ye-logo.v1.2
4 Червня, 2020

«Коли отямився, в лікарні аплодували»: історія бійця, який втратив на війні зір і ногу

Суспільство 1397

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Олександр Дарморос розповів, як опинившись в темряві, знайшов сили жити і допомагати іншим.

Сьогодні, 23 травня, в Україні відзначають День героїв. Цього дня українці вшановують воїнів, які в різні часи захищали і зараз захищають нашу державу від ворогів. Герої й сьогодні живуть серед нас. Багато з них віддали за Україну своє здоров’я, але змогли пережити біль, знайшли сили й далі боротися і допомагати іншим. Один з них – спецпризначенець Олександр Дарморос. Боєць служив і продовжує служити у восьмому полку спецпризначення. Тепер він на посаді психолога, а раніше, до свого важкого поранення, військовий був у розвідці. Нині проживає в Хмельницькому.

Його життя перевернулося у березні 2016 року. Виконуючи бойове завдання в зоні АТО, чоловік підірвався на міні. Олександр отримав осколкові поранення по всьому тілу, втратив зір та залишився без частини ноги. Він переніс численні операції, пережив роки лікування та реабілітації в українських лікарнях та клініках США, аби повернутися до життя.

Героєм себе Олександр Дарморос не вважає. Говорить, коли його так називають, йому стає незручно перед військовими побратимами. Про службу в АТО розповідає небагато, каже, інформація і досі залишається таємною.

Це було 25 березня

«В Інтернеті є різні теорії, де я підірвався. То нехай так і буде. Це була розвідка. Я виконував бойове завдання в сірій зоні, тобто за нулем. Протипіхотна міна. Але є версія, що це була протипіхотна міна з радіокерованим пристроєм. Дякувати богу, хлопці мене витягнули. Ми були далеченько, десь кілометри три-чотири. Дотягнули, - згадує він. - Було багато співпадінь без яких мене б вже не було. Наприклад, ми змінили своє місце розташування. У того підрозділу, до якого ми приєдналися, була волонтерська швидка допомога. Якби не вона, то мене навряд чи би довезли. Один побратим, який не мав йти з нами, але пішов, надавав мені досить якісно першу медичну допомогу. Всі знали як це робити, але ситуація складна. Також парамедик… Вона приїхала на позиції, її тільки обідом пригостили і відразу по рації передали – «трьохсотий». Вона мала крапельниці і витягнула ті перші години».

Після поранення Олександр чотири дні був без свідомості. Потім почув мамині слова і прийшов до тями.

«Добре пам’ятаю, це було Дніпро, Мечникова. Всі аплодували, бо не знали як буде. У мене була черепно-мозкова травма, втрачений зір, осколкові поранення по всьому тілу, праву ногу трохи вирвало, ліва тепер з протезом», - згадує боєць перші хвилини свідомості після поранення.

Найперше, що допомогло, каже Олександр Дарморос, – віра, молитва і колосальна підтримка справжніх українців.

«Є частина населення, яке відмазуючи себе, критикує, що пішов за гроші. Я до армії працював інженером по ремонту банківських автоматів, а коли прийшов у полк, у мене була зарплата 1300 гривень. Але є щирі українці, які допомагали і допомагають. Їхня підтримка не давала ні секунди, щоб щось погане думати. І ще жага до життя. Я бачив, що немає ноги, а настрій чомусь був гарний, - говорить він. - Коли ми були там, за поранення не думав. Всі знали, що можна загинути, до цього готуєшся. Але я ніколи не думав, що втрачу зір. Коли прокинувся, я зрозумів, що залишився живий, що туди вже не треба повертатися. Хоча краще бути там, чим тут. Там хоч розумієш хто ворог, а тут не розумієш».

Впоратися із болем Олександру допомогла віра, молитва і підтримка українців.

Були лікарня в Артемівську, Мечникова, потім бортом літака його відвезли у військовий госпіталь у Київ в щелепно-лицеве відділення. За кілька місяців переніс низку операцій. Після того полетів у США з надією повернути зір, де пройшов близько десяти клінік по зору. На жаль, єдина надія залишається на біонічні очі. Як розповідає військовий, вони вже є, перші тестують на людях. Але поки що все на стадії розробки.

«Попри те, мені там зробили операцію. Якби я за неї повністю платив, мені б довелося викласти 300 тисяч доларів. Але частково допомогли люди, госпіталь можна сказати зробив операцію безкоштовно. Ми довго шукали те вікно, коли можна було зробити операцію. Там колосальні черги. Я чекав півтора роки. Але дякуючи тому, мені вставили на обличчі 3-Д імплант, а не видовбували кістку для цього з мого тіла», - додає він.

Після того Олександр Дарморос повернувся на батьківщину. Вже в Україну прилітали канадійці, робили пластику, формували місце під протез. Це було не для краси, а для того, щоб очна впадина була захищена від інфекцій і не зросталася. Як згадує спецпризначенець, на початках відмовлявся носити протез, але до сих пір впевнений, що буде бачити. Просто потрібен час.

«Найважче постійно в когось просити допомогу»

«До сих пір звикаю. На щастя, зараз є багато пристосувань, різні гаджети, якими можна вільно користуватися незрячим. Є багато аудіокниг, навіть програма, яка читає книги. Організм перебудовується, більше сприймаю інформацію слухом, дотиком, описами других. Звикаєш і вчитися можна. Для мене вже, як квест, чи зможу я щось зробити. Почав повертатися до своїх захоплень, просто по іншому підходити до цього, - ділиться чоловік. - Я маю батьків, дружину, друзів, які допомагають у всьому, але завжди старався бути самостійним. А тепер спланував собі щось робити, а в процесі виникають нюанси, де потрібний зір. Тоді треба просити про допомогу і це розчаровує».

А ще Олександр має собаку-поводиря, яку йому подарували в США. Хенна мала стати незамінним помічником військовослужбовцю, а стала другом та членом сім’ї. Свою собаку військовий обожнює, але заявляє: якби знав, як в Україні важко бути із чотирилапим поводирем, відмовився б тоді від пропозиції.

Свою собаку Хенну, яка прилетіла з ним зі США, ветеран обожнює.

«Коли тільки я прилетів у США, мені запропонували собаку-поводиря. У них вони є буквально у кожного незрячого. Я відмовився, тому що для мене це означало, що я не бачу. А я все ж сподівався, що в Америці мені зможуть відновити зір. Але клініки проходили, а результат нульовий. Вкінці я погодився на поводиря. У штаті Огайо мені безкоштовно видали тростину і собаку. Ми пройшли п’ять тижнів навчання. З собакою – три, з тростиною – два. Мені дали все спорядження на собаку, забезпечили безкоштовний переліт і харчування. Це все була не державна програма, а благодійна допомога, - говорить Олександр. - Але якби я знав, як в Україні з собакою-поводирем, я б відмовився. Надворі багато собак не прив’язаних, або взагалі безпритульних. Вони вибігають, гавкають, кидаються. Також на утримання собаки йде багато коштів і часу. Звісно, зараз вона стала справжнім другом і членом сім’ї, тепер я її за жодні кошти нікому не віддам. У неї чудовий характер, вона весела, розумна і дуже ревнива. Але в Україні я не пораджу незрячій людині заводити собі собаку-поводиря».

Здолав марафон Морської піхоти у США

Не зважаючи на травми та ампутовану частину ноги, Олександр Дарморос після поранення намагається займатися спортом. Військовий взяв участь у кількох забігах, а в складі команди українських військових у 2018 році змагався на Марафоні морської піхоти США, який відбувався у Вашингтоні.

«Наші поранені бійці їхали на Марафон морської піхоти і мені запропонували теж. Це зроблено в рамках реабілітації учасників бойових дій, не тільки поранених, а й сім’ї загиблих. Коли люди беруть участь у подібних заходах, вони бачать, що не самі з такою бідою. Є спілкування, вони діляться один з одним переживаннями, - пояснює чоловік. - Сама підготовка до забігу теж сприяє здоров’ю фізичному і психологічному. Мої близькі, і дружина, і мама, дуже смачно готують. Якби я не займався то вже б певне у двері не поміщався. Адже через протез і відсутність зору рухаюся мало».

Раніше на пробіжки Олександр виходив з тренером, який йому спочатку допомагав готуватися до марафону, а потім просто став другом та напарником на заняттях. Тепер через карантин займається вдома на біговій доріжці.

Життя триває

За словами військового, зараз його життя нормалізувалося. Щодня чоловік намагається здобувати щось нове. Він і дружина Леся вступили до Інституту, навчаються разом на магістратурі за спеціальністю «Практична психологія, соціальна робота». Залишаючись чинним військовим, він працює на посаді психолога. Постійно намагається поглиблювати свої знання, відкрив свій блог. А ще свої сеанси він поєднує з… масажем.

«Чомусь у нас до психологів не хочуть йти. Хоча психологи працюють з неврозами, а неврози є у кожної людини майже щодня. І особливо до психологів не хочуть йти військові. Зате вони залюбки пішли б до масажиста. Стрибки з парашутом, бронежилети, у кожного можуть бути проблеми з опорно-руховим апаратом. Коли робиться масаж, знімаються нервові зажими і застосовуються психотехніки, які є дієвими», - каже спецпризначенець.

Тепер Олександр працює психологом і масажистом-реабілітологом.
Волонтери допомогли ветерану придбати професійний термовакумний апарат для масажу.

Учителями Олександра стали його колеги з Америки. Він і зараз продовжує навчатися та практикуватися, як у масажах, так і в психології. А ще волонтери допомогли придбати йому професійний термовакумний апарат, який застосовується для масажу. Тож, у планах бійця й надалі розвиватися у цій справі.

А паралельно займається домашніми справами. Намагається розбудовувати господарство, обходить город.

«Маємо ділянку землі, тож намагаємося там працювати. Батьки друзі нам допомагають, але й сам намагаюся щось робити. У парі з дружиною щось пробую копати. Ми ставили арматуру, я копав попри неї, так орієнтувався де яму робити. Потім дружина пересовувала її далі. Так ми садили картоплю. Але не все виходить. До прикладу, пробував підгортати помідори. Лівою рукою тримав помідору, а правою за допомогою маленької лопатки нагортав землю. Пробував так само підгорнути картоплю, а там так не вийшло. Поки з одного боку підгортаю з іншого боку вже випорпав картоплю. Але коли щось виходить, то дуже тішить», - каже ветеран.

Олександр Дарморос продовжує вірити, що колись він знову зможе бачити. А поки що ж шукає способи, як може бути корисними своїм близьким.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую