ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

«Я вже не плачу, сльози виплакала. Лише молюся за захисників» - історія 83-річної переселенки з Луганщини

Суспільство 1293
«Он вулики сусідські, а там вдалині моя хатина. Обірвані лінії електропередач так і лежать на городі…», - вдивляється в рідні краєвиди жінка
«Он вулики сусідські, а там вдалині моя хатина. Обірвані лінії електропередач так і лежать на городі…», - вдивляється в рідні краєвиди жінка. Фото: автора

23 лютого Тетяна Дмитрівна зустріла свою 83-тю зиму у Вовчоярівці, а вже в ніч на 24-е почалися обстріли.

Поринаючи у спогади останніх шести місяців, пам’ять вихоплює найстрашніші: як здригалися від вибухів стіни її хати, безперервно вили сирени, горіли неподалік будинки, куди поцілили російські снаряди… 23 лютого Тетяна Дмитрівна Свіріденко зустріла свою 83-тю зиму в рідній Вовчоярівці на Луганщині, а вже вночі почалися обстріли.

Щоразу спускатися до підвалу, щоб перечекати обстріли, літній жінці не було сил. Думала - вже як буде… І так чотири місяці до евакуації. До останнього Тетяна Дмитрівна не покидала рідної Вовчоярівки, сподіваючись, що все це жахіття, якого їй не довелося бачити за життя, от-от скінчиться. Зізнається, не хотіла нікому бути тягарем і до останнього намагалася подбати про себе сама.

А ще в пам’яті про останні місяці виринають обличчя двох українських військових – Сергія та Олексія. Вона називає їх своїми рятівниками і молиться щодня, щоб залишилися живими.

«Здавалося, що від обстрілів земля здригається…»

Уже близько двох місяців Тетяна Дмитрівна у Хмельницькому – у рідної внучки. Вовчоярівка нині окупована. На світлині, яку місяць тому надіслали телефоном сусіди, що залишилися в селищі, ще видніється дах її оселі.

«Он вулики сусідські, а там вдалині моя хатина. Обірвані лінії електропередач так і лежать на городі…», - вдивляється в рідні краєвиди жінка.

Нині це єдине фото її рідного дому.

«Ще раніше з одного боку від вибухів знесло флігель. У сусіда побило вікна двері, поранило собаку. Поки я була, то хата моя ще стояла. А вже нема, мені написали, – в’їхали російським танком… Тай від Вовчоярівки вже мало що залишилося», – дивиться на світлину бабуся Тетяна.

Вовчоярівка російський наступ відчула одразу, він перетворив життя її мешканців на суцільний кошмар.

Тетяна Дмитрівна таки ризикнула покинути рідний дім. Їй пощастило виїхати з селища в останній момент перед окупацією з волонтерами.

Містечко поступово спорожніло. Виїхали родини з дітьми, молодь.

«Залишилися одиниці. На нашій вулиці – лише двоє. Чи там вони зараз – чи живі?», - говорить Тетяна Дмитрівна.

«Ще садила навесні біля дому картоплю… І помідори. Нині росіяни по наших городах їздять танками…»

До великого вторгнення росіян в Україну ця територія не була в окупації. Хоч і перебувала неподалік зони розмежування, тут вирувало життя і жила надія. Тут пам’ятали обстріли з 2014 року. Але справжні жахіття війни увірвалися у Вовчоярівку 24 лютого, коли росія почала вкривати її вогнем снарядів.

«Дуже страшно, невимовно, це не пояснити словами… Здавалося, що від обстрілів земля здригається, стіни в будинку рухаються. У підвал я не ховалася – не було сил щоразу спускатися. Ноги вже погано слухаються. Лежала на ліжку і думала – що вже буде, те буде», - пригадує Тетяна Дмитрівна. На той момент вона жила сама. Чоловіка похоронила вже як чотирнадцять років, діти та внуки – розлетілися з рідного гніздечка…

«Не хотіла виїжджати, як не вмовляли мене. Як ще був зв’язок – онучка вмовляла мене, благала їхати до неї, до Хмельницького. Але як кинути свій дім? Все сподівалася, що це скінчиться. Ще садила навесні біля дому картоплю… І помідори. Нині росіяни по наших городах їздять танками…» - каже жінка.

Весна була страшна, але жила надія. Уже не було ні електрики, ні газу, згодом зник мобільний зв’язок. Пенсії у цю ризиковану зону вже не приносили, лише час від часу волонтери привозили гуманітарну допомогу. Коли ж були сильні обстріли – не було і її, тож каже Тетяна Дмитрівна, виживали як хто міг.

«Це було важко – поїхати з рідного дому»

Та, як виявилося, справжнє пекло ще було попереду, коли почалися запеклі бої за Вовчоярівку. І Тетяна Дмитрівна таки ризикнула покинути рідний дім. Їй пощастило виїхати з селища в останній момент перед окупацією з волонтерами. Каже, вийшла, в чому була. Дорога була важка – у кілька днів… І лише коли на вокзалі в Хмельницькому її зустріла онучка, зрозуміла, що таки вибралася.

Нині жінка зізнається, це був чи не найважчий крок в її житті – поїхати з рідного дому, знаючи, що більше туди не повернеться.

Хотіла б, каже Тетяна Дмитрівна, ще раз глянути на свою Вовчоярівку, але щоб вона була українською.

«Чотири останні дні перед евакуацією – були пеклом. Не було секунди, щоб не вила сирена, не вибухало. Горіли будинки, димілися. Я туди вже не повернуся… Життя в мене нині стало кращим, а здоров’я – погіршало. Тай куди повертатися? Спалена земля, життя – спалене…»

«Гріють душу спогади про двох захисників, за яких я молюся»

Нині вибухи вже далеко вже. Але серед тих жахіть, які довелося пережити, гріють душу теплі спогади про двох людей, які, каже Тетяна Дмитрівна, стали її рятівниками.

Коли бої ще не підійшли впритул до Вовчоярівки, якось до неї попросилися пожити двоє українських військових - Олексій та Сергій. Один з Херсонщини, інший – з Кіровоградщини. Поселилися в літній кухні, ходили на бойові завдання.

«Не вимовити словами, яким порятунком вони для мене були. Я довіку їм буду вдячна. Допомагали всім, ділилися харчами. У них була машина, то часом їздили до Бахмута. Викладуть на стіл, що куплять, бабусю кажуть – все що наше – те і ваше. Я і крихти не хотіла брати. А вони до мене, як до рідної… Зв’язку в нас вже не було, то вони як поїдуть десь, де ще ловив мобільний, онучці моїй дзвонять, все про мене розповідають. Ходили копати окопи, а після прийдуть додому такі змучені і знесилені, ледь на ногах тримаються: «Бабусю, що вам допомогти?»

...І поливали ті помідори, що Тетяна Дмитрівна садила навесні...

«Сергій натягає води з криниці, не дає мені відра підняти, - зі сльозами на очах згадує бабуся Тетяна. - Сам поллє ті помідори, ванну на 200 літрів води наносить… Прошу, кинь їх, обстрілюють же так, що хай вже їх… Нині по тих помідорах російські танки їздять».

Отак, каже, втрьох рятувалися. Ділилися ліками, харчами...

«Вони дуже просили мене, щоб я евакуювалася, дуже просили. «Бабусю, їдь…» Наче знали, щось… Сергій якось взяв мене за руку, гроші в долоню затис, просить: «Візьміть, хтозна, яка дорога вас чекає… Бабусю, вам потрібніше». Я людей таких добрих ще не бачила. Вже перед моїм від’їздом пішли тихо, вночі… Ми не прощалися, мабуть, не хотіли мене засмучувати. За кілька днів Вовчоярівку окупували… Уже коли приїхала до Хмельницького, їм подзвонила моя Катруся, що я жива… Нині молюся за них, бо таких людей я у своєму житті більше не зустрічала».

«Хотіла б ще раз глянути на свою Вовчоярівку, але щоб вона була українською»

Родом Тетяна Дмитрівна з білорусі. Життя, каже, ніколи було нелегким.

«Але уявити не могла, що така війна буде. Другу світову майже не пам’ятаю. Я з 39-го року народження. Мама залишилася сама з шістьма дітьми, батько загинув на фронті. Важко було, і холод, і голод – усяке пережили. Біднота, роботи не було… Старший брат поїхав на Луганщину шукати роботи. Помалу туди перебралася уся родина...»
Згодом життя порозкидало братів та сестер по світу. Так Вовчоярівка стала для Тетяни Дмитрівни рідним домом – аж до великої війни, яку розв’язала росія.

Нині своїх односельців з Вовчоярівки Тетяна Дмитрівна бачить хіба на світлинах.

«Ось цю надіслала наша соцпрацівниця, яка навідувалася до нас, стареньких до війни, - гортає повідомлення в телефоні. - Хата її згоріла, вона з трьома дітьми в Польщі, але досі підтримує з нами зв'язок. Це Катя, Ніна, це я, це Василь тримає таблетки, я цю жінку не можу впізнати. «Як я за вами сумую» пише вона нам… Кажуть, в селищі вже й школу в нас розбомбили. І навіть кладовище… Зерносклад розбили, фермер просив людей, щоб зерно забирали – кому скільки треба...»

Хотіла б, каже Тетяна Дмитрівна, ще раз глянути на свою Вовчоярівку, але щоб вона була українською. Ще б раз глянути на ті помідори, які поливав Сергій…

«Ці хлопці - справжні Герої, - світяться від теплих спогадів її очі. - Не знаю, чим можу віддячити за їхню доброту. Тож прошу тільки одного, щоб вернулися живими додому. Я таких людей за своє життя вперше зустріла - що і землю захищають, і не втрачають людяності. До кінця своїх днів я не забуду їхньої доброти. Я вже й не плачу, бо сліз нема. Виплакала свої сльози. Лише молюся за них… Щодня прошу Бога, щоб їхні родини їх дочекалися».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую