Як Олександр Слободян та Станіслав Скубашевський навчалися на Городоччині

На шкільному подвір'ї – яскраві квітники, акуратно пострижена травичка, нові лавочки та заасфальтовані доріжки. Навіть у дні, коли у школі йде ремонт, тут підтримують порядок, адже у будь-який момент сюди можуть завітати гості. У цих стінах два роки провчився нинішній заступник глави Адміністрації Президента України, народний депутат України двох скликань Станіслав Скубашевський та вісім років - президент компанії “Оболонь”, народний депутат України Олександр Слободян. На стенді “Гордість нашої школи” на чільному місці – їхні фото. А директор школи Світлана Недбальська, розповідаючи про навчальний заклад, майже щохвилини згадує когось з колишніх випускників: “У шкільному музеї маємо справжнього кулемета, якого подарував Олександр В'ячеславович, Так само від Слободяна школі дісталися музичні інструменти. Він допоміг облаштувати у школі сучасні туалети. Завдяки Станіславу Скубашевському наша школа одна з перших в області мала ноутбук”. Станіслав Валеріанович та Олександр В'ячеславович щороку допомагають у ремонті школи. Обидва відомі односельці приїжджали до рідної школи минулого року.
Крім того, до Іванковецької школи має відношення ще одна відома постать Городоччини – власник гіпермаркетів “Епіцентр” Олександр Герега. Саме в Іванківцях жив і працював вчителем у школі його дід, Герасим Степанович Клепас.

До Слободянів подивитися телевізор сходилася вся вулиця

Олександра В'ячеславовича ще маленьким батьки привезли в Іванківці, тут він ріс, закінчив восьмирічку. Його батько головував у місцевому колгоспі, а мама навчала дітей у школі. Згодом родина перебралася до райцентру. Там, у Городку, він з медаллю закінчив місцеву школу № 1 (зараз – Городоцька гімназія – прим. авт.). Тепер Олександр В'ячеславович у селі буває часто, адже опікується агрофірмою, названою на честь батька. Але є дати, коли він приїжджає обов'язково. Це – дні народження та смерті мами Марії Юріївни та сестри Алли.
Односельці розповідають, що коли він приїжджає, одразу сипле запитаннями: “Як Оля, Петро, Сашко...”. Тобто, проблеми односельців пам'ятає, активно цікавиться їхнім життям. І допомагає багатьом. “Зі Слободянами ми були сусідами, - розповідає Євгена Іванівна. - З сестрою Олександра В'ячеславовича, Аллою, дружили. Якось вона подарувала мені парфуми, я десь років десять ними не користувалася – берегла, як пам'ять. За сільськими мірками, їхня родина була заможною. Тільки вони одні на всю вулицю мали телевізор. Бувало, подивитися передачі до них сходилася уся вулиця. Особливо багато людей набилося, коли розповідали, як Юрій Гагарін полетів у космос.”.

Станіслав Скубашевський не любить нічого робити напоказ

“Станіслав Валеріанович – дуже скромна людина, - розповідає Світлана Михайлівна. - Ми познайомилися з ним п'ять років тому, наприкінці навчального року. У школі якраз йшли екзамени. Мені кажуть: якийсь чоловік ходить школою, розглядає стенди. Зазвичай, якраз влітку до школи навідується багато колишніх випускників. Тому я поспішила до гостя. Скромно вдягнутий чоловік рушив назустріч: “Давайте познайомимося, - каже він. - Я ваш випускник, Станіслав Скубашевський”. Він був сам, без охорони. Під час розмови склалося враження, що він зовсім не виїжджав звідси. Він навіть говорить з нашим, сільським акцентом. І, хоч надзвичайно зайнятий, завжди знаходить час, щоб допомогти своїй школі. Щоправда, не любить хвалитися зробленим. І навіть перед зустріччю випускників дуже просив ніяк не виділяти його, бо він такий самий випускник, як й інші”. Станіслав Валеріанович родом з сусідньої Романівки, яка належить до Чемеровецького району. В Іванковецькій школі навчався лише два роки – у дев'ятому та десятому класах. Походив він з простої селянської родини (його мама була ланковою у колгоспі, батько – їздовим, ковалем). “Мабуть, тому він розуміє звичайних людей, намагається допомогти кожному”, - каже Світлана Михайлівна. “Ми зі Скубашевськими жили по сусідству, - згадує вчителька Алла Коваль. - Він був старшим, дружив з моїм братом. А я товаришувала з його сестрою, навчалася з нею в одному класі. Коли ми були першокласниками, Станіслав з моїм братом водили нас до школи. Згодом я часто проводжала його поглядом, коли він йшов з Іванковець зі школи. В армії він був комсоргом, і його відправили на з'їзд ВЛКСМ. Про нього навіть згадували у газетах, і ми дуже пишалися, що Станіслав Скубашевський – наш земляк. Коли навесні він приїхав до школи, я особливо не сподівалася поспілкуватися з ним. Але у коридорі, в оточенні людей, він раптом став навшпиньки й почав озиратися. Помітивши мене, махнув рукою, підкликаючи до себе. Й нам таки вдалося трохи поговорити. Він залишився таким самим простим, як і був”