв Ганниній доньці Валі.
Матвій помер, не залишивши ніякого заповіту на хату. Всі діти приїхали на похорон батька. Поховали, як належить, з усіма почестями і традиціями.
Ганна залишилася сама. Діти й онуки рідко провідували її. Катя і Василь забули дорогу до неї. Влітку приїхала Леся, зайшла провідати. Ганна плакала, скаржилася, що ніхто не хоче їй допомагати. Рідна донька зовсім її не провідує, а онуки тільки грошей хочуть. Ганна ходила, опираючись на дві палиці.
Ось так. Тепер ця хата нікому не потрібна, як і Ганна. Не раз задумується Ганна про своє життя, сидячи на лавці, але воно вже прожите. Щось не так, напевно, зробили вони з Матвієм, що старість її така одинока.

Марія ГРИГОРОВИЧ.