«Європа красива, в ній хороші люди, але хочу швидше додому»

Лілія родом із Дубов'язівки Конотопського району на Сумщині. Сьогодні жінка з восьмирічним сином мешкає в столиці Туреччини Анкарі, де її прихистила сім'я знайомої.

Ілля продовжує навчання в режимі онлайн в Конотопській спеціалізованій школі №3, адже до останнього часу сім'я мешкала в районному центрі. Лілія з сином виїхала з Конотопщини другим «зеленим коридором» 15 березня. Так порадив її чоловік Олексій, намагаючись врятувати свою сім'ю від рашистських агресорів, коли броньовані колони ворога посунули дорогами Сумщини в напрямку Києва. «Було дуже страшно, ніхто не очікував війни, - розповідає Лілія. - Ми постійно стежили за новинами. У перший же день повномасштабного вторгнення бронетанкова колона окупантів прослідувала через центральні вулиці Конотопа. Вороги розстріляли цивільні автівки, в яких загинули мирні мешканці. Потім були звістки, що Конотоп оточений і на його околицях ворожі блокпости. Періодично було чутно вибухи та постріли, щодня по кілька разів лунали сирени».

Жінка зізнається, що рішення про від'їзд з рідного міста було непростим. «На нас дуже вплинула смерть однокласника мого сина, який злякався сирени, — продовжує вона. — Тоді «швидку» не вдавалося викликати, бо вся служба зв'язку 103 розташована в обласному центрі, а Суми на той час теж атакували. Батько повіз хлопчика автівкою до лікарні, але не довіз… У дитини зупинилося серце. Ми були на похованні. Це справило сильне враження. Страшно було від'їжджати кудись у невідомість, але війна була ще страшнішою. Перший «зелений коридор» ми проґавили. Про нього сповістили в місцевих соцмережах лише вранці, тож ми не встигли зібратися. Чоловік сказав, що під час другого маємо обов'язково виїхати. Варіантів було багато: в Польщу, Болгарію, Німеччину, Голландію, Іспанію. У нас є друг-спортсмен Едуард, який з футбольною командою об'їздив пів Європи, а його сім'я виїхала першим «зеленим коридором» до Праги. Тому одразу вирішили, що поїдемо до Чехії. Мій чоловік працював у службі безпеки агрохолдингу, а після нашого від'їзду за згодою компанії пішов у територіальну оборону».

З Лубнів через Львів і Ужгород до Європи

Евакуаційні автобуси привезли Лілію з сином у Лубни Полтавської області. «Там нам вдалося сісти на потяг в додатковий причіпний вагон, із якого навіть не було доступу до провідника, — ділиться спогадами біженка. — Усі вагони були заповнені вщент — пасажири сиділи не тільки на сидячих місцях, а й на сумках у проходах. Люди везли із собою багато речей, домашніх тварин. На сім вагонів був лише один санвузол. А після 23-ї години задля світломаскування через небезпеку авіаудару вимкнули світло. Потяг, мабуть тому, що їхав не за розкладом, а як додатковий, дуже часто зупинявся. Деякі зупинки були довгі, деякі короткі — до трьох хвилин. Але за цей час волонтери встигали заскочити в потяг, пробігтися вагонами, роздаючи пакунки з харчами, корисними в дорозі речами. Незважаючи на всі незручності, ніхто не скаржився, бо головне було те, що всі ми втікали подалі від війни».

Потяг привіз людей до Львова. Далі кожен вибирав свій подальший шлях. Автобуси мали безкоштовно доставити до кордону тих українців, які збиралися їхати до Польщі. «Нам же довелося шукати транспорт, щоб дістатися до Словацького кордону через Ужгород, — веде далі Лілія. — За цим напрямком безкоштовних автобусів не було. Приватні автоперевізники просили по 500 гривень з людини. Ми удвох із сином заплатили тисячу гривень. Однак в дорозі наша маршрутка задиміла і зламалася. Мій чоловік зателефонував колезі, який на той момент перебував на заході України, і той на власному авто зустрів нас і через Ужгород довіз безкоштовно до прикордонного пункту пропуску на кордоні зі Словаччиною».

Словаки усіх біженців від війни зустрічали у спеціально розбитих наметових таборах. «Намети були обладнані обігрівачами. Нам пропонували вмитись, було багато їжі — гарячі страви, холодні закуски. Дітям дарували іграшки. Загалом зустрічали дуже тепло, усі мали можливість перепочити, — розповідає жінка. — Це було дуже зворушливо. Надалі нас безкоштовно автобусами доставили на залізничний вокзал Словацького міста Кошице. Там ми за символічну плату в один євро взяли квиток на потяг до Праги. А поки був вільний до відправлення час, ще встигли трохи прогулятись центральними вулицями - оглянути місто. Вразило, що на стінах майже кожного будинку, у вітринах, на стовпах, трамваях і зупинках були наліпки синьо-жовтого прапора України, написи українською, словацькою і російською мовами «Ні війні!», «Путін, геть руки від України!» тощо. У Празі на вокзалі нас зустрів близький друг Олександр і провів до готелю, який переобладнали для біженців з України. Протягом півтора місяця ми мали можливість жити в ньому безкоштовно».

Привіт, Туреччино...

У Туреччині мешкає подруга Лілії Євгенія. Вона й запросила до себе. «Ми вирішили прийняти пропозицію Євгенії, яка зараз живе в столиці Туреччини Анкарі, — розповідає жінка. — У них з чоловіком великий дім і двоє дітей. Вони запропонували нам свій прихисток. Для перельоту в Анкару приїхали до Відня, столиці Австрії. Переліт до Туреччини, враховуючи конвертацію валюти, нам обійшовся у близько 10 тисяч гривень. Нас зустріли дуже гостинно. Але в цій країні багато туристів із росії, і на вулицях такої активної плакатної агітації і політичної підтримки України, як в Європі, не спостерігається. В асоціації українців у Анкарі існують безкоштовні двомісячні мовні курси для адаптації наших громадян. У цій асоціації Євгенія займалася збором коштів для надання гуманітарної допомоги біженцям, і місцеві жителі охоче виділяли кошти для такої корисної справи. Туреччина - це мусульманська країна, й різниця в наших культурах істотно відчувається. Там живуть мирні люди, вони бояться, що знову розпочнеться активна фаза війни із Сирією».

Лілія зізнається, що спочатку, після того як вона з сином виїхала, деякі знайомі ставили їм це в докір: «Казали, що ми за кордоном по зоопарках ходимо, а вони тут за своє життя хвилюються. Таким хочу відповісти, що друзі пізнаються в біді, в допомозі й розумінні. Моя головна мета — забезпечити безпеку моєму сину. Мій чоловік у територіальній обороні захищає країну. У кожного була можливість виїхати, залишитися на заході Україні чи поїхати до Європи. Ми вибрали свій шлях. Сьогодні найбільшою мрією є Перемога України. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться і ми нарешті зможемо повернутися в Україну, до рідного дому! Європа красива, в ній хороші люди, але миліше своєї батьківщини, своєї сім'ї нічого в світі немає!»

Павло ЛІХОПІЙ, газета «Сільські горизонти», Сумська область.

Матеріали надруковані у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).