Знайти роботу під час війни – складне завдання?

 Вимушений переїзд, втрата дому, окупація – проблеми, з якими зіткнулися мільйони українців через жорстоку війну, яку розв’язала росія. Люди виїжджають, щоб знайти порятунок у відносно спокійних регіонах. Знайти роботу під час війни - складне завдання, а відкрити власну справу - ще складніше. Але, якщо людина по-справжньому любить те, чим займається, то завжди знайде вихід і все зможе подолати. І це доводить досвід 27-річної Світлани Жилович із Захарівки, що на Одещині, яка має статус внутрішньо переміщеної особи.

Дівчина – молода швачка, яка, попри війну, вирішила відкрити свою справу. І хоч минуло зовсім небагато часу, як вона опанувала швацькі навички, у неї вже з’явилася своя клієнтська база. Окрім цього, вона реставрує та ремонтує одяг, обробляє штори та тюль, пришиває фурнітуру. І головне – Світлана дуже любить свою роботу.

А почалася ця історія в березні минулого року, коли Світлана разом зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном, втікаючи від війни та окупації, змушені були переїхали із Запорізької області, де обоє працювали, на його малу батьківщину – у Захарівку на Одещині. Євген добровольцем пішов боронити Україну від окупантів, а Світлана залишилася вдома допомагати його матері по господарству і в хатніх справах. З часом, трохи оговтавшись від пережитих жахів війни, перед нею постало питання працевлаштування. Але це було непросто. Тому, не знайшовши роботи за фахом, дівчина звернулася до місцевого центру зайнятості. Після низки тестів і співбесід з фахівцями вирішила із системного адміністратора у торгівлі перекваліфікуватися на швачку. До речі, про цю професію дівчина мріяла з дитинства.

Так Світлана стала слухачкою Одеського центру професійно-технічної освіти. Курси з навчання швацькій справі тривали майже п’ять місяців. Нещодавно Світлана з відзнакою закінчила навчання і повернулася в Захарівку. За словами дівчини, коли вона була ще школяркою (жила, до речі, у селі Мала Лепетиха на Херсонщині), то часто бігала до бабусі, у якої була швейна машинка. Тренувалася на тому, що знаходила вдома. Здебільшого перекроювала та псувала мамині та бабусин речі, з яких шила лялькам одяг.

«У старших класах переді мною стало питання вибору професії,– ділиться Світлана. – Я бачила тільки два шляхи: торгівля чи шиття. Вибір був непростим, але тоді перемогла торгівля. Проте бажання шити нікуди не поділося. Це – заняття для душі».

Починати власну справу з нуля, коли не має ні друзів, ні знайомих, ні родичів – заважко, зізнається Світлана під час розмови. Але завдяки підтримці чоловіка Євгена, з яким одружилися у липні, та його матері Ольги Миколаївиі, вона почувається впевнено і бадьоро. Євген допоміг придбати необхідне для роботи обладнання, а мама-свекруха поділилася з невісткою приміщенням, яке орендує сама. Їй залишилося лише відкрити підприємництво та почепити вивіску «Світлана» над своєю майстернею.

У Захарівці від місцевих отримує лише підтримку. На переконання молодої жінки, там живуть добрі і чуйні люди. Війна знівечила людські життя. Горе всі по-різному переживають. Але є речі, котрі не говорять на камеру або диктофон. Вони залишаються за кадром. Рідні Світлани — батько, мама та молодша сестричка Олена — перебувають під окупацією рашистів на Херсонщині. Дівчині дуже боляче за рідних, за їхні страждання і безвихідь. На жаль, у них не було, а зараз тим паче немає можливості виїхати на підконтрольну Україні територію. Та все ж Світлана сподівається, що за першої нагоди обов’язково забере до себе свою сестру Олену, яка нині навчається дистанційно в 11 класі Захарівського ліцею.

Світлана забрала б до себе й батьків, проте вони не хочуть покидати свої домівки, бо в них теж старенькі батьки.
За час нашої бесіди до майстерні зазирнули кілька відвідувачів. Світлана каже, що вже почало працювати місцеве «сарафанне радіо». Це традиційно для невеликих сіл та селищ.
Історія Світлани Жилович яскраво демонструє, що все в руках людини. І де б ви не перебували – у великому місті чи невеличкому селі, маючи бажання, завжди можна реалізувати свою мрію. А у Світлани, як і у всіх українців, єдина мрія — Перемога. І щоб її коханий чоловік повернувся додому живим і здоровим. Сподіваємося, що ці мрії неодмінно здійсняться!

Валентина МАЛЮК, газета «НовинаР», Одеська область.

Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).