ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухате радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Ігор Ратушний: «До всього варто ставитися з любов’ю»

Суспільство 7706

До них завжди ставилися по-різному, хтось любив і поважав, ще хтось просто жив поряд і ставився «ніяк». Проте, більшість – не любили. Але вони, євреї, завжди були особливими, не такими як всі. Воно й не дивно. Адже, згідно біблійного переказу, євреї – це обраний Богом народ, хоча саме через це вони

Дуже вразлива фізично, нація була практично невразлива духовно, багато в чому завдяки їхній… дотепності. Такої величезної кількості жартів, афоризмів, анекдотів, придуманих, схоже, самими євреями, немає ні в однієї нації світу. В єврейській дотепності криється сила народу, бо вміння жартувати над собою – одне з глибоких проявів впевненості в самому собі. У Хмельницькому сьогодні залишилося трохи більше півтори тисячі євреїв. І чим менше їх стає, тим міцніше вони тримаються один за одного. Неформальним лідером єврейської громади уже багато часу є Ігор Ратушний, голова обласного благодійного фонду «Хесед Бешт». А ще він знаний в місті бізнесмен, благодійник, громадський діяч.
Спілкуємося з ним, про те, як жилося і живеться обраному народу на Хмельниччині, чому національні меншини діють активніше, ніж самі українці та про життя-буття загалом.

– Ігоре Олександровичу, Ви завжди були і залишаєтеся людиною суспільно активною, яким Ви пам’ятаєте місто тоді, в дитинстві?
– Мої батьки приїхали до Хмельницького після еміграції з Кракова. Вони переховувалися у Чорному Острові, згодом наша сім’я тут укоренилася. Я пам’ятаю місто, коли воно було ще маленьким. Ми його дуже любили (та й зараз любимо), бо майже усі люди знали і любили один одного. Колись телевізор був у обмеженого кола людей, й у них збиралося багато сімей і так культурно відпочивали. Адже не було тоді стільки закладів громадського харчування, кінотеатрів і місць відпочинку. Тоді був один кінотеатр Чкалова (сьогодні це кінотеатр Шевченка), де щотижня збиралося майже усе місто і, після індійських кінофільмів усі виходили зі сльозами на очах. Після навчання в економічному коледжі, а згодом у Донецькому економічному інституті та служби у Збройних силах, я знову повернувся у Хмельницький. Воно у моїй пам’яті так і залишилося по-сімейному теплим містом. Я його знаю досконало, адже з дитинства був активістом.
– Ви були активістом-відмінником?
– Я навчався добре, але відмінником не був. Напевне тому, що не було ніколи такого завдання. Я просто любив географію і всі гуманітарні науки.
– Любили гуманітарні, а вивчали економіку?
– Ну, так вийшло. До точних наук в мене ніколи не було схильності, а от пізнати світ і дізнатися, як живуть інші люди хотів завжди.

«Ми живемо у своєму, а не чужому місті»
– Громадська активність навчанню не шкодила?

– Навпаки, допомагало. Мені все подобалося і я хотів досягати ще більших успіхів. Комуністична партія тоді виховувала громадсько-активну молодь і, я думаю, це було не найгірше, що було на той час. Хмельницький для мене місто, яке мене навчало і формувало. Свого часу я навіть вивчав під керівництвом Івана Бухала, де в місті розташовані люки. Хоча, не розумів, для чого вони мені.
– І для чого він Вам їх показував?
– Щоб я знав, де в місті проходять комунікації. Адже після армії я був начальником будівництва готелю «Поділля». Він тоді будувався на «громадських засадах». Потім, коли мені було 23 роки, я працював директором міського об’єднання громадського харчування. Тоді з Іваном Васильовичем ми зробили перші кроки у розвитку «Інтуристу». Започаткували перші рейси за кордон, потяги, літаки, теплоходи і таким чином почав функціонувати наш ринок. Перший літак ми взяли у Львові, літали у Китай, Індію. Потім ми працювали з Михайлом Чекманом. Обидва міські голови мене навчали, як має функціонувати міське господарство і що ми повинні робити, щоб мешканці міста жили краще. Це була головна ідея – працювати для людей і в ім’я людей, дійти до кожної людини, щоб вона розуміла, що вона живе у своєму, а не чужому, місті і щоб розвивала його, любила, думала про нього. І це дуже важливо. На жаль, багато планів тоді не здійснилося через одвічну проблему – брак коштів. Але це патріоти, які любили і люблять своє місто.
Я вважаю, що всі люди мають бути патріотами того, що вони роблять. А головне, я завжди не втомлююся повторювати, що має бути якась національна ідея, як загальноукраїнська, так і конкретно в місті. Якщо в місті є потужна ідея, яка допомагатиме людям, то вся громадськість повинна робити все для її здійснення, щоб місто розвивалося.
– Чому Ви тоді змінили перспективний ринок на громадську роботу?
– Фонд «Хесед Бешт» з’явився 15 років тому. Це американський інвестиційний проект, який працює уже понад сотню років у світі. Я ніколи не думав, що буду займатися таким видом діяльності. Мене «знайшли» для цієї роботи випадково. Представники запитували, хто може очолити фонд і, очевидно тому, що я завжди займався громадською роботою, обрали саме мене. Ми зуміли організувати роботу фонду настільки якісно, що коли в один ряд ставлять «Кока-колу», «Мері-кей» і «Хесед-Бешт» Хмельницького, то мені іноді стає не по собі. Тому мені дали звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Таке звання мають всього три особи на Хмельниччині. Наш фонд має нагороди від Президента і ордени від Церков тому, що ми допомагаємо людям. Фонд надає 153 види послуг, починаючи від медицини і закінчуючи ремонтом будинку. Але ми не афішуємо всі роботи, бо допомога – це те, що потрібно зробити і забути, а не хвалитися нею. До того ж, допомога має бути ціленаправлена і відчутна, а не просто «надули кульки і запустили в небо». Хочу відмітити, що коли ми лише починали працювати, то були люди, які до нас зверталися, бо не мали що їсти. Сьогодні таких немає і це показник того, що життя покращилося.
– Між сьогоднішнім і тодішнім містом велика різниця? Якщо не враховувати зовнішній вигляд.
– Воно виросло з тепло-сімейного до справжнього обласного центру і зараз «міська» ідея відсутня. Місто розвивається хаотично і не планово. Важливе місце має займати духовність, а не лише прибутки хмельничан. Завжди місто прикрашають люди, а не навпаки. Я за тих людей, які роблять щось корисне. Кожен на своєму місці. Якщо б кожен на своєму місці робив так, щоб його підприємство, установа чи оточення були найкращим, починаючи з найменшого містечка – тоді Україна процвітала би. Якщо ми говоримо, що ми бідна держава, але йдемо у 55 років на пенсію чи у нас п’ятиденний робочий тиждень, то на кого нарікаємо? Бо, ми так хочемо! В Ізраїлі люди йдуть у шістдесят п’ять і сімдесят років на пенсію. Вони працюють шість днів на тиждень і багато хто працює вночі, щоб їхня держава процвітала. Вони поливають кожну квітку, бо в них немає таких умов, як в Україні. Вони не говорять, а працюють. Скільки б ми не говорили, нічого не зміниться. Зміниться тільки тоді, коли кожен робитиме те, що може.

«Милосердя – це головна заповідь»
– У Вас в житті були неприємності через національність?

– Не було ніколи. Тоді, коли я навчався, місто було єврейсько-польським, і в класі, із тридцяти восьми осіб половина були євреями. Тому я ніколи не відчував жодного дискомфорту чи утисків. А взагалі-то, в кожній національності є люди, які чогось не розуміють чи не знають – це зумовлює їхню поведінку. До людей завжди треба ставитися як до людей, а не як до національностей. Я себе вважаю українцем, хоча я єврей за віросповіданням. Я їм борщ, живу у цій культурі і приношу користь українському народу і державі.
– А як стосовно свят, культури, традицій?...
– Єврейський народ існує уже 5 670 років, тому ті головні свята, які історично важливі для народу, ми святкуємо. В суботу завжди дружина запалює свічки і ми святкуємо шабат, тому що Бог сьомого дня відпочивав. Звичайно, не завжди виходить, адже ми живемо у реаліях сьогоднішнього часу, але ми намагаємося дотримуватися цих традицій, бо наша організація напіврелігійна, напівсвітська. А щодо традицій українських, то я дуже люблю українські пісні і танці. Танцював у ансамблі «Подолянчик» і це був дуже важливий для мене період розвиток. В мене багато друзів – християни. Дуже часто вони приходять до нас, на єврейські свята, бо їм цікаво, як все відбувається, а ми йдемо до них. Ми не нав’язуємо один одному свої погляди чи ідеї, бо для кожного з нас важливо те, в чому він виріс і живе.
– У всіх Ваших судженнях простежується характерна для єврейського народу повага до людини і доброта…
– Бог сказав, щоб ми любили себе як свого ближнього. Людина, яка не любить себе, не може любити ближнього. Єврейський народ завжди був у вигнанні. Коли тебе постійно гонять, то невідомо, де краще, чи в дорозі, чи в десь на місці. Дуже важливо вміти пристосовуватися там, де ти є. Хмельницька, Вінницька і Житомирська області – це були межі вигнання Катериною єврейського народу. Тому тут скупчилася велика кількість єврейського населення, які піднімали і розвивали торгові шляхи, ремісництво. З часом єврейська музика переросла в українську, і навпаки. У колишньому Проскурові говорили на ідіш (єврейська мова, на якій на початку XX століття говорило близько 11 млн. євреїв в усьому світі-авт.). До 1937 року документообіг вели на українській мові та ідіш паралельно. Навіть свідоцтво про народження до того часу видавали на двох мовах. Це підтверджують документи, які у нас збереглися. Євреї, які тут жили, звели багато будинків і підприємств, які збереглися до цього часу: ляльковий театр, цегельний та цукровий заводи, електростанція, яка стоїть до сьогодні. Те, що було зроблено євреями, не можна викреслити з історії Проскурова, а тепер Хмельницького. Ми можемо забути, ми можемо про це не говорити або погано до цього ставитися, можемо не розуміти, що ми робили, але «з пісні слів не викинеш», як не можна викреслити ті факти з історії, які є.
– Нині у Хмельницькому залишилися євреї?
– Майже не залишилося. Але є пам’ятник петлюрівського погрому, синагога і общинний центр, які ми реставрували, існує фонд і община, які допомагають людям. Жодна людина, яка стоїть в нас на обліку, а їх є близько п’яти тисяч, не звертається ні в міську, ні в обласну адміністрації. Тому, що ми повністю знімаємо соціальну напругу. Ми сьогодні є флагманами соціальної роботи в усіх сферах, яку забезпечують півтори сотні чоловік і це дуже важливо для міста.
– Хто ці п’ять тисяч людей?
– Це євреї, члени їхніх сімей, праведники миру, в’язні гетто. В місті та області. Якщо конкретно у Хмельницькому, то їх трохи більше півтори тисячі. Але це вже дуже маленька частина у відсотковому співвідношенні. Якщо раніше було 16 тисяч поляків, 14 тисяч – євреїв і 10 тисяч – українців, то це було, в цілому, інше населення. А коли залишилося півтори тисячі євреїв та ще й проходить асиміляція (в даному випадку – змішані шлюби – авт.), то це вже не те населення, з його колоритом та розумінням життя. Все передається з кров’ю матері. І те ставлення до людей, про яке ви говорите. Адже найголовніші заповіді з тих 613, які дав Бог, це милосердя і любов. Я взагалі вважаю, що в житті до всього потрібно ставитися з любов’ю. Адже тоді все виходить краще. От я створював общинний центр з любов’ю, вважаю, що він вийшов дуже вдалий, будував синагогу з любов’ю, вона вийшла найкраща у Західному регіоні України. Так я ставлюся і до бізнесу: з любов’ю я будував ресторан «Любе» і готель «Любе плюс». Адже бізнес – це та можливість, яку я повинен передати дітям, щоб вони мали можливість в майбутньому нормально жити. Благодійність не приносить прибутку, щоб утримувати сім’ю, навчати дітей. Бізнес – це для прожиття, а благодійність – для душі. Перший мер Хмельницького, тоді Проскурова, Сікорський теж займався благодійністю: він будував лазні, станції техобслуговування і все за власні кошти, це був його власний приклад, як потрібно працювати. Звичайно, сьогодні за дев’ятсот гривень жити важко, але варто пам’ятати, що все дається від Бога: і влада, і гроші, і достаток. Очевидно є моменти в житті, коли варто замислитися над іншими: якщо ти отримуєш дев’ятсот гривень, то можеш дати п’ять гривень на благодійність, бо є хтось, хто не має навіть стільки як ти. І невідомо, хто більше щасливий: багатий чи бідний, той, хто при владі чи безробітний.

«Моє життя вдалося!»
– При постійній зайнятості у Вас вистачає часу на сім’ю?

– Вистачає, адже в мене є відпустка і вихідні. До того ж, в мене і дружина, і діти соціально спрямовані. Ми ніколи не проходимо повз людську біду. Іноді мене сприймають так, ніби я обов’язково комусь маю щось дати. Але це неправильно. Ми повинні допомогти, або надати людині човен, а рибу вона має навчитися ловити сама. Старша донька навчається в Голландії, буде юристом-міжнародником, а син – у Вінниці, буде медиком. Дружина у мене також медик. Ми вже дійшли до такого віку, що можна і попрацювати для людей, громади і міста.
– У Вас, я так розумію і день робочий ненормований.
– Він ненормований, але спланований. Тому я можу собі дозволити і працювати, і відпочивати нормально.
– Який Ви батько?
– Хороший. Я переконаний. Тому, що я ніколи не залишаю своїх дітей в біді. У нас повноцінна сім’я, де всі люблять один одного. Ми завжди спілкуємося і обговорюємо будь-які теми. Діти в мене навчені робити добро і знають головні заповіді життя, щасливі, тому… я думаю – моє життя вдалося!
– А є щось, до чого Ви ще прагнете?
– Що стосується моєї сім’ї, то, напевне, немає. Ми все зробили.
– Але так нецікаво жити!
– Цікаво. Ми отримали освіту, у нас гарний будинок, виростили гарних дітей, вони навчаються, в майбутньому, сподіваюся, створять свої сім’ї і в нас буде продовження роду. Оце напевне те, чого я ще чекаю – хочу бачити продовження роду. Але для мене не менш важливо, напевне тому, що займаюся громадською роботою, бачити згуртовану громаду, яка робила би такі справи, щоб всі говорили: «Оце хмельничани! Оце молодці!».
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Гаражі: продаж/оренда

  Так  Ні, дякую