Врятувала під обстрілами сотні життів - як колишня військова Катя Луцик продовжує допомагати країні

Вісімнадцятирічна Катя добровільно пішла на війну працювати медиком. За п’ять років ротацій на Донеччині змогла врятувати під обстрілами сотні життів. Щоразу ризикуючи, врешті й сама була поранена. Ворожа куля прошила лобове скло старого «УАЗа». Пролетівши біля обличчя дівчини, вийшла бічним склом. У результаті в неї розірвалася барабанна перетинка, осколки застрягли в очах та шкірі. Обстріл продовжувався, але військова разом з водієм змогла відповзти подалі від автівки. Ввечері бойовики спалили їхню машину, а Катя сиділа, спершись спиною на паркан, і плакала за рюкзаком, який залишився в салоні. Бо з ним вона рятувала щодня людей.

Менше, як за добу після контузії, молода жінка повернеться з госпіталю на бойові позиції. Адже вона потрібна хлопцям на передовій… З часом українські воїни зроблять в Авдіївці меморіал. На ньому встановлять розстріляну медичну машину, в якій їхала військова.

Катерина Луцик родом з Ізяслава. Після ротацій в зоні АТО, вона продовжила службу в Житомирі, де ділилася бойовим досвідом з іншими медиками. Пережила важкий посттравматичний синдром, працювала з психологами, перенесла операції на очах. Зрештою, дівчина змогла повернутися до мирного життя. Рік тому вона звільнилася з лав ЗСУ, але 24 лютого війна повернулася в її життя. Цього разу, увірвавшись в життя всіх українців.

У перший день широкомасштабного вторгнення Катя зібралася на передову. Добратися до своєї рідної, 81 бригади, було неможливо. У військкоматі їй запропонували місце в теробороні. Шукаючи способи приєднатися до бойових бригад на лінії фронту, дівчина почала допомагати військовим, перебуваючи в Хмельницькому. Тепер вона очолює волонтерське об’єднання, до складу якого увійшло понад два десятки громадських організацій. Разом вони змогли запустити складний механізм: відшивають бронежилети, виробляють сухпаї, закупляють автомобілі та амуніцію військовим. Налагодивши логістику, щодня відправляють на фронт десятки автомобілів гуманітарної допомоги.

Бойова медикиня Катя Луцик врятувала сотні солдат і нині допомагає в тилу.

Як вдалося організувати масштабне волонтерське зібрання; хто ті люди, які самовіддано працюють днями і ночами на добровільних засадах, ми обов’язково розповімо згодом. Сьогодні ж історія 25-річної Катерини – про шлях юної дівчини в зону АТО та життя на лінії фронту. Про першу сивину, поранення, відновлення. Про роль волонтерства в умовах широкомасштабної війни та готовність повернутися на передову.

У 18 років потрапила на війну

«Я завершувала навчання на медика, коли почалася війна. Хотіла йти служити. У мене старший брат кадровий військовий. Тому я знала, як туди відправляли, що немає потрібного забезпечення. Перед моїм випуском на сході загинув хлопець з сусідньої вулиці. У нього було пошкодження легень, це легке поранення. При правильному наданні медичної допомоги людина може вільно чекати евакуації ще 12 годин. Йому її не надали, і він помер», - розповідає Катерина.

Дівчина чула розповіді брата, що на сході не вистачає медиків. Розуміла, що може бути там корисною. Зрештою, на початку 2015 року пішла в військкомат.

«Прийшла і питаю: а ви берете дівчат? В той час дівчатам було важко потрапити, але медиків брали. Вони кажуть: беремо, завтра виїзд. Я попросила більше часу, щоб хоч щось купити. Тоді одягом не забезпечували. І мені сказали: ок, тоді на четвер. Тобто через день», - згадує вона.

Батьки знали куди їздила Катя. Приїхавши додому, вона застала маму біля плити. Мама, побачивши її, посміхнулася:

«Що там, служити не забрали?»

У відповідь слова доньки: «Я йду служити».

Після паузи стало зрозуміло, що дівчина не жартує.

«Мама в сльози, тато в паніку. Брат з перших днів на війні пройшов найважчі бої. Вони вже знали, що це таке. Не хотіли, щоб ще одна дитина подібне пережила. Але я прийняла рішення, - пояснює Катерина. - Вони покричали, поплакали і поїхали в магазин «Мілітарі», купили мені вживану форму та рюкзак. Брат мені дав свій бронежилет. Повністю зібрана, окрім взуття (берців 38-го розміру ще не було), я приїхала у військкомат».

За три місяці підготовки на полігоні у Житомирі дівчина навчилася стріляти, звикла до дисципліни і готувалася служити в бойовому підрозділі. Їй пропонували працювати медиком у 8-му полку в Хмельницькому. Але вона прийняла рішення бути на передовій і незабаром приєдналася до 81-ої бригади десантників, які дислокувалися на Донеччині.

«Я хочу рятувати життя під обстрілами»

Вже під час першого бойового виїзду Катерину почали сприймати як професіонала. Військові стали називати її «брат». Далі були другий, третій виїзди – Авдіївка, Світлодарська дуга. Щоразу різні позиції, які треба вивчити, щоб організувати вчасний порятунок.

В Авдіївці відбувалися найперші гарячі бої. Це був приватний сектор. На одній вулиці окупувався ворог. Посередині нейтральна вулиця, наступна – позиції українських воїнів, розміщені по лінії фронту. Катерина завжди була посередині тієї лінії, щоб мати однаковий час дістатися найвіддаленішої точки.

Люди, які знають Катю, називають її сильною. Дівчина ж вважає себе патріотичною.

«Я була одна з медичною освітою на весь батальйон. Був ще фельдшер і ветеринар. Але ми створили таку команду. Ветеринар Вова, зараз він також воює, дуже хотів навчитися. Він за три секунди давав мені все необхідне. За період перших-других бойових виїздів я вже знала, що він сам може вільно надати необхідну допомогу», - розповідає дівчина.

У Катерини при собі завжди була радіостанція, по якій вона отримувала сповіщення. Після зашифрованих слів брала рюкзак і заскакувала в авто до водія, який миттєво приїжджав за нею. Їм потрібно було кілька хвилин, щоб приїхати до необхідної позиції. Часто вона самостійно витягувала поранених з-під обстрілів. Коли вдавалось, хлопці намагалися піднести на ношах потерпілого ближче до виїзду.

Потім мала швидко зорієнтуватися в ситуації. Якщо боєць в свідомості, він буде триматися за те, що болить. Якщо непритомний – треба зрозуміти, що сталося. А поранення – це завжди крововтрата.

«Одне з перших складних поранень в моїй практиці – поранення сонної артерії. Щоб врятувати людину, потрібно тільки точкове затискання артерії. В дорозі, крім того, що ми накладали пов’язку, я весь час пальцем затискала рану, щоб людина не стекла кров’ю», - згадує вона.

Пораненого вантажили в машину і вже в дорозі до стаціонарного медпункту була основна робота Катерини. Турнікет, знеболююче, відновлення циркулюючої крові – військова мала передати групі медиків стабільного пораненого: з зупиненою кровотечею, доступом до вени та описом підозр. Той стацпункт був в Авдіївці в 9-ти поверхівці за п’ять кілометрів від лінії фронту. Далі бійців відправляли у найближчий військовий госпіталь в Покровськ.

«Бували випадки, коли не вдавалося рятувати людей. Я корила себе, може мало зробила. Навіть, коли в морзі підтверджують, що травма була несумісна з життям, ти все рівно крутиш в голові: а може могла?» - зізнається медикиня.

Катерина була єдиною дівчини серед хлопців. Вона не могла розклеїтися, інші на неї рівнялися. Тож якби не ставало важко, щодня виходила з посмішкою та кавою.

Ротація за ротацією Катерина Луцик понад п’ять років присвятила порятунку бійців на сході України.

«Нам казали, що ми їдемо на ротацію на три місяці. Але насправді вона тривала мінімум пів року, найдовша була в Авдіївці – вісім місяців. Ми всі разом жили, стали рідними. Зробили собі душ, знайшли тенісний стіл. Щодня до 15-ої години на 9-ти поверхівці були присутні працівники ОБСЄ. В цей час було відносно спокійно. Ми встигали читати книжки, мене навчили грати теніс», - додає вона.

Рятуючи інших, ледь врятувалась сама

Крім того, що вивозила поранених, дівчина щодня робила об’їзд позицій. Оглядала бійців та лікувала сезонні захворювання. З собою мала два рюкзаки – невідкладний і наповнений ліками від хвороб. Під час одного з таких планових виїздів їхню машину обстріляли.

«23 вересня 2016 року – мій другий день народження. Ми заїжджали на позицію під гірку на УАЗику. Він був прохідний з двома мостами, але старенький. Ми з першого разу не виїхали. Піднялися до половини і чуємо, що по нас стріляють. Скотилися вниз. Дивно, білий день. Ми постійно так їздили. Пробуємо другий раз і почався обстріл. Куля пройшла біля обличчя. Мене посікло склом, розірвалася права барабанна перетинка. Ми відповзали від машини, а нас крили мінометом», - розповідає про своє поранення Катерина.

Українські військові їх прослуховували. Бойовики були впевнені, що в автівці залишився поранений і медики мають повернутися. А коли почало сутеніти, вони її розстріляли і підпалили.

«В мене була контузія, але я не хотіла покидати позиції. Командир батальйону мене змусив поїхати в шпиталь. Там мені дістали уламки з очей, тіла, зробили процедури з вухом. Цілу ніч мене капали, а вранці я сказала, щоб мене виписували, - каже дівчина. - Пробувши менше доби в шпиталі, під вечір мене вже забрала машина назад. Я сама себе капала на позиціях і продовжувала працювати».

Повернення до цивільного життя

Наприкінці 2020 року Катя перевелася в Житомирський навчальний центр, щоб ділитися досвідом з медиками. Це був період, коли на сході все стало відносно стабільно, і вона більше не відчувала, що приносить там користь.

«Коли я була в Авдіївці, куди важко додзвонитися, в мене задзвонив телефон. У слухавці маленька дитина дякувала мені за врятоване життя тата. Це те, що мною рухало весь час на фронті. В Житомирі я вже цього не відчувала. На тому моя служба мала завершуватися. Я віддала все, що могла», - пояснює колишня військова.

Спочатку дівчина намагалася максимально наздогнати все втрачене за п’ять років. Паралельно зі службою, закінчила курси фітнес-тренера, ходила на пробіжки, була громадською активісткою, займалася військовою дипломатією та домагалася рівності прав чоловіків і жінок в армії. Так її вистачило на пів року. Почався посттравматичний синдром.

Зараз Катя активно займається волонтерством.

«Я пропала зі зв’язку. Важкий був період. Були думки повертатися в бойову бригаду. Тут всім байдуже, а там щодня хлопці гинуть. Мене врятували дівчата-ветеранки, які насильно відвели до психолога. Я працювала з психологом, психіатром, було медикаментозне лікування. Через три місяці я знову захотіла жити», - ділиться спогадами Катерина.

Але війна знову повернулася

Катя хотіла поїхати від війни і повернутися в цивільне життя, але війна прийшла в її дім. Як говорить вона, це було прогнозовано, але все ж до останнього жевріла надія.

«24 лютого я подзвонила в свою 81 бригаду, вони сказали, що я до них не доїду. Йдуть бої. Я звернулася в військкомат. Там сказали, що в них купа людей, і відправлять мене в ТРО. Але ж є різниця: взяти цивільного медика на війну, чи людину з бойовим досвідом. Як мінімум, я знаю свою реакцію, коли накриває артилерією. А ще я взута, одягнена та укомплектована рюкзаком, який рятує життя», - пояснює активістка.

Щоденні збори волонтерів у їхньому штабі.

Шукаючи способи виїхати на фронт, Катя почала навчати медиків у Хмельницькому. Паралельно разом з іншими добровольцями, налагодила роботу масштабного волонтерського об’єднання. Навколо спільної справи зорганізувалися сотні людей. Вони зайнялися виробництвом і постачанням на війну необхідних речей військовим і цивільним. Тепер щодня відправляють на фронт десятки автомобілів з допомогою.

«Люди просили мене не їхати. Тут було багато роботи. Потім все налаштували, зареєстрували організацію. Вони захотіли, щоб я це очолювала. Якщо люди довірилися, значить я зможу. Але недавно я отримала дзвінок від свого бойового побратима. Створюється новий підрозділ, він йде командиром і хоче, щоб я була у них начмедом. Він запитав, чи я піду і я сказала «так», - поділилася Катерина Луцик.

Зараз вона оформляє візу, щоб відправитися з дипломатичною місією в США. За два-три тижні планує владнати всі справи. Чи повернеться на фронт молода військова – життя покаже. Утім, незважаючи на остаточний вибір, яким би він не був, Катерина Луцик неодмінно буде корисною – на війні чи в тилу, бо ж її покликання – рятувати.