Назад у минуле. Двадцять років позаду

Однак у 1991 році здобуття незалежності стало справжнім святом. Деякі подоляни зустріли його в рідному місті із прапором у руках, а дехто – на барикадах у Москві. Кореспонденти «Хмельницької народної газети «Є» поцікавилися спогадами безпосередніх учасників тих подій.

«Це не мій прапор. Це прапор держави!»

Це зараз Лев Бірюк – народний депутат України, а в 1991 році очолював обласну громадську організацію Народного Руху України та був депутатом облради. Про ті часи Лев Васильович може розповідати годинами. «Для мене 1991 рік – знаменний, - пригадує пан Бірюк. - Ми отримали те, чого хотіли. Хтось про незалежність заговорив лише тоді, а хтось – два десятки років про це заявляв. А дехто в нашій області, не хочу називати прізвища, репетував: «Тільки через мій труп у нас буде жовто-блакитний прапор». Але нічого. Вони й досі, дякувати Богу, ще живуть, та й прапор стоїть. І герб, і гімн, на який «плювали», бо вони «не такі», в нас є. А були ж люди, котрі твердили, що герб та гімн зганьблені, бо під них люди гинули. Я ж казав: «Річка, як би її хтось не мутив, вона протече та буде чистою». Але ми повинні розчищати цю річку, щоб вона розвивалася. А в серпні 1991 року ми встановили на будівлі міської ради жовто-блакитний прапор. Це пізніше його офіційно там встановили, а насправді він з’явився там 26 чи 27 серпня, коли була сесія обласної ради. А над обласною радою прапор з'явився пізніше. І встановили його ті люди, котрі раніше кричали: «Тільки через мій труп». Коли ж я прийшов на сесію обласної ради, то звернув увагу, що зі 150 депутатів, приблизно 80 одягнули синьо-жовті значки. До цього ж їх носили лише я та ще 17-20 депутатів. Тому я йшов на трибуну та знімав значок. І сказав колегам: «Мені вже можна його не носити. Тому що ви його вдягнули, а я за вами не встигаю. Ви так біжите за жовто-блакитним прапором, що наздогнати вас неможливо. І тільки говорите про незалежну Україну, але не більше. Раніше кричали: «Радянський Союз!», а зараз… Слава Богу, нехай кричать, це ж не мої здобутки, не мій прапор. Це прапор держави!».

«Мені прикро чути, що Народний Рух України розвалив Радянський Союз, - каже Лев Бірюк. – А що тоді зробив Народний фронт Молдови? А фронти в Прибалтиці? Вони що, слухали НРУ? Це був еволюційний шлях. Будь-яка імперія в світі приречена, що завтра вона розвалиться. Є закони діалектики, які кажуть, що й Росія не може бути такою, як вона є нині. Прийде час, коли, до прикладу, Татарстан чи Башкирія скажуть: «Ми самостійні держави».

Розчарування лауреата

«Невже 20 років незалежності? Подібне покоління народжене хіба що під прапорами іншого кольору. Незалежною лишається душа, хоч і затруєна продажністю і неправдою. 20 років не волі, а сваволі. Це ще тяжче, як було тоді, коли була надія», - пише у своїй новій книзі «Південний Бог» поет, лауреат державної Шевченківської премії та редактор першої у радянські часи Хмельницької незалежної обласної газети «Пробудження».

Події 20-річної давності, коли він разом із своїми тодішніми колегами з обласної організації Народного Руху України виборював на теренах області таку назрілу Незалежність, нині він згадує, як ілюзію боротьби проти існуючої партії. «Тоді, здавалося, якщо вона піде, то в народі будуть сили встановити ту, колись бувалу демократію, яка ще була за Козаччини. Прапор, який знімали у 1991 році, більше асоціювався з репресіями, голодуванням і брехнею. У ті часи мало думалося про майбутнє, тоді був якийсь супротив, боротьба. Та, коли комуністи одягнули вишиванки і все залишилося, як було, то можете уявити, які були почуття... 1991 рік був роком не перемоги, а зламу. Тоді на допомогу до нас приїжджало багато людей з сусідніх областей. Пам'ятаю часи першого нашого голодування, коли за нас вболівали люди, на відміну від влади. Тоді на 19 день вдарила страшенна злива, а присутні люди на підтримку мовчазного протесту сіли просто у калюжі на тодішній площі Леніна в обласному центрі. Ось це були радісні моменти — люди розуміли, що це була спільна доля для всіх...

Звісно, тоді була лише ілюзія, що наша групка, а спочатку у Рухові взагалі було 18 чоловік, зможе подолати могутню систему. Просто тоді все готувала сама партія, розуміючи, що далі вона буде все ще очолювати країну, та тепер через гроші. Тобто, тоді була ілюзія боротьби і певна революційна романтика... А коли вже Рух був зареєстрований у Міністерстві юстиції, стало зрозуміло, що він стає частиною усієї державної машини, і я звідти пішов...».

«Волюнтаристське рішення»

«У зв’язку з подіями 19 серпня 1991 року, - згадує тодішній міський голова Кам’янця-Подільського Михайло Аносов, - ми встановили цілодобове чергування у виконкомі. Директори підприємств підтримували ГКЧП, й ми розуміли всю складність ситуації в місті, де було понад два десятки заводів. Лише в середу, 21-го, коли Горбачов повернувся в Москву, пізно ввечері ми вирішили піти додому, щоб трохи відпочити. Зібралися в мене, випили по чарці. Дружина дивилася телевізор, почула, що в Москві сутужно з продовольством. «Треба підтримати борців за демократію!» - сказав хтось із нас. Широка українська душа не могла не відреагувати. Вирішили «нагодувати Москву», надати гуманітарну допомогу дитячим закладам. «Притисли» наших директорів-«гекачепістів»: давайте, мовляв, реабілітовуйтеся. На зібрані гроші придбали вісім тонн мороженої яловичини. Керівник «Адамсу» Адам Яхієв виділив два рефрижератори плодоовочевих консервів. Але допомога провізією видалася нам замалою. Тож вирішили подарувати москвичам ще й культурну програму. Телефонуємо до керівника аматорського народного хору української пісні «Смотрич» Миколи Мельника. «Чи хотіли б виступити на Красній площі? Але зібратися мусите за цю ніч…». Та того й питати не треба було... На другий день о восьмій ранку хор у повному складі стояв під виконкомом».

Як пригадує тодішній депутат міської ради Анатолій Лучко, обговорювати відправлення офіційної делегації з Кам’янця до Москви не було коли, сесію не скликали. «Це було волюнтаристське рішення», - посміхається Михайло Аносов. Щоправда, його усе ж оформили як рішення виконкому, аби не було з продуктами проблем у дорозі. Голова залишився в місті, бо того вимагав час, у дорогу вирушили заступник голови Ігор Земськов, депутати Анатолій Лучко, Віктор Войцехівський, Володимир Лобашов. «Наш автобус та машини найбільше гальмували міліцейські пости Хмельниччини, - згадують тепер учасники тієї акції, - поза нею до Москви добиралися практично без перешкод». Учасникам поїзду солідарності було й тривожно, і водночас радісно на серці від передчуття чогось великого, значущого. У Москві демократи взяли гору над путчистами, значить, і в Україні будуть зміни, демократія повинна перемогти.

Соло на барикадах

Хоч їхали туди, де в будь-яку мить могли стріляти, не було жодного страху. Дорогою Володимир Лобашов дослухався до новин, повсякчас прикладаючи до вуха маленький радіоприймач, а потім усе детально переказував попутникам. За вікнами ніч, Глухів, позаду Україна, попереду Росія. Лобашов радісним голосом повідомив, що Верховна Рада України голосує за Акт про незалежність. «Мало хто з нас одразу збагнув, що ж це за документ, - згадує солістка хору Ольга Чорнобиль. – Що значить боротися за свободу свого народу, я вперше усвідомила в Москві, коли співала на уламках барикад. Над нами тріпотів російський «триколор». Ми розгорнули й наш синьо-жовтий стяг. Привезли його з Хортиці, де були під час святкування Днів козацтва. Туди, між іншим, їхали з червоно-лазуревим. А національний прапор нам подарували члени Руху, ще й навчили співати «Червону калину», ми її часто виконували в Москві. Як і «Ще не вмерла Україна». Повернувшись із цього відповідального короткого турне, я поїхала провідати батька. Він зі сльозами на очах обійняв мене: «Збулося, доню!» Нову пісню, яку ми додали в репертуар, він, виявляється, знав усе життя. «Це не просто пісня, - гордо казав тато, - це гімн України».

У заслуженого працівника культури України, подільського композитора, керівника хору «Смотрич» Миколи Мельника, зберігається чимало знімків, зроблених під час тих гастролей. Хоч на час поїздки до Москви він вже й мав славу та визнання, але виступи колективу під російським «білим домом», вважає, зробили хор відомим на всьому обширі колишнього СРСР. «Ми взяли участь у церемонії прощання із загиблими, виконали літургію Петра Чайковського «Святий Боже». Нам дякував сам Єльцин і кожному вручив сувеніри, - каже Микола Петрович. - Ще багато років поспіль, представляючи хор на різних конкурсах та фестивалях, ми гордо оголошували про його участь у серпневих подіях 1991-го. Ті сім концертів на барикадах Москви утвердили в нас українців. А до того ми були радянськими. І вплинули на нас москвичі, росіяни. Багато людей підходили, розпитували, виявляли неприхований інтерес до подій в Україні, ми побачили, що рух українців до свободи додає нашому народу ваги».