Як ви святкували Великдень у дитинстві?

Оксана Мустафіна, начальник Хмельницького бюро технічної інвентаризації: “Ми завжди святкували Великдень у бабусі в Хмельницькому. Збирали­ся великою родиною. Бабуся пекла пас­ку, варила крашанки у цибулин­ні, а ми, п'ятеро онуків, малювали різні ві­зерунки фломастерами. Свя­тити пас­ку ми з бабусею не ходили, щоб ніхто нас не побачив, бо тоді часи такі були – комуністичні. Проте Ве­ликдень святкували, паску та кра­шанки їли. Навіть любили гратися крашанками: стукали ними одна об одну та заби­рали собі розбиту. Хто бі­льше назби­рає – той і виграє. Потім, звісно, всі разом їх їли”.

Петро Молдован, головний лікар Хмельницької центральної районної лікарні: “Наприкінці 50-х років минулого століт­тя я закінчив 8 класів та вступив до Черні­вецького медичного училища. Звісно, у Ве­ликдень не пускали до церкви, адже часи були такі. Нам з групою (це був перший курс) було цікаво подивитися, як святку­ють у міській церкві, яка була розташована на Руській вулиці. От ми й пішли туди. Лю­дей було багато, усі штовхалися, і мене хтось побачив на сходах церкви. Наступно­го дня про це знали усі викладачі та дирек­тор. Мене викликали на директорат та ска­зали, що виключать з училища. По­верта­тися додому, та ще й після того, як я за­кінчив школу з похвальною грамотою, та й в училищі гарно навчався, було соромно. Тому довелося на колінах благати, щоб мене залишили. Я закінчив училище, але враження від того випадку залишилися на все життя. Звісно, до церкви я ходив лише у селі, де проводилися дуже гарні обряди богослужіння та святкування Великодня”.

Надія Головачук, заслужений майстер народної творчості України: “Великдень – це дуже велике свято. Па­м'ятаю, мама та ми усі мали помитися, а тоді вже приступати до приготування паски. Звісно, перед початком роботи ма­ма завжди читала молитву. Коли все бу­ло готове, то добре розпалювали піч, ви­кладали тісто у спеціальні ринки, в яких пекли тільки паску, та всаджували пек­тися. Все робилося у тиші, щоб не було га­ласу, зайвого шуму. А я полюбляла роби­ти крашанки. Ми варили їх у цибулинні, але я завжди вигадувала якісь візерунки. Є простий спосіб: наклеїти якусь квіточ­ку чи листочок на яйце, туго обмотати панчохою та варити. Потім те місце, де було приклеєно квітку, зали­шалося білим. Я й досі так роблю, щоразу вигадуючи нові візерунки”.

Майя Онищук, скрипалька, солістка Хмельницької обласної філармонії: “Пам'ятаю, у дитинстві уся велика родина збирала­ся у бабусі в селі Вербка Му­рована, що на Ярмолинеч­чині. Там усі готували стра­ви до свята, пекли паску, а ми, малі діти, робили кра­шанки, навіть намагалися їх розписувати, але не зав­жди виходило. Зранку або ще й вночі нас будили бать­ки, і ми усі збиралися та йш­ли до церкви святити пас­ку. Потім накривали святкового стола надворі, біля великого квітника, та дружно частувалися паскою, крашанками та ін­шими стравами. Зараз рідко там буваємо, бо бабусі вже нема, проте цьогоріч хочемо продовжити традицію та знову зібратися усією родиною. Я хочу, аби моя донька Соня перейняла наші традиції. А ще мрію, щоб вона навчилася робити писанки. Це дуже цікаво та зближує й об'єднує родину”.

Ігор Корнійчук, перший секретар Хмельницького обкому Комуністичної партії України: “У дитинстві ми жили поблизу собо­ру, тому батьки зав­жди ходили до цер­кви, і мене з собою брали. До Великод­ня ми завжди гарно готувалися: пекли паску, фарбували крашанки. Улюбленим заняттям було змага­тися, у кого міцніша крашанка. Ми й досі з батьками так робимо. Попри все, що казали про радянські часи, наче у школі були гоніння на віруючих, я такого не пам'ятаю. Вчителі не пи­тали, ходжу я до церкви, чи ні (це були 70-ті роки), і не карали за це”.