Привиди наречених, дзвони з-під землі та кармелюкові камені...

Але майже усі вони схожі між собою, хіба що різняться деякими подробицями. Ми вирішили написати про кілька найрозповсюдженіших легенд Хмельниччини.

ЖИВА ВОДА ДАРУЄ ЗДОРОВ’Я

Селяни здавна шукали в навколишній природі “панацею” від недуг. В хід йшли польові квіти й трави, обереги та замовляння. Шукали люди зцілення і в “живій” воді... У багатьох селах є кринички, вода у яких здавна вважається цілющою. Села Книжківці та Іванківці на Хмельниччині, Літки на Деражнянщині, Завалійки у Волочиському та Маків у Дунаєвецькому районах – всіх і не злічити. Люди схильні вірити у дива. І саме ця потужна сила віри, подекуди, насправді оздоровлює багатьох страждальців!

Перекази приблизно однакові: колись давно кволий чоловік натрапив на джерело. Чоловік сів поряд, аби перепочити з дороги і втамувати спрагу. Скуштував він тієї холодної джерелиці, омив нею обличчя і враз відчув полегшення. І селянин почав  щодня навідуватися до джерела і набирати з нього воду. Ще й іншим односельцям переповів про знахідку. І сталося диво,  недуги його відступили, та й люди, які пили цю воду, одужували швидше. Після купелів у цій воді у них загоювалися давні рани,  очищувалася шкіра, худоба швидше набирала вагу, а рослини краще росли.

ЗЦІЛЕННЯ ВІД... ДЗВОНІВ З-ПІД ЗЕМЛІ

Мало не в кожному українському селі існує легенда, за якою тамтешній у давнину храм начебто провалився крізь землю. В основному, ці явища пов’язані з часами монголо-татарської навали. На той час, кажуть, церкви будувалися умілими майстрами без жодного кілка. Це робили для того, аби її швидко розібрати. Коли селяни дізнавалися від вартових, що наближається орда, вони швидко розбирали храм, рятуючи його таким чином від руйнування. Проте одного разу ворог напав зненацька. Почали палати поля й будинки, лилася людська кров. Люди не встигли врятувати церкву. І тоді храм врятував себе сам:  пішов під землю. А на тому місці, де він колись стояв, утворилась западина. Люди подейкують, що коли у святкові дні у тому місці лягти та прикласти вухо до землі, можна   почути відголоси церковних дзвонів та богослужіння. А ще, за місцевими переказами, той, хто в такий день полежав на цьому місці, зцілювався від хвороб. Така легенда, зокрема, існує в селі Андріївці Ярмолинецького району, у селах біля Сатанова на Городоччині.

Ще одна легенда розповідає, що при взятті одного села монголо-татарами монахи місцевого  монастиря молилися, аби їхню обитель не зруйнували та їх не вбили. Молитви були почуті: весь монастир пішов під землю, тим самим і врятувався. А через деякий час завдяки молитвам монахів церква вийшла з-під землі зовсім непошкодженою.

 “НЕОЧИЩЕНІ” СКАРБИ ПРИНОСЯТЬ ЛИХО

Легенди про підземні скарби існують у всьому світі. Інколи це зовсім не вигадки, особливо в тих краях, де за часів Київської Русі було поширене потужне ювелірне виробництво.

Деякі селяни розповідають, що у них влітку ввечері можна зустріти гарну панночку в  білому одязі, яка проходить повз вас, трошки постоїть та зникає. Саме на тому місці закопаний скарб. За повір’ям, потрібно скинути щось із себе і покласти на це місце. Залежно від того, якої довжини буде ця річ, треба копати на таку ж глибину. Однак вважається, що скарб приносить нещастя, тому його треба «відчистити» синім вогнем. Робиться це, зазвичай, опівночі, перед святом Пасхи: над скарбами спалахують сині вогники, які їх й очищають. Такий “очищений” скарб вже не зашкодить.
Інша легенда розповідає про майстра, який володів секретами свого ремесла та виготовляв дуже красиві вироби, що користувалися великим попитом. Всі зароблені гроші він вночі закопував на місцевій горі на придане своїй вродливій доньці. Коли дівчина виросла, батько забажав видати її за найбагатшого купця, вимагаючи за неї великі гроші. Проте заслати до неї сватів ніхто не наважився. З часом донька закохалася у бідного швеця, і вирішили вони одружитися. Батько, звісно, категорично відмовлявся від такого зятя, але переконати доньку так і не зміг. Тоді пішов до ворожки за зіллям, що мало б відвернути її від хлопця. Випивши його, донька занедужала і згодом померла. Засумував майстер за донькою, і теж помер, проклявши перед смертю все своє багатство. З того часу на свято Івана Купала на тій горі часто горять сині вогні, вказуючи на місця, де закопані скарби.

Подібні легенди розповідають у Чорному Острові Хмельницького району, на Тернопільщині та Вінниччині тощо.

ПРИВИД НАРЕЧЕНОЇ, АБО НЕ ХОДИ, ДИТИНО, ДО РІЧКИ ГУЛЯТИ...

Подібних історій можна  наслухатися чи не у кожному селі не лише Поділля, але й України. Легенди у різній інтерпретації розповідають про трагічну любов двох закоханих, або зраджену чи збезчещену дівчину, на якій відмовився одружуватися її коханий.

По-перше, тому, що кохання найпрекрасніше з існуючих на світі почуттів, яке оспівують в піснях і показують в кіно... То, чому б не складати легенди? А по-друге, подібними байками завбачливі матусі та бабусі прагнули вберегти допитливу дітлашню від небезпечних місць. Саме тому примари найчастіше з’являютьcя поблизу річок, криниць та на перехрестях. Так, жителі села Вербка Дерев’яна Ярмолинецького району, переповідають своїм дітям та онукам історію про те, як  двоє молодих людей палко кохали одне одного. Але батьки хлопця та дівчини були проти їхнього шлюбу. Тому тамтешні “Ромео і Джульєтта”, вирішили покінчити життя самогубством, і кинулися з мосту у річку. Відтоді дівчину  у білій фаті та з розкуйовдженим волоссям часто можна побачити біля річки.

Самотню наречену, яка бродить автотрасою, лякаючи водіїв, можна зустріти і на дорозі, яка веде до Богдановець Хмельницького району. Кажуть, що у тому місці кілька років тому потрапила в аварію молода пара, яка їхала до шлюбу й наречена загинула.

КАРМЕЛЮКОВІ КАМЕНІ

Чимало переказів на Поділлі пов’язані з іменем народного месника Устима Кармелюка. Кудинка – одне з багатьох летичівських сіл, овіяних такими легендами. Саме тут, неподалік від села, знаходиться легендарне урочище “Кармелюкове крісло”. Мабуть, цей виямок у гранітній скелі, схожий на крісло, вимила вода, а Кармелюк його собі облюбував і зробив з нього щось на зразок трону. У селі розповідають, що тут понад Бугом колись проходив єдиний шлях, котрим панські вози прямували на ярмарок до Новокостянтинова. Саме тут, напівдорозі в урочищі, їх зустрічав Устим разом зі своєю ватагою і, як розповідають кудинці, казав панам “добрий день”. Устим дуже вдало вибрав місце: обабіч дороги височать скелі, з іншого боку кам’янисті пороги річки. Так що втікати панам було нікуди.
Подібна легенда ходить і на півдні нашої області. Поблизу села Гуменці на Кам’янеччині. Тут пристановищем Кармалюка стала гора. В печерах були чудові палати, самоцвітами і золотом обсипані. У селі переказують, що не раз шукали пани ті скарби, а знайти не могли: земля їх ховала. Якось озброїли пани військо величезне і підійшли до самої гори. Відкрились перед ними двері, що вели вглиб палацу. Кинулись пани скарби забирати, але раптом захиталась розгнівана гора, і закрився вихід. Так і щезли ті пани. А славний отаман Кармелюк пішов у густі ліси і ще довго допомагав бідним людям.

А гору відтоді називають Кармелюковою.
Ще одна легенда є поблизу Сатанова про Кармелюкові камені. Щоб уникнути чергового заслання до Сибiру, Кармелюк хотів перейти росiйсько-австрiйський кордон, котрий проходив на той час по рiчці Збруч. Переховуючись за каменями-валунами, Кармелюк вишукував надiйну переправу. Та все ж таки, перейти кордон йому завадила австрiйська охорона. А каменi-валуни поблизу Збруча народ назвав Кармелюковими.