«Я плакав тільки раз за всю війну» - історія хлопчика, якого не зламала війна та життєві обставини

Чернігівчанину Микиті Бакоцькому всього дванадцять, але на дитячі плечі доля і війна сипонули чимало обов’язків, змусивши вмить подорослішати. Нині він випалює кухонні дощечки, виходить зі своїми шедеврами щонеділі на базар й пробує реалізовувати через соцмережі.

«Я мушу допомагати мамі, - стверджує, - ви ж бачите, які зараз ціни на продукти». Утім, зізнається, поки що й замовлень катма, й базари бувають геть безрезультатними. Хоча оцінює хлопчина свої робити зовсім недорого: маленькі дощечки по 60 гривень, а великі (на матеріал на які йде більше 70 гривень, а часу ж то скільки) – по 120.

Його «бізнесу» лише пів року, тож щиро сподівається, що він стане значно успішнішим.

Поки дощечки розкуповують не дуже, проте хлопчи вірить, що "бізнес" скоро піде угору

«Сьогодні до школи не йти»

Ніч з 23 на 24 розбудила Микитку гучними вибухами й гулом літаків. У шкільному чаті вчителька написала, що сьогодні до школи не йти, перечекати кілька днів, адже цей жах скоро скінчиться. Микита з мамою пішли до банкомату. Хлопчик майже завжди ходить з ненькою і на закупки, й у решту потрібних місць, адже Ольга Валеріївна має групу інвалідності по зору.

Вистоявши довжелезну чергу, зняли гроші. Щоправда, за кілька днів полиці місцевих магазинів були уже порожніми. Небавом стали приїздити так звані привозні лавки з інших міст. До тих машин були кілометрові черги, кожен волів придбати хоч щось їстівне. Але ті черги постійно обстрілювалися.

«Раз прилетіло так, що ми з мамою оглухли на тиждень», - пригадує тоді ще одинадцятирічне хлоп’я…

У творчості хлопчика переважає патріотична тематика

Не стало світла і зв’язку. Води родина понабирала у все можливі ємності, за технічною ходили до річки. Готувати можна було на газі, але з чого? Консервації й сякі-такі запаси швидко скінчилися.

«Траплялися дні, коли їли одну-дві картоплини, а бувало, що мусили терпіти неймовірний голод, вірячи, що взавтра щось вдасться віднайти, - розповідає хлопчик. - Коли хоч на годинку на добу вмикали світло, почали завозити м’ясну продукцію. Відкрилося «Сільпо». Ми з мамою ходили у нього двічі. Раз не вдалося нічого придбати, лиш день змарнували. В інший, вистоявши довжелезну чергу, – взяли легені. Я пам’ятаю, так мріяв про ковбасу, аж марилася вона мені. І майже під кінець окупації таки відкрили ковбасний магазин. Ми купили палку. На більше не було грошей. Як я їв її без хліба, бо й хліба ніде взяти».

Замовники полюбляють зображення тваринок

«Всі виїхали. Навіть вчителька»

Тривалі обстріли, постійні вибухи, голод, холод, цілковита відсутність світла і зв’язку.

«На всенький під’їзд, може, п’ятеро людей зосталося, - пригадує Микитка. – Майже всі залишили окуповане місто. Навіть моя вчителька. Ми позаклеювали скетчем свої ще дерев’яні вікна. Подарований бабусею до війни ліхтарик-радіо заряджався від сонця. Тож за погоди й коли ловило, могли слухати новини. Щоночі, зазвичай, о другій, четвертій і шостій, бомбили з літаків, вони постійно літали. Ми не спускалися в підвал. Бо не мали, як залишити п’ятеро котів: старшому Тихону уже 18, він був, коли я народився. Решту ми з мамою попідбирали. А найменшенького забрали нещодавно у солдатів, які передислоковувалися від нас в інше місце. Тож ми сиділи в коридорі і… молилися».

Одного разу страшезно бахнуло й ходором пішов будинок. Прилетіло на стадіон, неподалік.

«Бабусі стало зле, - ділиться пережитим хлопчик, - благо, вже було світло, тож ми викликали швидку. В лікарні діагностували інсульт. Її шпиталізували. Була третя ночі. Коменданська. Тож ми з мамою ночували на стільцях у лікарняному коридорі. А потім відвідували її щоднини, старалися хоч щось принести їсти».

«Бабуся тепер лежача»

Інсульт прикував 60-річну Ганну Іванівну до ліжка. Тож витрати родини зі, зрозуміло, і так мізерними доходами збільшилися. Батька хлопчик ніколи й не знав.

«Я згадав, що колись мама подарувала мені інструмент для випалювання по дереву. Вирішив, виготовляти дощечки. Але він був дешевий, швидко зламався, - розповідає. – Роздобув ще два, більш до паяльників схожі, але й ті виявилися ненадійними. Тоді замовив на ОЛХ, ще колишній, радянський. Відшукав, де брати деревину. У знайомого на верстаті її обробляю-вирізаю. Вдома бабуся малює. Радію, що хоч руки і мозок у неї працюють, як раніше. А я випалюю. За виручені гроші придбаваю продукти і нитки, бо бабуся дуже любить в’язати, а я так хочу зробити їй сюрприз».

Котики часто прикрашають дощечки

Бабуся й мама постійно плачуть, констатує хлопчик. Він же не може дозволити собі подібної слабкості, бо на його чоловічих плечах двоє найрідніших жінок.

«Я плакав тільки раз за всю війну, у перший день», - не приховує. Хлоп’я ходить з мамою за продуктами, пилесосить, миє посуд й допомагає у всьому. При цьому він примудряється бути майже відмінником, лиш біологія накульгує трішки. Любить грати у волейбол. А мріє стати майстром з ремонту комп’ютерів. З трьох неробочих комп’ютерів, які віддали земляки на прохання матері, хлопчина все ж примудрився зробити один. Зараз ним користується. Переробив на сучасний лад золоторукий маленький майстер й старечий телевізор. Змалку, каже, полюбляв конструктори всілякі збирати. А ще любить читати. Всі книги Агати Містері перечитав, хоч часу вільного уже не має зовсім: йому треба випалювати, продавати, заробляти, господарювати, допомагати. На моє запитання, чи мріється поїхати з ровесниками до якого табору відпочинку, відповів по-дорослому: «Ні, звісно. А маму з бабусею і котів на кого я залишу?»

В укриття Микита, зізнається, не спускався: не хотів залишати котів

 А ще любить читати. Всі книги Агати Містері перечитав, хоч часу вільного уже не має зовсім: йому треба випалювати, продавати, заробляти, господарювати, допомагати. На моє запитання, чи мріється поїхати з ровесниками до якого табору відпочинку, відповів по-дорослому: «Ні, звісно. А маму з бабусею і котів на кого я залишу?»

…Свої вироби Микита Бакоцький продає й через інтернет, створивши сторінку у фейсбуці. Так підтримує родину. Бо таких як він не зламають ні війна, ні життєві обставини. 

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.