«В нас на роду написано — пекти зіньківську ковбасу»

«Мені на сьому ранку гарячий буханець і кільце свіжої ковбаски спечете? Начальство приїде...», – гукає перехожий ще з воріт до Валентини Василенко. «Аякже», – киває господиня.  У неї руки після тіста ще не встигли обсохнути, а вже треба нову опару ставити, піч розпалювати. А ще ковбасу начиняти час. Це ж Зіньків. Тут так живе чи не кожна третя сім’я.
У Зінькові добре знають, до котрої господині за ковбасою іти. Як правило, в доброї господині під ворітьми – довга черга, а в печі жар не згасає. Бо часто ковбасу замовляють наперед. А до неї, звісно ж, з пахучою скоринкою хліб. Особливий, зіньківський. Буханець – п’ять кілограмів! А те, що він не черствіє днів зо сім, то це зайвий раз доводить, що він натуральний. Від такого хліба не відмовиться навіть той, хто сидить на «дуже суворій дієті». Ну не в силах здолати бажання вкусити той ароматний окраєць! На той фантастичний запах свіжовипеченого хліба ми й забрели аж на околицю Зінькова.
Сім’я Василенків у ковбасній справі – з діда-прадіда. Втім, кому першому із зіньківчан спало на думку змастити ковбаску свинячою кров’ю і спекти чорний-пречорний делікатес, і їм достеменно невідомо. Але те, що таку ковбасу печуть лише в Зінькові, знають, напевне, усі. А чорний-пречорний колір – найхарактерніша її особливість.
«Колись тут на цьому місці, де нині наша хата, стояла прадідова ковбасня, – розповідає Валентина. – Він був хорошим господарем і випікав найкращу в окрузі ковбасу. Звісно, це було ще до революції. Потім ковбасню закрили. Але справи дідівської діти не призабули і продовжували пекти смакоту і собі, і на замовлення. Моя мама Лариса знає усі «ковбасні» тонкощі, тому й нас усього навчила».
Валентина зізнається, що свого часу покинула рідний Зіньків і подалася з чоловіком  до міста, обжилася там, дітей ростила. «А як мама стала старенька – потягнуло на рідну землю. Якою справою зайнятися на селі – довго не мудрували. Навіщо вигадувати велосипед, коли в нас на роду написано – пекти зіньківську ковбасу».
Зазвичай, для того, щоб спекти кільканадцять кілець ковбаси, Василенки купують цілу тушу свині. Вибирають ту, яку годували тільки натуральними кормами. Кажуть, з преміксового м’яса доброї ковбаси не буде. Відбірне м’ясо і сало ріжуть на дрібні шматочки. Далі начиняють ковбасу, додаючи сіль, перець і багато часнику. А щоб готові ковбаски були чорного кольору, їх змащують свіжою свинячою кров’ю.
Далі – процесом починає керувати чоловік Валерій. Зраненьку розпалює спеціальну муровану піч. Дрова бере, зазвичай, із фруктових дерев, щоб ковбаса мала свій неповторний аромат. Власне, саму ковбасу у печі не печуть, а коптять на гарячому диму. Процес коптіння довгий і делікатний: треба постійно стежити, бо диму має бути якраз стільки, щоб ковбаса й не пересушилася, але й не була сирою. «Нашою ковбасою смакують і в Італії, і у Франції, і в міністерства, як презент, возять, тому марку треба тримати», – каже Валерій.
…Поки Валерій чаклує над ковбасою, Валентина місить на хліб. Зазвичай, Василенки печуть житньо-пшеничний. Фірмова фішка – буханці у формі квітки. «Це Валерій придумав», – каже Валентина. Тісто на великі буханці господиня місить у діжі, хлібини пече на справжньому черені у печі. Денце – посипає висівками. Господиня каже, що дотримується усіх народних традицій, і в забобони теж вірить.
«Місити тісто треба з гарним настроєм, – каже Валентина. – Якщо в хаті спокій панує, то й хліб зійде гарно. А як щось не так з настроєм, обов’язково буханці потріскають». 
Підробок «під зіньківську», зізнаються Василенки, нині дуже багато. Навіть на те, що й близько «не лежало», намагаються почепити відомий своїм смаком ярлик. А тому, щоб не вхопити облизня і замість ароматної ковбаски не жувати сяку-таку печеню, знайте: справжню «зіньківську» продають лише у Зінькові. Деякі господині іноді привозять її до Хмельницького, але частіше на замовлення і це, радше, виняток з правил.
«Зіньківська», куплена в магазині, – це теж стовідсотковий плагіат. І головне правило: золото – лише те, що добре блищить. В нашому випадку – чорне золото має бути гарновипеченим, але не втратити блиску, бо справжня зіньківська – наче чорний глянець – темна, мов земля, і блискуча, мов золото.