ye-logo.v1.2
26 Жовтня, 2020

«Сила на війні не лише у зброї» - хмельницький прикордонник Віктор Шинкарук

Суспільство 1104
Віктор Шинкарук розповів про своє джерело впевненості та про те, що сила не завжди криється у зброї
Віктор Шинкарук розповів про своє джерело впевненості та про те, що сила не завжди криється у зброї. Фото: life.pravda.com.ua

Ветеран АТО виборов «срібло» на Іграх Нескорених у Сіднеї.

У спецпроєкті «Української правди» - «Досвід ветерана» прикордонник і ветеран Віктор Шинкарук, розповів про своє джерело впевненості та про те, що сила не завжди криється у зброї.

Віктор Шинкарук - старший викладач кафедри фізичної підготовки та особистої безпеки Національної академії державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького.

Моя участь у бойових діях почалася ще до початку самих бойових дій – під час служби в Луганському прикордонному загоні. Тоді через кордони почали перекидати першу зброю, бойову техніку. Були випадки прориву всього цього добра на нашу територію. Ми чергували на кордоні, зупиняли всі ці колони, іноді росіяни намагалися прориватись, були сутички. Війна для прикордонників почалася ще у квітні 2014-го.

Потім були активні дії в самому Луганську, які розпочались штурмом СБУ та захопленням зброї. Як тільки сепаратисти її отримали, вони стали захоплювати військові підрозділи, що були в місті. Саме із цією зброєю вони оточили наш прикордонний загін та поставили перед вибором – або піти, або перейти на їхній бік. Ми – одні з небагатьох в Луганську, хто відмовився здавати позиції.

Я зрозумів, що сила на війні не лише у зброї, а саме у тому, як ти можеш подолати свій страх і не здаватися. Із того часу відбувались активні штурми наших підрозділів уздовж південної частини кордону Луганської області. Ворог розчищав собі шлях до Луганська, позбавляючи нас впливу на кордон. Після штурму Луганського прикордонного загону ми змушені були його покинути, бо очікувана підмога не змогла дійти – на той час місто було вже оточено. Були спроби надати нам допомогу з повітря, гелікоптерами та винищувачами, але вони не дали результату. Ми залишили Луганський прикордонний загін та передислокувалися до сусіднього прикордонного підрозділу, щоб продовжити охорону кордону там, де ми ще могли його втримати.

У зоні бойових дій я був до серпня 2014-го, доки не отримав поранення. Близько пів року перебував на реабілітації.
Цікаво, що поранення отримав не під час штурму Луганська, а коли обстежував місце обстрілу відділу прикордонної служби "Мілове". З російської сторони зайшла диверсійна група, обстріляла наш відділ і залишила після себе розтяжки та інші сюрпризи. На одну із них я й натрапив.

До поранення я багато займався спортом, тому й обрав спорт як засіб реабілітації. Півроку я просто стрибав на одній нозі, бо на іншу стати не міг. Щойно зміг ставати на ногу, почав потихеньку бігати, потім підключив плавання.

У 16-му році, коли я вже проходив службу в Чернівецькому прикордонному загоні, від начальника фізичної підготовки Держприкордонслужби дізнався про "Ігри нескорених": "Я знаю, що ти спортсмен, може, спробуєш. Мало віри, що вдасться туди потрапити, але ти заявися, побачимо, що з того вийде".

Я зайшов на сайт "Ігор нескорених", почитав, і мені сподобалась ідея змагань серед поранених військовослужбовців та ветеранів. Відтоді я став активно тренуватися у видах спорту, в яких Україна мала брати участь. Коли відкрили реєстрацію, я зареєструвався на велоспорт, веслування на тренажері, плавання та біг. Хотів спробувати все по максимуму.

У 17-му році я пройшов тестування, порівняв свої результати з результатами учасників Ігор в Орландо та Лондоні й побачив, що з такими показниками в бігу, плаванні та веслуванні можу претендувати на місце в команді України. На національних змаганнях показав ще кращий результат, потрапив до збірної. У резервний склад, але ж потрапив. Разом із командою побував на Іграх у Торонто, побачив змагання, дуже надихнувся і став тренуватися ще більше – щоб потрапити в "основу" наступного року.

У 18-му році на національних змаганнях я виступив у легкій атлетиці та плаванні. Це були два мої основні види, бо на всі інші не вистачало часу та сил. Показав непогані результати, а головне – кращі за ті, що були за рік до цього. Коли потрапив до національної збірної, довго не міг повірити, що мені це вдалося.

"Ігри нескорених" змінили мій світогляд. Познайомившись із нашою командою, я зрозумів, що обмеження існують насамперед у голові, а люди, котрі втратили кінцівки або пережили інші серйозні травми, можуть жити набагато насиченішим життям, ніж повністю здорові. Це мотивує не замислюватися над своїми слабкостями, а шукати те, що дає тобі силу. І так з’являється впевненість не тільки в спорті, а й у роботі та й загалом у житті. Моєю силою завжди були мої близькі, сім’я. Коли я був на фронті, то вже мав сина Тимофія і хотів бути для нього прикладом.

Пам'ятаю, як перший раз приїхали до госпіталю дружина й син, як він біг до мене на руки. Було так зворушливо...

У той момент я замислився, що мені дуже пощастило, бо осколок міг би не тільки в ногу влучити. І коли поруч дружина із сином, дуже гостро це відчуваєш. У кожного своя рушійна сила, її треба лише віднайти. А якщо не вдається, то треба шукати допомогу. У багатьох ветеранів, як і в мене, такий характер, що самі про підтримку не попросимо, але іноді треба себе пересилити.

Повернутися до мирного життя – це як потрапити в інший світ. На сході я постійно знаходився серед людей, які ані на мить не забувають, що йде війна. Відчувати постійну загрозу тяжко, але водночас це відчуття об’єднує. На передовій стосунки між людьми більш дружні, ніж у цивільному житті, бо там усі тримаються одне за одного, у всіх спільна мета і спільний ворог.

Для тих, хто не був на сході, війна – це просто кілька слів у стрічці новин, які наче бачиш, але не сприймаєш близько до серця. Подивився і пішов далі жити своїм мирним життям. Утім, через певний час після повернення й сам починаєш сприймати війну інакше, стає трохи легше. Я помітив, що після повернення став стриманішим, але водночас упевненішим у собі. У мирному житті мало що може налякати сильніше, ніж війна.

Пам’ятаю, що коли переходив на нову посаду, мене питали: "Впораєшся? Не боїшся?", – і я завжди відповідав, що після пережитого боятись уже нічого.

Коли звик, що кожен день може стати останнім, то нова відповідальність або нові повноваження тебе не налякають.
На одній із конференцій ветеран, який зараз сам працює в соціальній службі, розповідав, що ветеранів після повернення дуже часто сприймають як тягар: їздять у транспорті безкоштовно, мають якісь пільги, постійно їм хтось щось винен. Це відбувається тому, що мало хто, крім самих ветеранів, може зрозуміти, яку ціну сплачено за ті пільги і з якими проблемами стикаються воїни після повернення. Про це треба більше говорити.

Мені хотілося б, щоб за окремими подіями не судили про всіх ветеранів, щоб не писали про них тільки негатив. Бо про негатив є тисячі публікацій та сюжетів, а про досягнення ветеранів, навіть про великі досягнення, пишуть одиниці. Це не лише створює напругу в суспільстві, але й демотивує самих ветеранів.

Сподіваюся, що згодом нам вдасться виправити цю ситуацію.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую