Світлана Кабачинська: «Я – журналіст за покликанням»

Досьє:Світлана Кабачинська родом із села Зіньків Віньковецького району. Власний кореспондент у Хмельницькій області міжнародного інформаційно-аналітичного тижневика «Дзеркало тижня – Україна», голова Хмельницької міської організації Національної спілки журналістів України. Автор кількох книг публіцистики і прози.
Лауреат премій Національної Спілки журналістів України «Золоте перо» (1996), «Журналіст року» (1998), нагороджена знаком «Почесний член НСЖУ» (2004), золотою медаллю української журналістики (2009), володар найвищого звання вітчизняного медіа-простору – «Зірка української журналістики». Заслужений журналіст України, кавалер ордена княгині Ольги. Заміжня. У сім’ї – троє дітей. Підростає вже й онук.

Упевненість, мудрість, авторитет… Ось неповний перелік тих рис, які притаманні відомій подільській журналістці Світлані Кабачинській. Її матеріали завжди цікаво читати, оскільки в них мінімум емоцій, а максимум аналізу, прогнози розвитку подій і навіть аргументовані шляхи подолання тієї чи іншої проблеми. Щоправда, не завжди до порад Світлани Іллівни прислухаються ті, хто мав би це робити. Але думка відомого не лише в області, а і в Україні журналіста завжди в пошані. «Проскурівський телеграф» вирішив зазирнути в життя Світлани Кабачинської, щоб зрозуміти, в чому ж секрети її професійного успіху.

З інтелігентної сім'ї
 

– Ви, як людина, котра народилася у Зінькові, вмієте робити смачну ковбасу?
– Не вмію, і ніколи не робила. У нас роблять ковбасу люди, для яких це ремесло.

– То це міф, що всі, хто з Зінькова, вміють робити зіньківську ковбасу?
– Всі у Зінькові люблять її їсти (сміється – прим.авт.). Зіньківська ковбаса – це, як зараз модно говорити, бренд. Настільки відомий, що став символом нашого містечка. Ті, хто цим професійно займається, передають свої навички дітям, онукам.

– Ваш батько працював директором школи, мати – вчителькою української мови і літератури. А вдома тримали худобу? Чи доглядати за нею не вистачало часу?
– Наша сім’я була звичайною родиною сільських інтелігентів. Великого господарства ніколи не було – так, кури, гуси, індики, раз на 5 чи 10 років тримали порося. Мали 15 соток землі. Але ж це не було основною статтею доходу, це було підсобне господарство. Жили на зарплату батьків.
– Чи важко навчатися, коли батьки освітяни? Мабуть, викладачі від вас вимагали більше, чи, навпаки, лояльно ставилися?
– Мені завжди було цікаво вчитися. Для мене навчання – це захоплення. Як у школі, так і в університеті. Навчатися завжди цікаво, навіть зараз. Кожен день несе щось нове - якщо, звісно, ти відкритий для пізнання. А школа була для мене другим домом у буквальному значенні. Це, мабуть, природно для дітей, батьки яких – вчителі. Я до школи звикла ще до того, як стала ученицею. У мене взагалі було дуже щасливе дитинство.

– Допомагало те, що були двоє братів?
– Батьки працювали, а в дітей теж були домашні обов’язки. Я, як дівчинка, мала підтримувати чистоту в хаті, а хлопці займалися чоловічими справами. Та це не обтяжувало і не заважало ні навчанню, ні громадській роботі. Мене скрізь вистачало, я була настільки активною – займалася декламацією, співала, танцювала, фотографувала, грала в драмгуртку. Без цього не минав жоден день. Ця активність і привела до професії. А вже у випускних класах мама якось непомітно звільнила мене від домашніх справ, щоб я могла більше уваги віддавати навчанню.
– Батьки змушували вчитися?
– Ні, я була такою хорошою дитиною, що мене не потрібно було до чогось змушувати.

– Ідеальна дитина, яка в клуб на танці не ходила, вечорниці не відвідувала, так?
– Та всюди я встигала. Була дуже активною та дуже ідейною. У нас весь клас такий був! Ми ходили на танці, але більше зосереджувалися на громадській діяльності. У школі тоді було багато старшокласників і дуже активне шкільне життя. Щосуботи влаштовували тематичні вечори, і приблизно раз на два місяці кожен клас мав підготувати щось цікаве. Ми самі це все організовували.

Перші гроші за… шовкопрядів
 

– Ще семикласницею ви надрукували у районній газеті «Сільські новини» свою першу статтю. Чому вирішили зайнятися саме журналістикою?
– Я – журналіст за покликанням. Кожна людина має вроджені здібності – від природи та батьків, які потрібно розвивати, а не закопувати. Я дуже багато читала, любила писати. На щастя, в школі були прекрасні вчителі, які допомогли цим здібностям розкритися. Перша вчителька, Емма Юхимівна Кримська, розвивала творче мислення учнів, чуття мови, здатність підбирати точні слова, шукати епітети. Вона всьому нашому класу «поставила» руку. Потім ми потрапили під потужний творчий вплив Лариси Василівни Кошелєвої, моєї улюбленої вчительки, що викладала російську мову і літературу. Окрема моя вдячність викладачу фізики Григорію Володимировичу Святому. Всі вважали його диваком. Насправді він був мудрим чоловіком. Після першої чверті у восьмому класі сказав: «Кабачинська може не витрачати час на фізику. Нехай займається філософією», – і практично вивільнив мій час для «сродної праці», як писав Сковорода.

– А батьки?
– Мати віршувала, батько – дуже глибоко мислив. Я завжди думала: якби генеральних секретарів ЦК КПРС обирали за розумом, то мого батька неодмінно обрали б. Це був найкращий кандидат! Причому ще й прекрасний організатор і блискучий педагог: умів усе просто і доступно пояснити. Він не викладав у нашому класі, але якось вів урок суспільствознавства (був тоді такий предмет) замість іншого вчителя. А ми вивчали тему про диктатуру і ніяк не могли зрозуміти, що це, бо нас змушували завчати ленінське визначення: «Це кровна і безкровна і т. д. боротьба». А батько сказав: «Диктатура – це насильство» – і все стало зрозумілим. Так от: батьки, помітивши мою схильність до писання, почали підштовхувати мене до співпраці з газетами. Мама просто наполягала: «Пиши!» Було б класно, якби всі приходили у свою професію, як я. Тобто, займалися тим, що подобається, до чого душа лежить.

– Не боялися писати в газету?
– Звісно, як і кожна дитина, мала страх. Але так трапилося, що якось до школи приїхав кореспондент із нашої районки і замість сам писати про наші справи доручив це мені. А я ж відповідальна дитина. Згодом мені залишали по півсторінки, а то й сторінку «в номер» – упевнені були, що не підведу. Словом, я років два до закінчення школи - була надійним власкором «Сільських новин» по Зінькову. Хоч дехто з родичів категорично не вірив, що то пишу я, а не мій батько.

– Гонорари вам за статті платили?
– Отримувала карбованець, 95 копійок. Найбільший гонорар, якщо не помиляюся, був три карбованці. На той час для школярки це було ціле багатство. Тим паче, що в нашій сімї дітям кишенькових грошей не давали.
– То ви з сьомого класу почали заробляти?
– Перші гроші заробила ще раніше. Після п’ятого класу мене зі старшим братом батьки відправили в колгосп, де ми доглядали за шовкопрядами. Приблизно місяць трудилися - і отримали по 20 карбованців. Після цього батьки мені купили нові туфлі за десять карбованців, а на що пішла решта, вже й не згадаю.

«У мене досі є партквиток КПРС»
 

– Коли навчалися в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, не хотілося перейти на заочну форму навчання, щоб більше займатися практичною роботою, а не теорією?
– Не знаю, як зараз, але тоді нам було достатньо практики. Ми працювали в газетах, на радіо і телебаченні (залежно від спеціалізації) як на літніх канікулах, так і під час навчання. Поєднували теорію із практикою. Я і досі переконана, що 5 років в університеті потрібні саме для навчання, а не для того, щоб людина з першого чи другого курсу пішла працювати. Коли вчишся, то, здається, що тобі багато чого не знадобиться. Насправді, це не так. Але розумієш це вже після закінчення вузу.

– Не хотіли залишитися в Києві?
– Було таке бажання. Але для цього необхідно було мати прописку або бути членом партії. Ходити, проситися до когось, щоб прописали, не хотіла, а вступити до Комуністичної партії студентці було важко.

– Хіба журналіст, який має партійну приналежність – це нормальне явище?
– Я була членом КПРС, і у мене й досі є партійний квиток; я зберігаю його, бо це для мене своєрідний артефакт. Але членства у КПРС мені вистачило, щоби ніколи більше не хотіти вступати в партію. Звичайно, я маю певні політичні симпатії, що відповідають моїм поглядам на розвиток України і давно сформованим життєвим принципам. Але в партію – ні. Журналіст має бути незалежним і об’єктивним, а членство в партії цьому заважає.

«Вчу дітей не боятися бути собою»

– Ви викладаєте «Основи журналістики», «Міжнародну журналістику», «Зв’язки з громадськістю» в Хмельницькому національному університеті. У цьому вузі працює й ваш чоловік. Не важко двом викладачам бути на одній «кухні»?
– Я не вважаю, що викладацька діяльність для мене є професією. Це один із напрямків моєї активної натури. Я журналіст, і цим все сказано. Хочеться просто спілкуватися з розумними дітьми, вчити їх, навчитися від них. А мій чоловік – прекрасний викладач, улюбленець студентів. Він мені допомагає, робить за мене чи не всю паперову роботу. Ніяких ревнощів немає: ми не конкуренти.

– А діти, яких у вас троє, не пішли в журналістику, бо побоялися стати конкурентами рідній матері?
– Я завжди вчила дітей не боятися робити те, що ближче до душі. В них усіх хороше перо і, переконана, всі вони можуть працювати в журналістиці чи й у літературі, якщо захочуть. Але поки що не захотіли. Вирішили стати юристами і працюють за спеціальністю. Син і молодша донька в Києві, а старша – в Страсбурзі, у Раді Європи.

– І часто навідуєтесь до неї?
– Зазвичай тільки вона і витягує нас до Європи. Минулої осені ми сім'єю подорожували на машині, проїхали майже всю Європу, добралися до Парижа. Отримали безліч вражень і море задоволення. Хоча, на моє переконання, найзахоплюючіша подорож – до самого себе. Правду кажуть: «У гостях добре, а вдома краще».

– Це у вас говорить патріотизм…
– Та ні, справа не тільки в ньому. Коли приїжджаю у Зіньків до батьківської хати (хоча, на жаль, мами з батьком вже на цьому світі немає), то почуваю себе щасливою. Це якесь надзвичайне піднесення. З віком рідна земля просто притягує до себе.

– Ви говорили, що найкраща подорож для вас до самої себе. А, який тоді найкращий відпочинок - доїхати з чоловіком на автівці до Парижа чи відвідати Зіньків?
– Кожен відпочинок цікавий по-своєму. Однак, до прикладу, засмагати на якомусь морському курорті - для мене нудно. Краще мандрувати та отримувати живі враження. Має бути гармонія – відпочинок душі та тіла одночасно. Хоча свій Зіньків на жоден Париж не проміняю.