ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Життя зібране у рюкзак, а серце вдома – евакуйовані в Хмельницькому

Суспільство 9178
Не вірилось, що це буде довше, ніж день. Ніж два. Ніж три...
Не вірилось, що це буде довше, ніж день. Ніж два. Ніж три.... Фото: ye.ua

Історія однієї людини, коли додому прийшла війна.

«24 лютого рано-вранці мене розбудила подруга телефонним дзвінком. Вона в паніці кричала: «Тут бомблять, ми виїжджаєм!». Одразу ще один дзвінок - подзвонила свекруха зі словами: «Ми спокійні, ми п'ємо заспокійливе і тихенько збираємо речі». Я встала, випила заспокійливі таблетки і на автоматі збирала речі, які можна кинути в машину. Хоча ми не знали, чи будемо їхати. Чоловік і свекруха були на роботі, а поки вони прибули додому, було запізно – місто потонуло в страшенних заторах», - розповідає Марина Закревська.

Вона з чоловіком та його сім’єю мешкала в Києві. Працювала в престижному салоні, паралельно намагалася розвивати свою справу, а ще мала амбітні плани на майбутнє. Це було трохи більше тижня тому. А потім її життя, як і життя мільйонів українців, поділилося на «до» та «після». Сьогодні задумавшись, промовляє: виявляється, все було неважливе. Насправді ж головне, щоб всі були здорові, в безпеці та рідні люди поруч.

Проживши майже шість днів забарикадована в коридорі зі свекрухою, сестрою і двома собаками, називає себе щасливицею. Бо іншим так не повезло.

«У нас були зібрані тривожні рюкзаки завчасно. Поступово в них все підзбирували, хоч не вірили, що знадобляться. Там був одяг, їжа, ліки, корм для собак. З розрахунку, що з таким запасом ми зможемо кілька днів прожити в лісі. Знали, якщо Київ почнуть гатити, ми навряд зможемо проїхати автівкою через міст, а ліс поруч», - говорить дівчина.

Нашу розмову перериває звук сирени на моєму телефоні. Спрацював додаток, який сповіщає про повітряну тривогу в Хмельницькому. Треба йти в укриття. Замість теплого чаю - холодний підвал, зате в безпеці.

«Мене лякає цей звук. Ми всі ці дні його не чули. До нас не доходило сповіщення сирени, радіо було зламане. Подібні попередження ми тільки читали. Так легше сприймати», - згадує вона.

В укритті теж із собаками.

Сім'я вирішила перечекати бойові дії, залишаючись вдома у столиці. Не вірили, що це буде довше, ніж день. Ніж два. Ніж три...

«Не було усвідомлення ситуації, але був великий страх. Думали, ну завтра це закінчиться. До того ж, нам пощастило з районом. Біля нас відносно спокійно. Поруч немає адмінспоруд, військових частин, важливих заводів, які цікавлять ворогів. По інших районах гатили сильно. Ми бачили, як горіли там будинки, - ділиться Марина. - Але ти закриваєш всі вікна і двері, барикадуєш двері пружинним матрацом. Сидиш в коридорі між стінами і вибухи легше сприймаються.  Спали теж в коридорі, де найбільш міцні стіни. Нас троє - я, свекруха, сестра чоловіка і дві собаки. Пробували засинати поки нічого не чути. Перших дві ночі було важко, а потім ти втомлюєшся в цьому жити. Організм ослаблений і просто спиш».

Сашу, чоловіка Марини, прийняли в тероборону на другий день. Першого дня не взяли, було надто багато добровольців. Після того одного разу він приходив поїсти супу, а так лише короткі дзвінки і повідомлення: «Люблю». На війні й провів свій день народження. Хоча (Марина посміхається) свято в нього виявилося днем пізніше, коли вдалося прийняти душ.

«Я розуміла, що їхати без чоловіка нікуди не хочу. З іншого боку знала, що йому буде легше, якщо буду далі від небезпеки. Ми щодня обговорювали, чи залишатись в місті, чи переїжджати до родичів на околицю, чи до моїх батьків у Хмельницький. Плюс ускладнювали ситуацію дві собаки, - пояснює Марина. - На центральний залізничний вокзал ми б не змогли дістатись, а тут побачили повідомлення про евакуаційні потяги, які відправляються з лівого берега. Зрозуміли, що це наш шанс. За 10 -15 хвилин я і сестра зібралися, накинули сумки і вирушили до вокзалу. Нікому не сказали, що їдемо. Бо не знали, чи нам вдасться».

На вокзалі була паніка та хаос. Жінки волали, діти плакали, а чоловіки билися. Здавалося, що у той потяг хоче втиснутися чи не половина людей, які залишилися в місті. Турнікет був один відкритий, але народ навалою пірнав попід інші.

«Це був додатковий потяг на Львів. Він мав прийти на одну платформу, а прийшов на іншу. Люди з дітьми на руках, з тваринами метнулися бігти через колії. Одна дитина впала перед самим потягом. Всі чомусь кинулися тиснутися в один вагон. Було кілька осіб, які мали контролювати процес, але вони не справлялися з натовпом. На центральному вокзалі таких людей більше, можливо там трохи простіше, - розповідає Марина. - Ми ж домовилися – якщо в потязі треба буде стояти на одній нозі, дихаючи в потилицю комусь, то не поїдемо. Так і вийшло. Потяг відправився напханий повністю людьми. Думали, що він останній. Всі не влізли, ми теж».

Потяги заповнені не лише людьми, але й домашніми улюбленцями.

Вирішивши затриматися на вокзалі, дівчатам пощастило. Невдовзі на платформу прибув інший потяг. Він мав відправлятися о 5-ій ранку, але запізнився і приїхав лише в обід. Це був потяг на Хмельницький.

«Він був дуже довгий, але в нього мало людей заходило. Ми вирішили спробувати. Без штовханини, без квитків і запитань щодо собак спокійно зайняли вільне купе. До нас вже на центральному вокзалі підсіла подружня пара. Потім доєдналася мама чоловіка, який з нами в купе їхав. Вона розповідала, що ця ситуація їй нагадує евакуацію з Чорнобиля. Людей у вагонах було багато, пасажири сиділи в коридорах, - каже дівчина. – Ми їхали дуже довго, але комфортно. Хоча це не додавало спокою. Не хотілося ні лягти, ні рухатися. Потім люди у тій самій паніці вибігали з потягу в приміщення хмельницького вокзалу. Може, той поспіх був через наближення комендантської години. Я боялася загубити в натовпі сестру, вона не місцева і не орієнтувалася куди йти. Легше стало, коли сіли до тата в автівку в Хмельницькому».

Відіспавшись вночі в безпеці, вже наступного дня вона збирала одяг пораненим бійцям. Тепер дуже хвилюється за тих, хто залишився в столиці. Радіє Сашковим повідомленням «Доброго ранку!». Говорить, що вже знає, чим займатиметься після перемоги. Залишилося ще трішки.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую